Фото: Соломія Чубай
Хочу, щоб моя музика зцілювала. Розмова з Соломією Чубай
Спілкуємося з дуже цікавою та багатогранною особистістю. Складно перерахувати всі регалії: це і співачка, і благодійниця, і перекладачка, і художниця. Одним словом – багатогранна і талановита людина Соломія Чубай.
– Соломіє, востаннє «Твоє місто» спілкувалося з вами у межах проекту «Дванадцять неймовірних жінок», це було близько чотирьох років тому. Хочу зауважити, що тоді ви сказали, що вам складно довго сидіти і про щось говорити, а значно легше щось заспівати.
– Серйозно?
– Так.
– Не знаю. Здається, 4 чи навіть 5 років минуло від того часу. Зараз я можу сидіти і говорити, можу і співати.
– Дуже хочеться передати атмосферу та розповісти про вас як людину через ваш голос, ваш спів.
– Наразі ми видаємо новий альбом 'Поети. Діалог поколінь" і якось саме він найбільше у мене в голові.
– Розкажіть, як ви взагалі почали співати, коли це сталося?
– Якщо говорити про спів, то ми в родині взагалі всі співаємо та співали завжди. Я взагалі не пам'ятаю свого дитинства без співу. А якщо говорити про дуже професійну сцену, то десь з 1999 року я була вокалісткою панк-групи і трішки співала. Але зустрівши свого колишнього, а тоді ще майбутнього чоловіка, я перестала взагалі співати та займатися музикою і мистецтвом. Знову вийшла на сцену в 35 років. Тобто це такий довгий шлях. Мені цьогоріч виповнюється 42, а співала я з 35, то можна сказати, що я йду далі і набираю обертів.
– А від чого залежать ось ці періоди, коли співаєте, а коли не хочеться співати?
– Дуже залежить від того, хто з тобою поряд і чи ця людина тебе підтримує. Зараз я глибоко поринула в психологію через аутизм мого сина і зрозуміла, що є люди в нашому житті, які нас не бачать, не відчувають і коли ми є невпевнені в собі, то отримаємо ще більше, так би мовити, абьюзерства. Тоді розпочинаються проблеми з самоідентифікацією, інші люди диктують тобі, хто ти. Коли ти недолюблений, коли хочеш, щоб тебе полюбили, то всіляко намагаєшся бути кимось, а не собою. А для творчості це має дуже негативний вплив. Взагалі до будь-чого це є негативно, оскільки людина себе втрачає. В якийсь момент я вирішила, що я не настільки талановита і закинула це все. Продала своє фортепіано, перестала малювати, співати. Попри те, я всеодно була в мистецтві, оскільки працювала в мистецькому об'єднанні Дзиґа. Я робила великі мистецькі події. Я була наче постійно закулісами, а не на сцені.
– Вам було так добре чи ви все ж прагнули бути на сцені, бути для глядача?
– На це складно відповісти. Я думала, що є супер-талановиті і мені туди не вартує йти. Я якось стала тінню свого брата Тараса Чубая і різних відомих артистів, яких я привозила на фестивалі. Не було такої думки співати. Я зрозуміла, що я хочу співати, коли вже створився гурт «Jalapita» і Володя Бедзвін, який виїхав до Канади, а зараз він в Нью-Йорку, в якийсь момент повірив в мене і ми започаткували гурт «Jalapita». Вже після проекту «Колискові для Олекси» прийшло відчуття, що я хочу співати, творити і мені це подобається, це мене зцілює, коли я є на сцені.
– Ви кажете, що були наче в тіні. Насправді, народитися донькою або сином когось відомого це дуже велика відповідальність, яку людина зазвичай несе через все своє життя і вам пощастило аж двічі. Окрім того, що ви донька відомо поета – шістдесятника, то ви ще й сестра відомого українського співака.
– Рок-легенди, так вже називають.
– Так. То як вам з цим жити і в цьому існувати?
– Ну власне це і була висока планка, до якої я думала, що не дотягую. Геніальна поезія батька і мій геніальний брат, який фантастично виконує свої пісні. Відповідно, у мене завжди був ось цей комплекс, що я недостатньо добра і в принципі ніхто в сім’ї мене не підтримував, коли я співала. Мене якось більше виховували так, щоб я була більше хороша дружина, будувала кар’єру викладача, мама ще тоді віддала мене на іспанську філологію. Брат теж ніколи не підтримував. Сьогодні він поширив мою пісню, яку я зарелізила з нового альбому і я навіть заплакала, бо було дуже приємно ось ця підтримка брата. Хоча від доволі скептично та критично ставиться до того, що я роблю. Було непросто, потрібно було пройти терапію, потрібно було сказати я вірю в себе, почути людей навколо, зрозуміти, що їм подобається як я співаю. Це було дуже непросто. Усі проекти, фестивалі я завжди або пропонувала Тараса, або він був у моїх мистецьких проектах, які, наприклад, присвячені Костику Москальцю, автору відомої пісні «Лиш вона» чи проекти, які я присвячувала батькові Грицьку Чубаю, проект Михайла Крупієвського «Наше Різдво», це був великий проект. На цих всіх проектах зіркою був Тарас завжди.
Читайте також: Як з іншої планети. Соломія Чубай про виховання сина із аутизмом
– А потім якось так сталося, що ви були змушені вийти на сцену. Розкажіть про цю ситуацію.
– Був мій проект «Колискові для Олекси», де я збирала кошти для проекту, щоб його стартувати, оскільки в Олекси виявили аутизм і його виганяли зі школи, батьки збирали на це підпис. Тоді я подумала: «Що я можу зробити?» І вирішила, що я можу співати. Коли Олекса дуже кричав вночі і коли йому було погано, я якось заспівала йому колискову моєї бабці Стефи і він заспокоївся та просив заспівати ще. Оскільки у нас був гурт Jalapita, Rockoko приєдналися, то я сказала відверто, що не маю гроші на це все і я б хотіла зробити такий концерт.
Оскільки мене не знали як співачку, не знали чим я взагалі займаюся, то я попросила підтримки в Тараса, в Піккардійської терції, які нам дуже тоді допомогли. Тоді Тарас не приїхав на цей концерт. Для мене це було дуже боляче. Однак потім він написав пост про те, шо все ж таки добре, що він не приїхав, бо таким чином я розцвіла і відкрилася як особистість. Тобто я трошки вийшла з тіні.
– Але перед тим, як Тарас не приїхав, він не попереджував про це?
– Ні. Ну тобто він попередив за день чи за два. Йому була дуже болюча ця тема аутизму Олекси, він вважав, що про це не потрібно говорити і вважав, що всі родинні труднощі і секрети ми маємо тримати в секреті. Тарас не є дуже публічною людиною насправді, про нього мало хто що знає. Він відповідно й так казав, що я занадто багато розповідаю, в фейсбуці все пишу і взагалі багато чого відкриваю. В який момент я сказала: «Якщо не ми, то хто, якщо ми будемо мовчати?»
– Я так розумію, що цей проект «Колискові для Олекси» був створений в першу чергу для того, аби звернути увагу на цю проблему і на прийняття суспільством особливих дітей?
– Так. Власне прийняття і розуміння. Бо люди не розуміють що таке аутизм. Зараз ситуація з цим є кращою. Люди більше говорять про це, створюють класні проекти. Завдяки проекту «Колискові для Олекси» легше говорити про складні речі.
– Чим закінчилася історія зі збиранням підписів батьків?
– Наша вчителька, класний керівник, заспокоїла батьків. Проект дав великий поштовх, адже про нього була всюди інформація і батьки заспокоїлися.
– І Олекса залишився в тій школі?
– Так, бо це був перший клас. Він закінчив 4 класи і пішов в школу Будокан східних мов і єдиноборств.
– Потім був ще другий проект «Колискові для Олекси 2». Про що він?
– Мав на меті залучити дітей з аутизмом, їхніх батьків та сімей. У нас в проекті грають діти з аутизмом. Це також було складно, оскільки у них свій ритм, своя емоція, однак це було неймовірно зворушливо. На ютуб-каналі є відео. Цей проект був набагато ширший. Ми створювали мультики, зробили нотки, створили альбом і було важливо, щоб дітки самі могли грати, наспівувати. Це все було за підтримки Українського культурного фонду. Альбом який ми створили розійшовся по школах для інклюзивних класів.
– У вас багато проєктів, присвячених вашим близьким людям. «Пісні бабці Стефи», «Колискові для Олекси». Родина – це джерело вашого натхнення? Чому стільки проектів про родину, що ще вас надихає?
– Я дуже родинна дівчина. Хоча я більше говорю про традиції, зв’язки поколінь. Моя бабця Стефа це безмежна любов, вона прожила 94 роки. Мені хотілося їй якось подякувати, бо вона виховала мене, навчила молитися та шанувати цінності. Я живу в домі, який вона збудувала власноруч. Зберігаю її вишиванки та молитви, які вона мала.
– Ваші близькі підтримують ідею присвячувати проекти комусь з рідних?
– Ми це не обговорювали, проте вони казали, що я живу в якомусь своєму світі. У нас галицька родина і я мала б більше дбати про родину, бо у нас жінки не будують кар’єру. А я на їхню думку занадто будую цю кар’єру. Хоча мені дуже приємно, коли вони купують квитки і приходять на мої концерти. Мої родичі не беруть запрошення, а купують саме квитки. Це така дуже приємна позиція.
– Як тепер ваша мама ставиться до того, що у вас стільки успішних проектів?
– Зараз з мамою у мене чудесні стосунки, це є наслідок моєї терапії. Це була дуже велика робота прийняття, розуміння та налагодження стосунків. Взаємозв’язок насправді відбувся нещодавно, цього Різдва. Фактично в 41 рік я змогла сісти з мамою за один стіл і так відверто поговорити. І тепер моя головна прихильниця – моя мама.
– За яким принципом ви обираєте поетів, вірші яких інтерпретуєте в пісні?
– Вірші яких мені дуже співзвучні. Від яких мурахи по шкірі. Я прокручую вірш в голові, можу його кілька тижнів носити в думках, а потім видаю на пісні.
– Спочатку обираєте вірш, а тоді народжується мелодія чи навпаки?
– Спочатку обираю вірш, згодом з’являється мелодія. Я йду від тексту. В новому альбомі у нас є пісня на слова Вінграновського.
– Концерт, який відбудеться 8 жовтня – це велика крапка проєкту «Poety. Діалог поколінь»?
– Так.
– Розкажіть, що було до цього і що ви підготували для глядачів 8 жовтня?
– Найосновніше – це відео дискусії. Це було створено для старшокласників та студентів з поясненням, чому поети є класні, чому цікаві. Хотілося, щоб діти не приходили зі школи і не казали, що це нудно. Власне це і є основна мета проекту. Чому проект Діалог поколінь? Тому що у нас є поети різної вікової категорії, які спілкуються між собою. Основа проекту – це альбом, в який ввійшли 10 нових музичних композицій, які ми записали на крутій студії. Робили цей проект з музикантами, з якими записували попередні проекти, це Сашко Главацький, Ігор Гнидин. Вперше до нас доєднався Андрій Кохан. Ілана Пришляк, директор INSO-Lviv, яка постійно бере участь у моїх проектах, диригент Євген Крук, без якого я не уявляю проекту. Вони усі підтримали це все. Остап Панчишин робив оркестровки, їздив з Києва до Львова. Наші генеральні репетиції проходили по 5-6 годин.Все звучить дуже космічно. Ми ще матимемо відео-арт від Олексія Хорошка, що буде за відео-арт я не знаю, оскільки Олексій ніколи не показує мені зазделегідь.
– Також ви маєте звання Благодійниця року. За що ви отримали це звання?
– Це за проєкт «Колискові для Олекси». З 2016 року я займаюся благодійністю, допомогою родинам та батькам дітей з аутизмом і не тільки. Я її безкоштовно консультую, іноді буває по 6 годин на телефоні, щоб просто заспокоїти, дати контакт, куди вони можуть йти. Іноді на моїх концертах ми збираємося гроші, передаємо їх в різні центри або просто сім’ї на терапії. У мене є мрія відкрити свій благодійний фонд, щоб допомагати.
– Який проект ви готуєте наступний? Чи є якийсь задум?
– Це буде проєкт про жінку. Хочеться підтримати жінок в Україні і за її межами, коли жінку принижують, малюють стереотипи. Я хочу відкинути те, що чоловік не потрібний. Насправді чоловік теж дуже потрібний, чоловіки не менше жінок страждають, а все це стереотипи. Це буде проект про те, щоб виховати здорове суспільство.
– Це те, через що ви пройшли особисто? Через то був вибудований ваш шлях?
– Так.
– Вам вдалося це перемогти?
– Я розлучилася в червні, дуже довго до цього йшла і в якийсь момент зрозуміла, що ми не повинні жити там, де нас не люблять, де ми не любимо, де не розуміємо і не підтримуємо. Жити тільки через дитину це нечесно по відношенню до самих себе і до цієї дитини.
– Під час процесу розлучення у вас не було сумнівів щодо правильності рішення?
– Сумніви були і були довго, оскільки це все ж таки 19 років спільного життя, особлива дитина, фінанси. Це все складно, але в кінці цієї історії я зрозуміла, що це все є правильним. Зараз у мене період пізнання себе та знаходження внутрішнього спокою.
– Цей період пізнання себе поєднується з пізнанням батька. В одному із інтерв’ю ви розповідали про те, що мало пам’ятає про свого батька, оскільки він помер, коли вам було два роки і зараз у дорослому віці пізнаєте його знову. Розкажіть, як відбувається цей процес?
– Три роки я готувалася і ми з Михайлом Крупієвським робили фільм про Грицька Чубая, прем’єра якраз відбулася у Львові та Києві під час форуму видавців. Фільм скоро буде у прокаті. Я хотіла його пізнати як людину і думаю мені це вдалося. Звісно, хотілося б з ним поговорити. Бо це ж здогадки мої. Те, що люди говорять про тебе це ж лише їхнє уявлення про тебе, а хотілося почути яким ти є, побачити мені який ти. Десь через фільм мені це вдалося зробити. І прийняти маму через фільм, і брата, і Грицька Чубая, мого тата. Фільм гарно показав цю історію про трагедію сімей дисидентів, коли не можна було говорити українською мовою, творити, друкувати. Про це ніхто не говорив, а ми у фільмі показали власне митця не як героя, а людину, яку можна зламати, яка страждала, сумнівалася, розчаровувалась і розчаровувала.
– У Вас незабаром буде день народження. Розкажіть, яка ви є зараз і що б ви хотіли собі побажати?
– Соломія зараз – це та людина, яка пізнає себе, нарешті розуміє, що таке безумовна любов до себе і прийняття, розуміє, що у неї є команда і люди, які люблять і підтримують, вона не сама у цьому світі. Хотілося б побажати здорових, щасливих, романтичних стосунків, де є любов і взаєморозуміння. Справжніх друзів, процвітання, достатку. Хочеться, щоб мою музику чули у цілому світі, щоб теж зцілювала. Щоб було багато виставок моїх картин. Хочеться, щоб у Олекси все було гаразд і щоб він був щасливий. Більше здорових, щасливих внутрішньосвітлих людей. Щоб на концертах були аншлаги і дуже легко продавалися квитки. І ще подорожей, я дуже люблю подорожувати.
– Все що ви тільки що побажали, я бажаю щоб воно обов’язково збувалося. Щиро бажаю вам залишати оцей вогник в очах, щоб сльози були тільки від щастя, романтичних приємних моментів і сюрпризів, щоб все-все, що ви побажали неодмінно збулося. Дякую вам за цю щиру, цікаву розмову!
Лілія Мазур
Фото з Facebook-сторінки Соломії Чубай
Відео Дар'ї Кучер
Інтерв'ю Твого міста
- Які об'єкти на Львівщині пошкодили ракети. Розмова з головною архітекторкою області
- Що зміниться для пацієнтів. Інтервʼю про медицину Львівщини
- Андрій Садовий: «Зростання економіки – це кількість будівельних кранів у місті!»
- Що на Львівщині з ППО, мобілізацією та економікою. Інтерв'ю з Максимом Козицьким
- «Кожен має бачити з вікна хоч би три дерева». Розмова з очільницею управління екології
- «Запровадити е-квиток у Львові з першого грудня – цілком реально»
- «Мені не соромно за формат забудови у Львові», – головний архітектор
- Про нові маршрути, е-квиток і брак водіїв. Інтерв’ю з керівником управління транспорту Львова
- Що у Львові з транспортом. Інтервʼю з директором департаменту мобільності
- Хто і як набирає працівників Львівської міськради. Інтерв'ю з керівницею управління персоналом
- Чим займається ЮНЕСКО в Україні. Розмова з головою українського бюро
- «Ніколи нічого тимчасового». Французький архітектор про Львів та відбудову
- Святослав Літинський: Ця війна на роки, а ми витрачаємо мільйони на ремонти
- «Ви не відбудуєте країну лише завдяки грантам». Інтерв’ю з Меліндою Сіммонс
- Що чекає на Львів. Інтерв’ю з Андрієм Садовим
- Давньоукраїнська минувшина Львова абсолютно відрізняється від тої, яку нам подають. Інтерв’ю
- Нам допомагали волонтери, військові. Як Центр зору доставляв оптику у час війни
- Хліб може подорожчати на 50%, а от картоплі маємо вдосталь, – експерт аграрного ринку
- «Українці не люблять ходити в українські ресторани». Дмитро Борисов про нові заклади у Львові і плани на Європу
- «Усі держави закріплювали незалежність у війні», – Ігор Юхновський
- «Треба просто бути принциповим українцем», – Ігор Калинець про життя і війну
- «Хто не зможе вчитись, забере документи». Інтерв’ю з ректором Львівського медуніверситету
- «Це пропаганда, щоб пересварити людей». Інтерв'ю з Андрієм Садовим про мову, війну, Фрідмана
- «Мені соромно читати 10-ту статтю Конституції, де є потурання російській мові», – Ярослав Кендзьор
- «Хворі прибували безперервно». Інтерв’ю з лікаркою, яка пережила три епідемії та пандемію
- «Курорт заповнений на 40%». Інтерв’ю з міським головою Трускавця
- Скільки триватиме фаза виснаження та чи планувати відпустку? Пояснює психолог
- Важливо повернути дітей за парти. Лілія Гриневич про освіту та безпеку учнів під час війни
- «Це помста. Вони бачили, як добре ми живемо». Депутатка про Маріуполь
- Російська армія залишилась такою, як була. Історик про Львів, біженців та крах світового порядку
- Люди мають обирати. Юліан Чаплінський про забудову Львова після війни
- «Росія хоче спровокувати українські сили», – пресаташе Посольства США в Україні
- «Нас просто помножили на нуль». Інтерв'ю з ректоркою Університету банківської справи у Львові
- «Мене вразила історія кохання дідуся Шептицького». Наталя Гурницька про свій роман і таємниці
- «Я був шокований і зрозумів, що хочу зняти кіно». Олег Сенцов про свого «Носорога»
- Чому ростуть ціни та що буде з гривнею. Інтерв’ю з економістом
- Ворог не нападе, якщо буде спротив. Андрій Садовий та Максим Козицький про ймовірну загрозу
- «Не плутайте нас з партизанами». Розмова з керівником тероборони Львівщини
- «Усе не переробимо». Що відомо про сміттєвий завод, який почали будувати у Львові
- Чудо стається не просто так. Що варто знати про Миколая Чарнецького
- «Ми повністю переходимо під НАТівські стандарти». Священник про капеланство
- Військової справи вчитимуть усіх. В Україні починає діяти новий закон
- «Христос не може бути модерним». Іконописець про сучасне та сакральне мистецтво
- Вакцинація від Covid-19 в Україні є цілком законною. Розмова із юристкою
- «Я не збираюсь припиняти рятувати світ». Історія бійця Юрка Досяка
- Небажання вакцинуватися – це бунт проти держави в образі батька. Розмова з психологом
- Дані шукали в архівах СБУ. У Львові презентували книжку про вірменів в історії Львова
- Дівчина з сусіднього подвір'я. Наталка Малетич – про невідоме життя Лесі Українки
- Дітей виховує не школа, – отець Сергій Тихон Кульбака
- Накопичуй сам. Розмова з міністеркою соцполітики
- «Він теж буває різний». Дослідник розповідає про іслам, якого ми не знаємо
- Чи актуально зараз будувати дерев'яні церкви. Розмова з архітектором
- Жадно жити своє життя. Ірена Карпа про те, як закохуватися і знову виходити заміж
- Чим вакцинуватимуть львів'ян. Епідеміологиня про вакцину від Covid-19 з Індії
- Такий тендер важко «зламати». Завод «Богдан» про автобуси для Львова
- Спочатку – комфорт, потім – історія. Вахтанг Кіпіані про історичні попит і пропозицію
- Чому в Україні локдаун ввели після свят. Ірина Микичак про Covid-19 і медреформу
- Львів – це не лише кава і шоколад. Ірина Сенюта про місію Почесної Амбасадорки
- Чому аудит – про розвиток клієнта та його прибуток, а не про витрати чи покарання
- Як створювати яскраві туристичні проєкти за ґранти. Досвід Тустані
- Квартирне питання на вересень. Як в часи карантину змінилися ціни на оренду житла
- «Людям можна говорити правду». Уляна Супрун про коронавірус, карантин та «золоту середину»
- «Коронавірус закрив нас у капсулах. І це, без сумніву, вплине на ресторанну культуру». Марк Зархін про бізнес і кухню
- Що буде з цінами на продукти. Розмова з власником «Шувару»
- Священник не допомагає, допомагає Господь, – отець, який править для хворих та медиків інфекційної лікарні у Львові
- Львів і криза. Де можна буде знайти роботу після карантину
- Музеї, бібліотеки чи все-таки ринки та перукарні. Бізнес-омбудсмен про вихід з карантину у Львові
- «Щоб люди знали, як вони звучали колись». Дослідниця народної музики про гаївки на Галичині та в Україні
- Першими полетять лоукости. Директорка Львівського аеропорту про кризу і найближчі перспективи
- Що буде з плащаницею та як правильно освятити паску вдома. Роз’яснення
- Іноді мої учні печуть солодощі, а не вчать математику – львівська вчителька про дистанційне навчання
- «Я розумію свою місію». Лікар зі Львова розповів, навіщо поїхав в Італію
- Як на Львівщині масово тестують на коронавірус. Степан Веселовський про тиждень перший
- Юрій Назарук: Ми прийняли рішення припинити думати так, як завжди
- Ми маємо шанс уникнути епідемії. Науковиця про дію коронавірусу та його мутації
- Сидіть вдома – це не грип. Медик лікарні у США про роботу під час пандемії коронавірусу
- Молитва долає всі віддалі. Владика Володимир Груца про освячення пасок і сповідь онлайн
- Як зміниться Львівська лікарня швидкої допомоги. Олег Самчук про ребрендинг та all inclusive
- Запитайте у партнера про здоров'я родичів та водіть дитину в садок. Поради лікаря про імунітет
- «Такого в житті ми більше не побачимо», – екіпаж про повернення українців із Китаю
- У Львові погане повітря не через затори, – Олександра Сладкова
- «Це як годинник, що сильно відстає». Чи доцільно в Україні змінити дату святкування Різдва?
- У Раді їх жартома називають «зелений ксерокс». Олег Синютка про владу, Порошенка та Львівщину
- Хвороба-детектив. Як діагностувати ревматизм та навчитись з ним жити
- Куди веде Україну Зеленський та чого від нього очікує Європа
- Портрет Шептицького на смітнику. Як священник у Львові рятує пам’ятки
- Двері нашої Церкви відчинені, – владика Димитрій про Томос та Московський Патріархат
- Транспорт, кредити та сміття. Валерій Веремчук назвав основні виклики Львова
- Податок для культури. Юлія Хомчин про стратегії розвитку львівської культури
- Не намагайтеся уникати помилок. Ігор Стояновський про життєвий вибір та реформу медицини
- Андрій Садовий: Львів отримає той, хто матиме потенцію керувати
- Ходіть в музеї – там не страшно. Як музеям стати дружніми до дітей
- Богдан Коломійчук: Львів – не лише місто пива та кави, а й кримінальної культури
- Один власник – одна аптека. Чому десятки українських аптек можуть невдозі закритись
- Успішна медреформа – це довше життя. Як зробити охорону здоров’я ефективною
- План по відлову «зайців». Як насправді працюють львівські контролери
- Поява !Fest – це наслідок того, що робило середовище «Дзиґи»
- Тетяна Романовська та її рекорди у львівському аеропорту
- Заробітчанські пригоди. Як волонтерка допомагає українцям у Польщі
- По той бік Личаківської. Яку роль грають Винники у «Великому Львові»