Фото: Марія Дацко

Фото: Марія Дацко

Музей залишених секретів. Історія гуцулки, яку відвідували митці і політики

13829 0
Високо у горах у давній хаті із чорним дахом живе гуцулка в літах Марія Ілюк. Вона варить борщ, ліпить вареники та опікується своєрідним «музеєм» залишених гостями секретів. Tvoemisto.tv трохи привідкриє вам ці секрети, пов’язані із відомими митцями, політиками та кінематографістами.

Карпатський блуд

Замість того, аби іти годину прямою дорогою, ми з мамою і цуценям петляли карпатськими безлюдними зимовими стежками.

«Доброго дня!», – гукаю перехожим, які трапляються дорогою. «А не скажете, чи далеко ще до пані Марії? Нам у музей». (Офіційного статусу місце, що ми шукаємо, не має, але в народі його називають саме музеєм).

«Та ще йдіть. То не довго. Трохи в гору, а там сіновал, а потім на схід», – відповідають.

Ані я, ані мама уявлення не маємо, де в тих горах схід, а де захід. Добре, що допомагає інтуїція та сліди, що трапляються дорогою.

Будинок, що шукаємо, має бути з чорним дахом ледь не до самої землі. І лише після тригодинного блукання він визирнув перед нами, а з нього висунулась рука, що махала червоною хустиною. «Ого, буде в нас пригода з таким зустрічанням», – стереотипно подумалось про червоний колір.

Читайте також: «Тут ближче до Бога». Розповідь про отця, який високо в горах лікує людей

Я гадала, що пані Марія буде злоститись, що ми так довго блукали, що вчасно не втрафили та зруйнували всі недільні плани.

Але ні. Куди ж людині, яка вже давно не виходить із дому, поспішати. Поки ми добирались, господиня встигла наліпити вареників, зварити борщ і спекти кавовий пляцок – гостям були раді.

Як Якутович з Параджановим «робили» хрести

Пані Маріє, розкажіть, що це у Вас за будинок? Куди ми прийшли?

Та я відки знаю, куди (сміється). То ніби й музей, і ніби й нє. Тут є картини заслужених художників України, яких уже давно нема. Ми тут жиємо. Я, моя внучка із зятем і правнуки, яких у мене 12. Тут збираютси тілько добрі люди, бо ми не даємо рекламу в Інтернет. Тому файні кличут файних.

А чиї картини у Вас висять на стінах?

О, то відомих художників: Якутович, Сельський, Монастирський, Звіринський, Добушинський, Островський, Кецало… Таких знаєте?

Чули, пані Маріє. Однак, правду сказати, знаємо мало.

(Господиня усміхається і розповідає далі).

У 1973-му році в нас жив Сельський. Однак і до нього в нас були відомі гості, які залишали тут свої скарби. Були в нас поляки, які залишили годинника. Кажуть годинникарі, що дорогий і дуже добрий. От ми його і бережемо, не даємо нікому в ремонт. Уже віддали раз – від нього загубили маятника і ключа. Та годинникар сказав, що ключ від піаніно до нього підходь, але маятника нема… Як тута ремонтувати, то можна, а десь віддати – то нє.

Художники, коли тута відпочивали, щоразу залишали щось по собі. І мене малювали (сміється).

Напевно, саме ці картини і є найціннішими?

(Сміється).

По цілому літові були художники в нас. От Якутович. Його хрестили, як йому було вже 60 років. Мій тато йому був хресним батьком, а хресною мамою – жінка з Верховини. Теперка в її будинку музей «Тіней забутих предків». Коли вже в 91-му році почалася незалежна Україна, то Якутовичу подарували на шию гарний тризуб – такий файний. Я такого вперше виділа і потім вже не виділа схожого ніколи.

(Довідково: Георгій Якутович – художник фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків", знятого за однойменним твором Михайла Коцюбинського. Зйомки відбувались у Карпатах – поблизу Верховини. На екрани стрічка вийшла у 1965 році і відтоді стала легендарною).

Читайте також: «Ніде я цьому не вчився». Історія майстра, який робить гуцульські музичні інструменти

А хто ще з відомих особистостей тут бував?

Павличко відпочивав у нас колись, тоді ще старша внучка моя жила. Вона в мене вчилась на фармацевта, приїхала додому на літо і її забив грім.

Був у нас також Вінграновський, Чорновіл з дружиною Оленою на Різдво. Вони були в нас з Тарасиком, який вступав на юридичний факультет. Я не знала, хто такий Чорновіл. То вже ми потім стали політиканами, а тоді ще нє. І потім, десь за місяць, пішла я в долину, і там жінку зустріла знайому. Вона й каже, що знає, хто той Чорновіл, що був він у в’язниці. Розказала про те, що його дружину вже вбили. Йой, таке нещастя. Тарасові вирвало маму з руки і він страшно то переживав. У нас Тарас був тиждень, а потім від нас поїхав десь до Космача відпочивати.

Недавно приїжджав племінник Шелеста, який об’їхав весь світ. Я собі думала, що то якийсь молодий хлопець. Взялась варити зупу, блінчики насмажила, а тут заходить поважний старший чоловік у краватці, який був і з Єлизаветою, і з Кенеді знайомий. Має фотографії. Словом, він був скрізь і до нас приїхав. Сиділи тут десь три години. Ще з двома чоловіками був. Сміялись. А потім він каже: «А хочете, пані Маріє, поспілкуватись з актрисою, яка грала Марічку у «Тінях»? То він про Кадочникову. Я втішилас і кажу: «А чо нє. Хочу».

Він узяв телефон. Передзвонив і російською сказав: «Я здесь в доме Марии. Хочешь поговорить о фильме?». Так ми і балакали телефоном. Я їй оповіла купу всього, нагадала їй, як то було тут на новий рік. Згадали про фільм і багато сміялись. Я згадала, як Параджанов з Якутовичем випили та й пішли до нашого діда сваритись-поговорити. Згадала їй, як вона тут відпочивала з Іллєнком, як Якутович з Параджановим в одних штанах при лютих морозах ставали й хрести тілом зображали, а потім з тими розпростертими руками падали голі на сніг, щоб залишити слід по собі. Миколайчук тут у нас теж відпочивав.

Читайте також: Закоханий у ліру. Історія львів'янина, який може стати голосом країни

Пані Маріє, а як творчі люди святкують новий рік? Співали, мабуть, багато?

Та де, то хіба львів’яни таке можуть співати. Наші гості – пили. Багато пили. Пам’ятаю, в той рік снігу навалило.  Стежки, правда, гуцули поробили, але були люті морози. Один пан так напився, що аж втік вночі до лісу, та й його шукали.

А односельці не приходили дивитись на артистів?

Та де там. На що було дивитись. (Знову сміється пані Марія). Потім і кіно не сподобалось гуцулам.

Не сподобалось?

Так. Багато є неточностей. У книжці є одне. А у фільмі є ярмо під час весілля – у нас такого нема. Наприклад, Гутенюк кричить на Палійчука в церкві – йо… А то, що билися бартками, то так.

І ще, пригадую, Якутович прийшов до мене і каже: «Біда, Маріє». Я йому: що сталось? А він: «Біда! Та Марічка не вміє по-українськи говорити. Зовсім не вміє». То її озвучувала жінка з Шешорів. Я кажу: «Йой. А шо, українок нема, щоб у кіно грала?». А він каже, що то любов Іллєнка і без неї не буде кіно.

На похоронах грали у пляшку

У голові бабусі щоразу плутались думки, важко було втримати одну лінію, адже навіть за той короткий час хотілось поговорити і про творців «Тіней», і про політику, і про сучасний побут і про дорогу родину. І, звісно ж, розпитати нас, хто ми й звідки.

Що мене завжди вражає в гуцулах, це те, що з однаковою інтонацією вони розповідають як про смерть, так і про народження. Схоже, нема в них великої різниці між цими ритуалами. На одних, щоправда, грають музики (точніше, раніше грали завжди), а на іншому – трембітають. Пані Марія і собі мріє про те, що коли настане «цей день», щоб їй затрембітали. Однак, дай Боже, щоби це було не швидко. Вона каже, що так за її пам’яті було завжди: так ховали і її матір, і батька, і чоловіка.

Чи дуже змінилось тут життя від 62-го року?

Та дуже змінилося. Колгосп, слава Богу, пропав. Вже зовсім всьо не то. Людей тоді було більше. А зараз люди продають землі. Казали, що в нас хочуть робити другий «Буковель», але ніби все припинилось. Дав би Бог, щоб нічо не будували тут, щоб того всього не було тута, але землі багато попродавали.

Зараз і маржину важко тримати, бо то треба сіно зробити, взимку обходити. Наш сусід має 30 штук худоби, десь 10 корів. Однак зараз то рідкість. Влітку він сири возит і продає, але більшість того не має. Тєжко.

***

Розмова знову переривається. Пані Марія гостинно запрошує нас трьох на частунок. За той час, що ми балакали про всяку всячину, моє звірятко випило все молоко, що було для котика, і поласувало голубцями.

Гарда міцно заснула. А ми з мамою спостерігали за рухами старенької, яка літала по кухні, вмикала одною рукою чайника, іншою перекидала вареники, щоб добре змішались зі шкварками, перемішувала борщ і бігла до великої книги про «Тіні» – гордість усієї родини. То не проста книга, яку написав Коцюбинський – то цілий талмуд з оповідками й світлинами.

Читайте також: Куди зникає дух Львова. Справа магазину на Краківській

За кілька хвилин усією кухнею розлетівся аромат карпатського чаю.  В його основі – м’ята і меліса. Звісно ж, усі інгредієнти зірвані власноруч, ретельно засушені та поскладані в пакети.

Марія Ілюк продовжує розповідь.

Моя внучка – лікарка на селі. Її чоловік у Польщі заробляє. То вона й бігає тутво з одного краю села в інший, людям помагає: комусь то крапильниці ставит, комусь тиск поміряє. І так вона ту і вранці, і ввечері завжди має роботу.

Ого, це ж так важко тут у вас бігати горами…

Та нє. То звикло.

А як зараз воно у вас? Чи досі люди ще збираються на похоронах, щоб повеселитись?

Та вже ні. Дають за померлі душі. Трембіт уже мало. Мій чоловік помер, коли йому було 52 роки. Вони випили багато, серце не витримало, і його мужики вже знайшли неживого.

Колись було таке, що бавилися. Там жінка померла, де монастир. То що там вироблєли… Так всі си реготали. Ту вечером пішла на панахиду, то собі там дяк вичитує панахиду, а там у хоромах роблять забавки. І молоді кажуть: шо би ми придумали? Вирішили в пляшку грати. На кого випаде, то той іде небіжку цілувати. Але то було давно. Я таке тільки раз бачила. Більше нє. Ніколи.

Весілля зараз роблять на добу, а ранше – на три доби. Дуже мало хто зараз дома робить, вже більшість у ресторанах.

А у сни вірять гуцули?

Та. Вірять. Ми так одного разу не попали на висилку до Сибіру. Мама приснила. То було якраз з п’ятниці на суботу. Субота якраз заупокійна – та, що перед Зеленими святами. І їй снило, що ті люди, яких вже вислали з Нижньої Дземброні на Сибір, кличут нас на весіллє. А мама їм каже, шо ми вже були на весіллі. А він каже: «То байка, що ви були. Ви прийдіт». І він виходив з хати і мама за ним вийшла. У нас був звичай, що заміжня жінка не може ходити без хустки за чоловіком, а мама була без хустки. І він їй ще раз сказав: «Ви прийдіт. Але ви вважєйте».

Читайте також: Цей промінь світла застиг у часі навічно. Історія про Різдво в Сибіру

Мама прокинулась налякана, пішла до сусідки, і вона їй сказала, що може бути висилка. Мама полетіла до церкви, поставила свічки за мертві душі і ще одну сусідку зустріла. Теж розказала їй про сон, і та їй каже, що певно буде висилка. Прийшла вона до хати, швидко попорала все і каже: втікаймо. Ніхто не вірив, та вона все склала і була наполеглива. Казала: йдемо з хати. І якраз тієї ночі прийшли москалі – вони все виселювали на велике свято. Потім у нас знову було свято і знову висилка. Там хата поряд, попри яку ви проходили, то там були люди. На вулиці був туман і вони почули, що йдут москалі: гігі-гага, гого, казали. Сусід взяв коня, примчав до нас. Ми якраз їли, як він прибув. І ми всі вилетіли з хати, залишили все, шо там було на столі. Так оминули тої страшної біди.

На тому слові ми красно подякували за гостину, за тепло, затишок і відкритість серця і помчали з гори вниз, з Верхньої на Нижню Дземброню.

Марія Дацко, фото авторки

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.

Репортаж Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!