Фото: Соломія Чубай

Фото: Соломія Чубай

Хочу, щоб моя музика зцілювала. Розмова з Соломією Чубай

2515 0
У Львові відбувся концерт «POETY. Діалог поколінь» з Соломією Чубай, де співачка презентувала нові пісні на вірші поетів-ювілярів Івана Франка, Лесі Українки, Миколи Вінграновського, Чайки Дніпрової, Павла Тичини. Напередодні масштабного музичного дійства Tvoemisto.tv поспілкувалося з відомою львів’янкою про її творчі плани, нові проєкти, а також про події в особистому житті.

Спілкуємося з дуже цікавою та багатогранною особистістю. Складно перерахувати всі регалії: це і співачка, і благодійниця, і перекладачка, і художниця. Одним словом – багатогранна і талановита людина Соломія Чубай.

– Соломіє, востаннє «Твоє місто» спілкувалося з вами у межах проекту  «Дванадцять неймовірних жінок», це було близько чотирьох років тому. Хочу зауважити, що тоді ви сказали, що вам складно довго сидіти і про щось говорити, а значно легше щось заспівати.

– Серйозно?

– Так.

– Не знаю. Здається, 4 чи навіть 5 років минуло від того часу. Зараз я можу сидіти і говорити, можу і співати.

– Дуже хочеться передати атмосферу та розповісти про вас як людину через ваш голос, ваш спів.

– Наразі ми видаємо новий альбом 'Поети. Діалог поколінь" і якось саме він найбільше у мене в голові.

– Розкажіть, як ви взагалі почали співати, коли це сталося?

– Якщо говорити про спів, то ми в родині взагалі всі співаємо та співали завжди. Я взагалі не пам'ятаю свого дитинства без співу. А якщо говорити про дуже професійну сцену, то десь з 1999 року я була вокалісткою панк-групи і трішки співала. Але зустрівши свого колишнього, а тоді ще майбутнього чоловіка, я перестала взагалі співати та займатися музикою і мистецтвом. Знову вийшла на сцену в 35 років. Тобто це такий довгий шлях. Мені цьогоріч виповнюється 42, а співала я з 35, то можна сказати, що я йду далі і набираю обертів.

– А від чого залежать ось ці періоди, коли співаєте, а коли не хочеться співати?

– Дуже залежить від того, хто з тобою поряд і чи ця людина тебе підтримує. Зараз я глибоко поринула в психологію через аутизм мого сина і зрозуміла, що є люди в нашому житті, які нас не бачать, не відчувають і коли ми є невпевнені в собі, то отримаємо ще більше, так би мовити, абьюзерства. Тоді розпочинаються проблеми з самоідентифікацією, інші люди диктують тобі, хто ти. Коли ти недолюблений, коли хочеш, щоб тебе полюбили, то всіляко намагаєшся бути кимось, а не собою. А для творчості це має дуже негативний вплив. Взагалі до будь-чого це є негативно, оскільки людина себе втрачає. В якийсь момент я вирішила, що я не настільки талановита і закинула це все. Продала своє фортепіано, перестала малювати, співати. Попри те, я всеодно була в мистецтві, оскільки працювала в мистецькому об'єднанні Дзиґа. Я робила великі мистецькі події. Я була наче постійно закулісами, а не на сцені.

– Вам було так добре чи ви все ж прагнули бути на сцені, бути для глядача?

– На це складно відповісти. Я думала, що є супер-талановиті і мені туди не вартує йти. Я якось стала тінню свого брата Тараса Чубая і різних відомих артистів, яких я привозила на фестивалі. Не було такої думки співати. Я зрозуміла, що я хочу співати, коли вже створився гурт «Jalapita» і Володя Бедзвін, який виїхав до Канади, а зараз він в Нью-Йорку, в якийсь момент повірив в мене і ми започаткували гурт «Jalapita». Вже після проекту «Колискові для Олекси» прийшло відчуття, що я хочу співати, творити і мені це подобається, це мене зцілює, коли я є на сцені.

– Ви кажете, що були наче в тіні. Насправді, народитися донькою або сином когось відомого це дуже велика відповідальність, яку людина зазвичай несе через все своє життя і вам пощастило аж двічі. Окрім того, що ви донька відомо поета – шістдесятника, то ви ще й сестра відомого українського співака.

– Рок-легенди, так вже називають.

– Так. То як вам з цим жити і в цьому існувати?

– Ну власне це і була висока планка, до якої я думала, що не дотягую. Геніальна поезія батька і мій геніальний брат, який фантастично виконує свої пісні. Відповідно, у мене завжди був ось цей комплекс, що я недостатньо добра і в принципі ніхто в сім’ї мене не підтримував, коли я співала. Мене якось більше виховували так, щоб я була більше хороша дружина, будувала кар’єру викладача, мама ще тоді віддала мене на іспанську філологію. Брат теж ніколи не підтримував. Сьогодні він поширив мою пісню, яку я зарелізила з нового альбому і я навіть заплакала, бо було дуже приємно ось ця підтримка брата. Хоча від доволі скептично та критично ставиться до того, що я роблю. Було непросто, потрібно було пройти терапію, потрібно було сказати я вірю в себе, почути людей навколо, зрозуміти, що їм подобається як я співаю. Це було дуже непросто. Усі проекти, фестивалі я завжди або пропонувала Тараса, або він був у моїх мистецьких проектах, які, наприклад, присвячені Костику Москальцю, автору відомої пісні «Лиш вона» чи проекти, які я присвячувала батькові Грицьку Чубаю, проект Михайла Крупієвського «Наше Різдво», це був великий проект. На цих всіх проектах зіркою був Тарас завжди.

Читайте також: Як з іншої планети. Соломія Чубай про виховання сина із аутизмом

– А потім якось так сталося, що ви були змушені вийти на сцену. Розкажіть про цю ситуацію.

– Був мій проект «Колискові для Олекси», де я збирала кошти для проекту, щоб його стартувати, оскільки в Олекси виявили аутизм і його виганяли зі школи, батьки збирали на це підпис. Тоді я подумала: «Що я можу зробити?» І вирішила, що я можу співати. Коли Олекса дуже кричав вночі і коли йому було погано, я якось заспівала йому колискову моєї бабці Стефи і він заспокоївся та просив заспівати ще. Оскільки у нас був гурт Jalapita, Rockoko приєдналися, то я сказала відверто, що не маю гроші на це все і я б хотіла зробити такий концерт.

Оскільки мене не знали як співачку, не знали чим я взагалі займаюся, то я попросила підтримки в Тараса, в Піккардійської терції, які нам дуже тоді допомогли. Тоді Тарас не приїхав на цей концерт. Для мене це було дуже боляче. Однак потім він написав пост про те, шо все ж таки добре, що він не приїхав, бо таким чином я розцвіла і відкрилася як особистість. Тобто я трошки вийшла з тіні.

– Але перед тим, як Тарас не приїхав, він не попереджував про це?

– Ні. Ну тобто він попередив за день чи за два. Йому була дуже болюча ця тема аутизму Олекси, він вважав, що про це не потрібно говорити і вважав, що всі родинні труднощі і секрети ми маємо тримати в секреті. Тарас не є дуже публічною людиною насправді, про нього мало хто що знає. Він відповідно й так казав, що я занадто багато розповідаю, в фейсбуці все пишу і взагалі багато чого відкриваю. В який момент я сказала: «Якщо не ми, то хто, якщо ми будемо мовчати?»

– Я так розумію, що цей проект «Колискові для Олекси» був створений в першу чергу для того, аби звернути увагу на цю проблему і на прийняття суспільством особливих дітей? 

– Так. Власне прийняття і розуміння. Бо люди не розуміють що таке аутизм. Зараз ситуація з цим є кращою. Люди більше говорять про це, створюють класні проекти. Завдяки проекту «Колискові для Олекси» легше говорити про складні речі.

– Чим закінчилася історія зі збиранням підписів батьків?

– Наша вчителька, класний керівник, заспокоїла батьків. Проект дав великий поштовх, адже про нього була всюди інформація і батьки заспокоїлися.

– І Олекса залишився в тій школі?

– Так, бо це був перший клас. Він закінчив 4 класи і пішов в школу Будокан східних мов і єдиноборств.

– Потім був ще другий проект «Колискові для Олекси 2». Про що він?

– Мав на меті залучити дітей з аутизмом, їхніх батьків та сімей. У нас в проекті грають діти з аутизмом. Це також було складно, оскільки у них свій ритм, своя емоція, однак це було неймовірно зворушливо. На ютуб-каналі є відео. Цей проект був набагато ширший. Ми створювали мультики, зробили нотки, створили альбом і було важливо, щоб дітки самі могли грати, наспівувати. Це все було за підтримки Українського культурного фонду. Альбом який ми створили розійшовся по школах для інклюзивних класів.

– У вас багато проєктів, присвячених вашим близьким людям. «Пісні бабці Стефи», «Колискові для Олекси». Родина – це джерело вашого натхнення? Чому стільки проектів про родину, що ще вас надихає?

– Я дуже родинна дівчина. Хоча я більше говорю про традиції, зв’язки поколінь. Моя бабця Стефа це безмежна любов, вона прожила 94 роки. Мені хотілося їй якось подякувати, бо вона виховала мене, навчила молитися та шанувати цінності. Я живу в домі, який вона збудувала власноруч. Зберігаю її вишиванки та молитви, які вона мала.

– Ваші близькі підтримують ідею присвячувати проекти комусь з рідних?

– Ми це не обговорювали, проте вони казали, що я живу в якомусь своєму світі. У нас галицька родина і я мала б більше дбати про родину, бо у нас жінки не будують кар’єру. А я на їхню думку занадто будую цю кар’єру. Хоча мені дуже приємно, коли вони купують квитки і приходять на мої концерти. Мої родичі не беруть запрошення, а купують саме квитки. Це така дуже приємна позиція.

– Як тепер ваша мама ставиться до того, що у вас стільки успішних проектів?

– Зараз з мамою у мене чудесні стосунки, це є наслідок моєї терапії. Це була дуже велика робота прийняття, розуміння та налагодження стосунків. Взаємозв’язок насправді відбувся нещодавно, цього Різдва. Фактично в 41 рік я змогла сісти з мамою за один стіл і так відверто поговорити. І тепер моя головна прихильниця – моя мама.

–  За яким принципом ви обираєте поетів, вірші яких інтерпретуєте в пісні?

– Вірші яких мені дуже співзвучні. Від яких мурахи по шкірі. Я прокручую вірш в голові, можу його кілька тижнів носити в думках, а потім видаю на пісні.

– Спочатку обираєте вірш, а тоді народжується мелодія чи навпаки?

– Спочатку обираю вірш, згодом з’являється мелодія. Я йду від тексту. В новому альбомі у нас є пісня на слова Вінграновського.

– Концерт, який відбудеться 8 жовтня – це велика крапка проєкту «Poety. Діалог поколінь»?

– Так.

– Розкажіть, що було до цього і що ви підготували для глядачів 8 жовтня?

– Найосновніше – це відео дискусії. Це було створено для старшокласників та студентів з поясненням, чому поети є класні, чому цікаві. Хотілося, щоб діти не приходили зі школи і не казали, що це нудно. Власне це і є основна мета проекту. Чому проект Діалог поколінь? Тому що у нас є поети різної вікової категорії, які спілкуються між собою. Основа проекту – це альбом, в який ввійшли 10 нових музичних композицій, які ми записали на крутій студії. Робили цей проект з музикантами, з якими записували попередні проекти, це Сашко Главацький, Ігор Гнидин. Вперше до нас доєднався Андрій Кохан. Ілана Пришляк, директор INSO-Lviv, яка постійно бере участь у моїх проектах, диригент Євген Крук, без якого я не уявляю проекту. Вони усі підтримали це все. Остап Панчишин робив оркестровки, їздив з Києва до Львова. Наші генеральні репетиції проходили по 5-6 годин.Все звучить дуже космічно. Ми ще матимемо відео-арт від Олексія Хорошка, що буде за відео-арт я не знаю, оскільки Олексій ніколи не показує мені зазделегідь.

– Також ви маєте звання Благодійниця року. За що ви отримали це звання?

– Це за проєкт «Колискові для Олекси». З 2016 року я займаюся благодійністю, допомогою родинам та батькам дітей з аутизмом і не тільки. Я її безкоштовно консультую, іноді буває по 6 годин на телефоні, щоб просто заспокоїти, дати контакт, куди вони можуть йти. Іноді на моїх концертах ми збираємося гроші, передаємо їх в різні центри або просто сім’ї на терапії. У мене є мрія відкрити свій благодійний фонд, щоб допомагати.

– Який проект ви готуєте наступний? Чи є якийсь задум?

– Це буде проєкт про жінку. Хочеться підтримати жінок в Україні і за її межами, коли жінку принижують, малюють стереотипи. Я хочу відкинути те, що чоловік не потрібний. Насправді чоловік теж дуже потрібний, чоловіки не менше жінок страждають, а все це стереотипи. Це буде проект про те, щоб виховати здорове суспільство.

– Це те, через що ви пройшли особисто? Через то був вибудований ваш шлях?

– Так.

– Вам вдалося це перемогти?

– Я розлучилася в червні, дуже довго до цього йшла і в якийсь момент зрозуміла, що ми не повинні жити там, де нас не люблять, де ми не любимо, де не розуміємо і не підтримуємо. Жити тільки через дитину це нечесно по відношенню до самих себе і до цієї дитини.

– Під час процесу розлучення у вас не було сумнівів щодо правильності рішення?

– Сумніви були і були довго, оскільки це все ж таки 19 років спільного життя, особлива дитина, фінанси. Це все складно, але в кінці цієї історії я зрозуміла, що це все є правильним. Зараз у мене період пізнання себе та знаходження внутрішнього спокою.

– Цей період пізнання себе поєднується з пізнанням батька. В одному із інтерв’ю ви розповідали про те, що мало пам’ятає про свого батька, оскільки він помер, коли вам було два роки і зараз у дорослому віці пізнаєте його знову. Розкажіть, як відбувається цей процес?

– Три роки я готувалася і ми з Михайлом Крупієвським робили фільм про Грицька Чубая, прем’єра якраз відбулася у Львові та Києві під час форуму видавців. Фільм скоро буде у прокаті. Я хотіла його пізнати як людину і думаю мені це вдалося. Звісно, хотілося б з ним поговорити. Бо це ж здогадки мої. Те, що люди говорять про тебе це ж лише їхнє уявлення про тебе, а хотілося почути яким ти є, побачити мені який ти. Десь через фільм мені це вдалося зробити. І прийняти маму через фільм, і брата, і Грицька Чубая, мого тата. Фільм гарно показав цю історію про трагедію сімей дисидентів, коли не можна було говорити українською мовою, творити, друкувати. Про це ніхто не говорив, а ми у фільмі показали власне митця не як героя, а людину, яку можна зламати, яка страждала, сумнівалася, розчаровувалась і розчаровувала.

– У Вас незабаром буде день народження. Розкажіть, яка ви є зараз і що б ви хотіли собі побажати?

– Соломія зараз – це та людина, яка пізнає себе, нарешті розуміє, що таке безумовна любов до себе і прийняття, розуміє, що у неї є команда і люди, які люблять і підтримують, вона не сама у цьому світі. Хотілося б побажати здорових, щасливих, романтичних стосунків, де є любов і взаєморозуміння. Справжніх друзів, процвітання, достатку. Хочеться, щоб мою музику чули у цілому світі, щоб теж зцілювала. Щоб було багато виставок моїх картин.  Хочеться, щоб у Олекси все було гаразд і щоб він був щасливий. Більше здорових, щасливих внутрішньосвітлих людей. Щоб на концертах були аншлаги і дуже легко продавалися квитки. І ще подорожей, я дуже люблю подорожувати.

– Все що ви тільки що побажали, я бажаю щоб воно обов’язково збувалося. Щиро бажаю вам залишати оцей вогник в очах, щоб сльози були тільки від щастя, романтичних приємних моментів і сюрпризів, щоб все-все, що ви побажали неодмінно збулося. Дякую вам за цю щиру, цікаву розмову!

Лілія Мазур

Фото з Facebook-сторінки Соломії Чубай

Відео Дар'ї Кучер


Інтерв'ю Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!