Російська армія залишилась такою, як була. Історик про Львів, біженців та крах світового порядку

11620 0
Львів на початку Другої світової став прихистком для півтора сотні тисяч біженців із заходу Польщі. Про те, як це було і що відбулося з людьми, які, втікаючи від нацистського терору, потрапили під радянський, які паралелі нам показує історія та які злами відбуваються нині, а також чому наш націоналізм рятівний для Європи, Tvoemisto.tv запитало історика і перекладача Андрія Павлишина.

Про Львів

Нині Львів стає прихистком для сотень тисяч людей, які втікають з-під обстрілів з інших міст країни. Місто вже бачило таке. Розкажіть про те, як тисячі біженців у вересні 1939 року втікали саме до Львова, чому вони опинилися тут, куди рухалися далі, яка доля їх чекала у захопленому «совітами» місті?

Сучасні російські злочинці, як спадкоємці гітлерівського райху, діють за лекалами, розробленими ще під час Другої світової, ведуть тотальну війну на знищення цивільного, економічного, людського потенціалу.

Львів 1939-го і 2022 року схожий і не схожий. Для нього Друга світова почалася 1 вересня 1939 року, коли в 11:45 німецька авіація розбомбила місто. Жертвою бомбового удару став залізничний вокзал, склади поблизу, військові аеродроми Скнилова та Левандівки. У місті не було жодних засобів протиповітряної оборони, нацистські льотчики були такими ж нахабними, як і російські нині. Вони розстрілювали людей на вулицях, бомбили Личаківський цвинтар, храми, водогін, каналізацію.

Фото з сайту Фотографії старого Львова. Львівський вокзал після бомбардування у вересні 1939 року

У той день у Львові загинуло 83 людини, понад 100 дістали поранення. Потім ще були бомбардування, ще більше руйнувань і смертей. Львів попри готовність воювати був змушений капітулювати 22 вересня 1939 року перед радянськими загарбниками.

Очевидці тих подій розповідали про «монгольські морди» тих завойовників, що вони були худі, голодні, обідрані, грабували без жодного стримання, а тих, кого вважали класово чужими, розстрілювали. Ґвалтували жінок і вбивали їх. Російська армія якою була, такою і залишилась.

За місяць, у жовтні, «совіти» влаштували тут псевдовибори, зігнали нарід прикладами і погрозами та змусили проголосувати за створення місцевих органів влади. У листопаді включили Західну Україну до складу Української РСР і радянського союзу. Далі пішла націоналізація – тисячі підприємств і різних приватних структур, а також приватні будинки, кам’яниці були націоналізовані. «Совіти» ліквідували приватну власність на житло. У момент їхньої окупації у Львові були сотні тисяч біженців.

Читайте також: «Наживаються на війні». Садовий оприлюднив список недобросовісних орендодавців у Львові

У 1939 році відбувся перепис населення, тоді у Львові жило 333 тисячі людей. Приблизно 100 тисяч були євреями, 150 тисяч поляками, решта, невеликий у порівнянні відсоток, українцями. В Галичині загалом було інакше, там переважало українське населення.

У січні 1940 року у Львові вже налічувалося 500 тисяч жителів. Приблизно десять тисяч – військові «совіцької» окупаційної армії. Не менш, ніж 150-160 тисяч людей прибули до Львова. При населенні 330 тисяч  стрибок до пів мільйона – це суттєво.

До Львова почали втікати люди з охоплених бойовими діями районів Варшави, з міст при німецькому кордоні, аж до Перемишля. Втікали ті, що мали родичів у Львові, була частина так званого істеблішменту. Уже 17 вересня Польща  почала руйнуватися, і більшість представників вищих класів виїхали на приватних автомобілях у напрямку румунського кордону через Галичину. Чимало людей застрягли у Львові, бо не було бензину, деякі дороги розбомбили. Втікали в Галичину євреї, бо розуміли, що під гітлерівським пануванням їм загрожує геноцид.

Така кількість біженців була великою проблемою для міста. І восени, коли ще було порівняно тепло, вулиці були заставлені палатками. Люди спали просто неба, на ковдрах, харчувалися з польових кухонь. У Львові почалася гуманітарна катастрофа. Однак «совіти» не переймалися долею біженців, їм було байдуже, вони займалися прискореною «совітизацією».

Спогадів біженців мало, майже не збереглися й радянські документи тих часів. 

Фото з сайту Фотографії старого Львова. Львів, 1939-1945 рр

Біженці почали прибувати до Львова в перші дні війни? Скільки тривала ця хвиля? Люди могли мандрувати далі?

Вони їхали до Львова в перші три тижні, коли ще можна було переміщатися Польщею. Потім «завіса» впала. По Сяну пролягав кордон між радянською Україною та окупованою німцями Польщею. Була залізниця, авто. Втікали як могли.

В окупованій та розбомбленій Варшаві жила Іда Камінська, видатна акторка і режисерка. Вона розуміла, що під нацистською окупацією її знищать однією з перших, тому втекла. Найняла з друзями автомобіль і доїхала до кордону. Там із неї сильно познущалися: роздягли і змусили танцювати перед німецькими солдатами, але за хабар випустили на радянський бік. Вона прибула до Білорусі, потім до Львова і очолила єврейський театр, створений «совітами». Коли усталилися кордони, люди намагалися переходити на радянський бік. Тим часом зі Львова виїздили ті, що мали німецьке походження.

Мандрувати, як ви кажете, люди не могли. Виїхати у радянський союз з власної волі не можна було, не можна було й пересуватися територією краю. Біженці куди прийшли, там і осіли, чекаючи на свою долю. Згодом кордон із Румунією також закрили.

Щоб «розвантажити» Львів, «совіти» спробували влаштувавши кілька хвиль депортації в 1940 році: 9 і 10 лютого, 12 і 13 квітня, а потім ще в травні та червні. Спершу вивозили поляків за класовим критерієм. Заарештували 15 тисяч військових і людей, причетних до війська, у тому числі резервістів, які здалися радянській армії. З ними мали б поводитися як із військовополоненими, але відправили в Осташків, Катинь, Мєдноє, там і розстріляли.  Без суду і слідства вбили понад 20 тисяч польських офіцерів, адміністраторів, співробітників державних органів. Лише зі Львова в такі табори відправили майже 15 тисяч людей. Пізніше почали вивозити поміщиків, членів їхніх родин, фабрикантів та інший «класово ворожий елемент».

Під час кожної з цих хвиль депортації вивозили від семи до 30 тисяч за один раз. Загалом зі Львова вивезли 100 тисяч осіб. І частина їх була тими біженцями, які прибули до міста на початку війни, однак більшість становили львів’яни.

Під час червневої депортації, яка стосувалася переважно біженців, зі Львова вивезли 40 тисяч людей. У «телячих» вагонах вони прямували до Сибіру, Казахстану. Там мали працювати в каторжних умовах, без перепочинку, їжі, нормального сну. З них 30 тисяч були євреї, решта – поляки. Формальною підставою для їхнього заслання було те, що вони відмовилися взяти радянські паспорти. Але це їх урятувало, бо вже у 1941 році польські громадяни, які не взяли радянських паспортів, отримали змогу виїхати до Ірану, а згодом на Близький Схід і до Західної Європи. За таких парадоксальних обставин ті 30 тисяч євреїв урятувалися, натомість євреї-біженці, які залишились у Львові, і дуже багато місцевих загинули від «совіцького» терору.

В січні у Львові було пів мільйона жителів, а станом на 27 червня 1941 року залишилося 327 тисяч – менше, ніж до початку бойових дій. Сотні тисяч депортованих, ув’язнених, розстріляних… Частину біженців, які залишились у Львові, розселили по великих помешканнях, які націоналізували. 

Львів після війни, влітку 1945 року, був наче вражений нейтронною бомбою, тут майже не залишилося людей. Тисячі помешкань стояли пусткою, двері навстіж: заходь, поселяйся… Євреїв повбивали, поляків вигнали, українців також повбивали, хтось утікав за кордон. Місто майже вилюдніло, залишилося кількадесят тисяч автентичних городян. У 50-их роках Львів заселили прибульці зі сходу, і він став російськомовним, але в 60-их роках, коли тут почали будувати великі промислові підприємства, почали переїздити люди з ближніх сіл і містечок. Тож до кінця 60-их років місто ревіталізувалося і знову стало українським.

Тому я радив би не перейматися засиллям російської мови на вулицях Львова зараз. Ці люди асимілюються, звикнуть.

Можливо, вам траплялися спогади про те, як місто давало собі раду з біженцями? Це ж іще майже 200 тисяч людей, як нині…

В перші місяці війни у Львові люди, як я вже казав, мешкали на вулиці, у театрах, школах. Харчувалися з польових кухонь. І коли «совіти» націоналізували помешкання містян, то почали розселяти біженців. Також запустили роботу підприємств. Вони мали дотації, випускали якусь дурню, як-от гіпсові постаментики сталіна чи ще щось, нікому не потрібне, але за це людям платили. Сюди відправляли продукти, і таким чином цих людей намагалися прихилити до себе. Так зараз намагаються робити в Херсоні, Мелітополі.

Окупанти запровадили у Львові таку систему, згідно з якою продукти видавали за картками, залежно від соціального статусу. Життя наче відновлювалося, але платою за це мала бути вірність «совітам».

Щодо письменників, то їм виділили палац графині Більської  – теперішній Будинок учителя на вулиці Коперника. Саму графиню спершу виселили на конюшню, а вже за місяць заслали до Казахстану, і вона там невдовзі померла. У коридорах були ліжка, харчувалися люди на загальній кухні. На кого був компромат із довоєнних часів, того в’язали і тримали дуже близько до музею «Тюрма на Лонцького». Це навмисне так зробили, аби письменники були під пильним оком чекістів.

Читайте також: «Стане великим багатосферним хабом». Як Львів трансформується у час війни

Час до часу проти письменників влаштовували провокації, бійки, а потім, побитих, тягли до в’язниці та змушували підписувати документи про таємну співпрацю, шпигунство. «Совіти» ж селилися в готелях.

Але ж хтось із тих біженців таки залишився в місті? Як їм вдалося вижити?

До червня 1941 року залишились ті, що пішли на компроміс із радянською владою, ті, що почали працювати в радянських установах, мали родичів, але не мали «шкідливого» походження, не були аристократами, не працювали в довоєнних польських державних установах. Цим людям якось вдалося переховатися. В 1941 році Станіслав Єжи Лец, Іда Камінська, інші особи єврейського походження втекли зі Львова і врятувалися.

Навіть та невелика частина людей, які були біженцями у Львові, виїхали звідси до Польщі впродовж 1944 – 1946 років. І навіть частина українців правдами і неправдами виробляли документи, щоби виїхати до Польщі. Бо навіть сталінська Польща була незмірно кращою, аніж пекло сталінського Львова.

Читайте також: У Львові хочуть збудувати модульні будинки для переселенців

Ви досліджуєте історію, спостерігаєте, що відбувається зараз. Проводите для себе якісь паралелі?

Бачу, що російські генерали і політичні лідери читають старезні «совіцькі» книжки, моляться на сталінську стратегію. Європа, Америка, Азія, весь вільний світ повернув свою зброю проти росії. Ми не досягли тих трагічних масштабів загибелі, які були під час Другої світової, але масштаб руйнувань уже близький, бо зараз є і балістичні ракети, і багато інших технологій, які допомагають руйнувати міста.

Націоналізм як порятунок

Що думаєте про реакцію Німеччини, Угорщини на війну в Україні?

Усе складніше, ніж виглядає. В цій справі не можна узагальнювати. У складі всіх тих спільнот є люди різних поглядів. У деяких країнах «рак путінізму» уразив дуже широкі елітні кола. Так є в Німеччині, де бізнесові кола страшенно зажерливі, наче намагаються якось проскочити «між крапельками дощу» і таки продати росії якісь товари, бо вважають, що це дуже перспективний, цікавий ринок. Росія впродовж століть була колонією Німеччини, економічною і політичною. Натомість в Угорщині пропутінські настрої має уряд Орбана… Парадоксально, але Польща зробила дуже різкі зміни. Пригадуєте антиукраїнську політику польського уряду впродовж багатьох років? Однак зараз усе змінилося, це стало для них небезпечно. В Польщі мільйони активістів, мільйони віруючих, мільйони людей зі щирим та відкритим серцем, які пам’ятають або самі, або з досвіду батьків, дідусів, трагічну долю окупації, тому нам допомагають.

Мінімум два, а то й три покоління в ключових країнах Європи, Америки, Азії жили в умовах економічного успіху. Там виросли покоління, які не збиралися ні з ким воювати, які не мають воєнного досвіду, які вважають, що економічний добробут і процвітання – це логічні елементи, що спонукають поводитися мирно і не шукати собі проблем. У росії все по-іншому. Європейський Союз виплекав у ній групу багатих мерзотників, які жили в Європі, користали з економічного потенціалу Європи, паразитували на ньому. А життя пересічних росіян не до порівняння з життям українців. Тепер московські солдафони, які приходять в українські будинки, шоковані. Їх дивує рівень добробуту українців, бо самі вони живуть, наче мерзенні свині: на великій території росії немає ні каналізації, ні доріг. І вони через ненависть готові нести цю «помийницю» сюди.

Одне з повідомлень, які росія намагається транслювати світу, це те, що українці націоналісти. І Європа цей націоналізм сприймає як небезпечний, остерігається його. Чому так? Як ми маємо поводитися, аби не нашкодити собі та водночас не відмовлятися від своїх ідей?

Сперечатися з пропагандою такого роду, як російська, неможливо. Вони просто зомбують мільйони людей, і ці «бризки» долітають до Заходу. Росіяни століттями плекали в собі імперський дух, який поступово трансформується у такий імперський націоналізм. Є різні види націоналізму, їхній – імперський, расистський. Тож вони роблять те, що психологи називають проєкцією, переносять на нас те, що є їхніми рисами. Вони називають нас нацистами, націоналістами, тому що самі такими є.

Росія витратила трильйони доларів на пропаганду. А в нас такого потенціалу не було. В нас навіть не перекладений англійською, французькою, італійською, німецькою канон української літератури. Ми не можемо їм розповісти, хто ми такі.

Дуже слабенькі кафедри українознавства в Європі, це я знаю від колег. Україністів були одиниці, їхній голос був зовсім не чутний. Навіть після 2014 року лунали заяви про те, що треба закрити всі славістики, а залишити тільки русистику в Європі, бо вона перспективна. Росію вважають багатою країною, дехто з італійців, німців, французів, англійців, американців хоче вчити російську, щоби поїхати і бути колонізатором у росії, заробляти великі гроші на експлуатації її нафти і газу, на продажу сировинних ресурсів у Європу та Америку. А інші славістики не потрібні, бо всі ті інші країни нічого такого не можуть запропонувати Європі. Умовно, попрацював у «Газпромі» – і маєш «Роллс-ройс», будинок на озері Комо, причому за короткий час.

Європейський страх перед націоналізмом пов’язаний із досвідом Німеччини. Саме це слово в Німеччині та Франції має негативне забарвлення. Натомість наші націоналісти пішли ва-банк: помістили на своїх прапорах якісь гасла з 20 – 30-их років. Це було потрібно для масової мобілізації суспільства, але це, звичайно, лякає європейців, які не звикли до відвертої розмови, не хочуть визнавати дійсність. У англійській мові слово «націоналізм» має дуже позитивну конотацію. Мовиться про створення громадянської нації, об’єднання довкола спільних вартостей. Європейці з франко-німецького кола не хочуть цього розуміти, бо травмовані досвідом нацистської Німеччини, фашистської Італії. Вони воліють усе «загортати в папірці», обходитися евфемізмами. А ми не можемо собі цього дозволити, бо не перебуваємо під «ядерною парасолькою» Штатів.

Світ став іншим, коли побачив, що ми не капітулюємо. Принаймні до того часу ми змушені були вдаватися до мобілізаційних стратегій, заснованих на старих добрих гаслах.

Зміни, які відбуваються нині, мають вражаючий масштаб. Триває крах світової системи. Це не до порівняння з розпадом радянського союзу. Це масштабніше. Ми живемо напередодні повного розпаду росії. Невідомо, що буде з Китаєм. Він може ослабнути, якщо підтримуватиме росію. Ця війна вже змінила багато що. Тому не треба вимагати від європейців цілковитої зміни свідомості. 30 днів для цього замало. Тому ставмося з розумінням до інфантильності європейців, які не можуть зрозуміти українця, а вірять своїм експертам, які помиляються. Більшість була певна, що Україна впаде за три дні після повномасштабного вторгнення росіян. Але Україна не гине, а навпаки – огризається і перемагає. Тож некомпетентні експерти підуть.

Що ми можемо зараз зробити, які повідомлення можемо транслювати Європі, аби протистояти пропаганді, показати, ким ми є насправді?

Найкращий аргумент – діло. Ми не переконаємо нікого деклараціями, маханням прапорцями, перформансами. Ми повинні послідовно і твердо працювати, кожен за своїм фахом. Зараз багато волонтерів, але волонтерити треба у вільний час. Україна вистоїть, якщо ми всі будемо працювати в своїй професії, будемо займатися тим, чого навчені. Це наша найвища продуктивність. 

Розмовляла Вікторія Савіцька

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав. 

Інтерв'ю Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!