Заклади, до яких приходять по ностальгію, домашню атмосферу, чебуреки і чарку.

Тут ви не зустрінете молодь із підкоченими джинсами. І смузі з ківі й ананасом замовляти даремно. За цією барною стійкою не сидять, вистукуючи на клавіатурі ноутбука есе про штучний інтелект. Сюди також вкрай рідко зазирають туристи. Та й не кожен з львів’ян заходить, адже шарм цих місць різко контрастує з майже усім, що бачиш, щойно вийшовши звідти. Бо за інтер’єром, клієнтами і атмосферою цих закладів можна вивчати минуле.

Вечір буднього дня у пік туристичного сезону. Центр Львова, проспект Свободи. До скупоосвітленої зали бару «Пінгвін» лише зрідка заходять люди. Їх можна поділити на дві категорії: метушливі, які роззираються по боках й одразу ж виходять, та розслаблені, які нікуди не поспішають і прийшли сюди спеціально. Ті останні — старшого віку і, певно, ще добре па’мятають часи, коли бари були переважно саме такими. Хіба що називалися буфетами.

Найчастіше це чоловічі компанії по двоє чи троє. Як от трійця, яка щойно ввійшла, жваво щось обговорюючи. Вивчати меню, яке висить на стіні біля барної (буфетної?) стійки, їм потреби немає. Вони точно знають чого хочуть. Так само точно це знають і по той бік стійки — дві пані в легких синіх халатах-фартушках і шапочками-коронами на головах. Вони люб’язно усміхаються чоловікам, наливаючи їм горілки.

Читайте також: Голий король. 10 міфів про щастя в советську епоху

Незважаючи на вечірню пору, крім цих панів і трьох пань в кутику зали, у «Пінгвіні» більше немає клієнтів. У куті з іншого боку стоїть дівчина в такому ж легкому халаті-фартусі. По праву руку тримає синій пластмасовий таз. У нього вона збирає залишений відвідувачами брудний посуд — здебільшого чашки і склянки. У прочинених дверях видніється фасад опери. Час від часу його заступає маршрутка №3А, і її пасажири зазирають вглиб «Пінгвіну». Проте з їхніх примружених очей схоже, що вони мало що бачать. «Пінгвін» — ідеальне місце, аби заховатися в самісінькому центрі міста.

Троє чоловіків тим часом всідаються в центрі зали. На столик вони ставлять маленькі філіжанки кави, кілька рогаликів на блюдечку і «три по 50». Мило тримаючи ті філіжанки перед собою двома пальцями, розмовляють на вражаюче різні теми: лемки, горілка, вай-фай. Після негучного «Будьмо» перехиляють склянки. Заїдаючи рогаликом, замовляють ще алкоголю. Повторюють так кілька разів, останнього ж обмежуючись лише одним рогаликом на трьох. Зрештою, кивнувши паням за прилавком, виходять. Дівчина у синьому фартушку прибирає за ними посуд у свій синій тазік.

Виходячи на Високий замок, зблудивши, пройшовши трохи далі і завернувши праворуч, можна втрапити на вулицю Довбуша. І вже на самому її початку, змучившись від постійної ходьби вгору, можливо перепочити у «4 студії». Назва закладу резонує із львівською телерадіокомпанією, що розташована поруч. Її працівники, особливо старшого віку, часто приходять сюди на обід.

При вході до закладу дещо розгублює різкий запах смаженого тіста й тьмяна в будь-яку пору доби і погоду зала. Напівтемрявою, різнокольоровими вікнами та загальним настроєм, «4 студія» нагадує бар Мо Сисляка із мультсеріалу «Сімпсони».

Щойно ввійшовши в заклад, опиняєшся перед прилавком. За ним — люб’язна пані в такому ж синьому халаті-фартусі, як і її колеги з «Пінгвіна». Біля прилавку любить стояти Микола, чоловік пенсійного віку, який живе поблизу. Виглядає як старий панк і хуліган. Навідується Микола сюди чи не щодня і поміж випиванням залицяється до барменки. Залицяння його надто прямі, проте вибагливі: «Маленька, ходи, я тебе поцілую. Ти вмієш цілуватися?» «Миколо, йди, — без злості огризається жінка. — Йди і не говори до мене». «Ну як йти? Ти ж така красива. І в цьому я, до речі, об'єктивний». Та жінка залицяльника не слухає, щось записує в зошит й гукає через віконце в кухню: «Три чебуреки з сиром і два з мясом!»

Читайте також: «Любовь всєгда права». Як у львівських кнайпах і далі крутять російську музику

Чебуреки щойно замовили із зали. Ті двоє, що сидять за середнім столиком, судячи з їхньої розмови і спортивних костюмів — футбольні тренери чи їхні помічники. Чоловікам далеко за 50, і в їхніх голосах та манері висловлюватися відчутно втрачені можливості та програні кубки. На столику майже пуста пляшка з-під горілки та кілька з-під пива. А над головами миготить гірлянда. Проте незабаром вони йдуть, забувши про замовлені чебуреки.

Микола, коли проходять повз нього, дивиться на чоловіків у спортивних костюмах виклично й не відводячи очей, довго проводжає поглядом. Потім повертається до прилавку, й, коли з кухні з’являється пані у фартусі, скептично усміхається. У залі лишається лише напівтемрява і запах пересмаженого тіста.

На вулиці Дорошенка непомітно вмостилася забігайлівка «Кава соки». Народна її назва — «Кавасакі». Заходячи до середини, мимоволі пригадується заклад з роману Юрія Андруховича «Московіада», де пили пиво стоячи. Проте це приміщення, очевидно, значно менше.

Ймовірно, це взагалі одна з найменших забігайлівок міста — лише кілька високих, грубих дерев’яних столів. Стеля помережана тріщинами і павутинням. На стінах кілька розмазаних картинок. А за прилавком — самотня продавчиня. Періодично вона стає у дверях, ніби визирає когось. На прохання дати пива, приязно усміхається і відкорковує пляшку світлого «Львівського». Така ж люб’язна вона і до наступного відвідувача — чоловіка в потертій червоній футболці. Та його футболка ідеально пасує до приміщення.

За вікном проходять дівчата у совкових шкільких формах випускниць. «Ну от, канікули», — мовить чоловік, отримавши від пані з-за прилавку склянку з горілкою. «Моя жінка — вчителька фізики в школі, то каже, шо діти зараз геть вчитися не хочуть. Але свої права зна-а-а-ають». Останнє слово він затягує і перехиляє склянку. Пані з-за прилавку, нудьгувавши до цього, миттєво оживає: «Не хочуть, не хочуть. Таке тепер безбожество — тільки фотографують себе і виставляють. А от колись вчилися! Моя дочка, коли в Америці на громадянство здавала, то знала все, що питають: і по географії, і по історії. І все їй американці казали, що наші люди знають всьо набагато краще, ніж вони. Вона в мене там вже тридцять років. Мудра дуже. А Ромко, її чоловік, вже три рази на здачу ходив і ніц. То ходе там, дахи криє». Чоловік киває і каже, що в США вже десять років живе його дочка.

За пару кроків від них місто гудить однією з найбільш жвавих вулиць. Шум автівок і уривчасний гомін перехожих. З одного-двох слів, які чути від тих, хто проходить повз відчинені двері закладу, можна складати найхимерніші історії. Проте вони навряд чи будуть цікавішими за ті, які розповіли і продовжують розповідати в цій кімнатці з дерев’яними столами.

Читайте також: Хіпстери-трикстери 30-х. Хто такі батяри, через яких сваряться у Львові

У народі заклад на вулиці Руданського називають «Апендицит». Тут значно людніше, хоча приміщення за розмірами цілком могло би змагатися за найменшість із «Кава соки». Та й назва схожа — «Кава соки води кури гриль».

Весела пані за таким знайомим вже прилавком каже, що їсти в них немає. Та й справді, оглянувши присутніх, помітно, що сюди не їсти приходять. За високими столами стоять групками чоловіки і хіба закушують. Жінка за прилавком до «50 грам» пропонує брати канапки з сиром чи ковбасою або варені яйця. Залу тепло освітлює вечірнє сонце, і бар наповнюється відповідним настроєм. Хоча, можливо, формується така компанійська атмосфера не під впливом часу, а радше, через дзенькання склянок.

Чоловіче товариство, віку далеко за середній, тут превеселе й гамірне. Майже кожен кожного знає, і вітаються хлопанням по плечу чи шанобливим потиском руки. Час від часу по кілька виходять із забігайлівки, поговорити біля входу. Проте не для з’ясування стосунків, швидше, щоб урізноманітнити таким чином відпочинок. Або щоби перекурити. Збоку вони схожі на задоволених котів, що гріються на сонці.

«Краківчанка», що на Вірменській, — найопримістичніший заклад із всіх попередніх. Товариство тут також знається між собою. Окрім випивки, можна й поїсти.

Пані «з-за прилавку» часто підсідає до відвідувачів порозмовляти. У її міміці й манері спілкуватися помітні прихильність і доброта. Відчувається затишна і якась майже домашня атмосфера. Ймовірно, ці люди знайомі вже десятки років. А їхній унаявлений у цьому закладі зв’язок формує таку рідкісну для пострадянського суспільства побутову тяглість довіри й теплоти людських стосунків.

На прилавку «Краківчанки» поміж пляшок розставлені старі фігурки козаків. Така зворотня алюзія на картини з характерником Мамаєм, біля якого завше попри шаблю й кобзу зображена і карафка з чаркою.

У таких закладах стає помітною глибока розшарованість львів’ян. Ймовірно, їхні відвідувачі приходять сюди не лише за випивкою та ностальгією. Їм просто немає місця у нових модних пабах чи кав’ярнях міста. Згадайте, як часто ви бачите там місцевих людей середнього чи старшого віку? Всього їхнього крафтового різноманіття вони часто не можуть собі дозволити.

Та попри це, звичайно, присутні і сентименти. У Львові без них ніяк.

Володимир Молодій,

фото автора

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.