Гори – як наркотик. Львівський альпініст піднявся на восьмитисячник у Гімалаях

5124 0
Любов Ярослава Носа до гір почалась із Карпат і привела його на одну з чотирнадцяти найвищих вершин світу.

Львівський альпініст Ярослав Носа 27 вересня піднявся на восьму за висотою гору світу – Манаслу (8 163 метри). Це перший восьмитисячник Ярослава: до Гімалаїв були сходження на вершини Татр, Альп, Кавказу, Паміру та Тянь-Шаню. Ярослав розповів Tvoemisto.tv, як йога та біг допомогли підготуватись до штурму вершини «Гори духів», про відчуття у так званій «зоні смерті» у горах та чому люди не рятують один одного на висоті.

Базовий табір

З горами асоціюю себе все життя. Я родом із Рахова – містечка, яке розташоване між Чорногірським та Мармароським хребтами Карпат. У дитинстві обійшов усі навколишні вершини, читав книги про гори, зокрема Райнгольда Месснера, альпініста, який першим підкорив усі восьмитисячники світу. Тоді сходження у високих горах мені видавались такими ж нереальними, як і політ на Марс. Згодом переїхав до Києва, де почав займатись альпінізмом – були виїзди на Кавказ, Памір, Тянь-Шань, сходження у Татрах та Альпах. Потім – робота у Львові, сім’я, народилась донька і я зробив перерву в альпінізмі майже на чотири роки. Однак бажання зайти на восьмитисячник мене не залишало, і, коли побачив пост київських альпіністів про сходження на Манаслу, вирішив: їду.

До експедиції на Манаслу я готувався дев’ять місяців – підбирав спорядження, правильне харчування та читав відповідну літературу. Стів Хаус та Скот Джонстон, автори книги про тренування для нового альпінізму, вважають, що альпінізм – це, перш за все, спорт. Магії там немає, а є небезпека та ризик. Альпіністи – це переважно люди із забобонами: не можна говорити про гори зневажливо, замість слова «останній» варто казати «крайній»… Як на мене, треба розраховувати на підготовку, фізичну силу та здоровий глузд. Гори – це дуже складне середовище, до якого варто готуватись, щоб зменшити імовірність нещасних випадків.

До експедиції на Манаслу готувався як до ультрамарафону – почав бігати, плавати та їздити на велосипеді. Тренувався із львівським спортивним клубом «Ультра», влітку взяв участь у гірському бігу на 65 кілометрів через Чорногірський масив «Чорногора Скай-рейс». Серед учасників зі Львова я посів друге місце, мені не було важко пройти дистанцію, і я відчув, що готовий до експедиції у Гімалаї.

Окрім бігу, я відновив заняття зі скелелазіння і спробував займатися йогою. У високих горах через брак кисню робота організму змінюється, і для підготовки до цих умов тривалі статичні навантаження корисніші, ніж, скажімо, біг на короткі дистанції. Я це відчув якось інтуїтивно, а коли почав знайомитися з методиками Стіва Хауса і Скота Джонстона, переконався у правильності обраної системи тренувань. Утім, кожен альпініст має свою теорію підготовки до високих гір.

Я звернувся до комерційної фірми, бо логістика експедицій в Гімалаї дуже складна і монополізована, а для спортивного сходження команду зібрати не вдалось. Спочатку планував повністю безкисневе сходження, але в мене є родина… Щоб додатково не ризикувати, взяв один балон кисню. Як згодом виявилось – не даремно. На висоті я обморозив пальці: організм в екстремальних умовах вважає пальці найменш потрібними і переводить максимально можливу кількість кисню до мозку. Евакуація з такої висоти фактично неможлива, і без кисню ситуація могла стати набагато гіршою.

Сходження

Сходження на Манаслу зазвичай відбуваються восени, оскільки літо – це час мусонів, які приносять затяжні дощі. У періоди з 15 до 20 вересня та з 25 до 30 вересня погода добра, відкривається своєрідне вікно для сходження. З жовтня по грудень погода стає непередбачуваною, а потім знову з’являється можливість потрапити на вершину. Така тенденція спостерігається протягом останніх десяти, а може і більше, років. Окрім того, у місцевих ці дні корелюються із святами, існує навіть повір’я, що 30 вересня приходить Будда і забирає погоду.

Я не дуже люблю обрядовість, проте у Непалі є свої традиції, які варто поважати. Ми ходили на служби в храми Катманду, робили пуджу, просили благословення у монахів. Якщо не розвішати молитовні прапорці, то шерпи просто відмовляться підніматись на гору.

Стандартна схема сходжень у Гімалаях – спати на висоті, відпочивати внизу. Базовий табір експедицій на Манаслу розташувався неподалік поселення Самагон, назва якого, звичайно ж, провокувала багато жартів. Альпініст піднімається з базового табору до наступного, розташованого вище, там ночує, отримує порцію акліматизації і знову спускається до зеленої зони.

Недолік комерційних експедицій у тому, що вони намагаються організувати сходження якомога швидше, так вигідніше. На наше сходження було відведено час із 15 вересня по 5 жовтня, проте ми вклалися у десять днів. Це дуже ризиковано, адже такого часу для акліматизації замало і для гір-семитисячників. У нас була лише одна ночівля у третьому таборі і одразу штурм вершини. Я планував організувати і четвертий базовий табір, проте шерпи відмовилися його робити. Мені довелось розпочати сходження о сьомій вечора, а не о другій чи третій ночі, як зазвичай заведено у альпінізмі. Я йшов усю ніч, а за декілька годин до світанку зрозумів, що не відчуваю пальців на ногах. Я був на висоті майже восьми тисячі метрів і опинився перед вибором – іти на штурм вершини чи спускатись вниз. Я розумів, що другого шансу у мене не буде. Пасанг Шерпа допоміг розтерти ноги, одягнув мені маску, увімкнув кисень, і я продовжив підйом наверх.

Відстань із третього до четвертого табору я пройшов уночі, а температура у цей час може сягати і мінус сорок: знімаєш рукавицю і рука починає леденіти. Такі тривалі нічні сходження без кисню робити не варто, інакше є ризик обмороження. До того ж, при купівлі спорядження я обрав не найкращі черевики, що й далося взнаки. Схід сонця в такій ситуації – це спасіння, адже вдень у горах може сильно припікати, доводиться рухатися і шукати затінок. Коли я зрозумів, що обморозив пальці, почав приймати спеціальні ліки. З вершини спустився за вісім годин і одразу звернувся про допомогу до медиків. Мені вдалось зберегти пальці, але альпіністи до таких втрат готові й не сильно з цього приводу переймаються.

Вершина

Коли піднімаєшся на вершину восьмитисячника, наче потрапляєш у відкритий космос. На горі розкриваєш прапор, який шукаєш у дванадцяти кишенях куртки, робиш фотографію і все, потрібно йти вниз. Висота тебе хапає, сильно стискає і не відпускає доти, поки не почнеш спускатися вниз. Фокусуєшся на небезпеці, думаєш, як не зірватись на спуску, не впасти у тріщину. Лише у базовому таборі усвідомлюєш, що нічого не сталося, що ти – у безпеці.

Сьогодні у Гімалаях усі експедиції комерційні, без допомоги місцевих фірм здійснити сходження практично неможливо. У 2013 році Улі Штек, Сімоне Моро та Джонатан Гріффіт спробували зробити спортивне сходження на Еверест без участі шерпів. Усе закінчилось конфліктом – висотні шерпи просто побили альпіністів. Навіть якщо є бажання самостійно пройти маршрут на Еверест, усе одно доведеться платити за користування перилами (система страховки при проходженні небезпечних ділянок маршруту на льодовику Кхумбу), які облаштували шерпи. Крім того, знайомий піднімався на Еверест через Намче з боку Непалу, так мало того, що практично до базового табору є дорога, так у поселенні їм показували фонтан. Уявляєте – фонтан на треку до Евересту.

Звичайно, альпінізм змінюється – маршрути уже прокладені, з’являється краще спорядження, прогнози погоди стають точнішими, проте гори все одно залишаються великим викликом для альпініста. Безперечно, альпінізм потребує значних фінансових витрат та повної віддачі: більшість відомих альпіністів не мають родини. Вони жертвують цією частиною свого життя заради гір.

У мене ніколи не було ідеалістичних уявлень про висотний альпінізм. Навіть коли люди працюють у команді, це лише один із способів організувати собі підйом на вершину. У книзі Валерія Хрищатого про сходження на Канченджангу (третя за висотою гора у світі) описано, наскільки напруженими були стосунки між учасниками команди. Мета альпініста – потрапити на вершину, і у історії висотного альпінізму було багато подій, коли альпіністи жертвували життям заради власного его. На щастя, у мене такої ситуації не було. Утім, коли я піднімався на гору з слабшими за мене альпіністами, до табору приходив першим, розкладав намет і варив чай – так заведено. Вони приходили, пили, «падали» у спальники і засинали. Не буду приховувати, тоді в мене виникали думки, що ці люди зменшують мої шанси потрапити на вершину.

На висоті залишаються тіла альпіністів, які загинули біля вершини гори. З такої висоти складно організувати їхній спуск, для цього потрібно піддати небезпеці ще мінімум десятьох людей. На висоті ти йдеш, повторюсь, наче у відкритому космосі, а коли одягаєш кисневу маску, одразу стаєш залежним від кількості балонів. Кисню вистачає на дві-три години, і якщо за цей час ти не встигнеш спуститись, є велика імовірність залишитись на горі назавжди. Окрім того, допомогти людині, яка не може йти сама, практично неможливо – на такій висоті нереально когось нести. Коли у мене виникли проблеми на висоті, біля мене пройшли люди і ніхто навіть не зупинився. Потрібно усвідомлювати рівень небезпеки і розраховувати на власні сили. Безперечно, є відчуття, що людям на такій висоті не місце, але гори – як наркотик, якщо один раз спробував, потім зупинитись дуже важко.

Манаслу – дуже гарна вершина, і я б туди повернувся, але у світі є ще 13 гір-восьмитисячників. Мені б хотілось, щоб у Гімалаях з’явився новий маршрут, прокладений львівськими альпіністами. Я був би щасливим, якби це відбулось, а якщо я був би частиною цього – це була б квінтесенція моєї кар’єри альпініста.

Катерина Москалюк

Фото надані Ярославом Носа

 

 

Інтерв'ю Твого міста