Шлях до військової служби

У 2007 році Роман Кривдик закінчив навчання на акторському відділенні і мусив іти до армії. Він відслужив 9 місяців. Оскільки мав вищу освіту, строк служби був скороченим.

Зі своєю дружиною Мар’яною познайомився в театрі ПриКВО (Прикарпатського військового округу), теперішньому Театрі ім. Лесі Українки. У виставі «Червона Шапочка» він грав Вовка, а вона, ще студентка 2 курсу, була Метеликом.

Потім вони вдвох грали на сцені Першого українського театру для дітей та юнацтва – вона Ластівку, а він Хруща. У 2014 році він звільнився.

Хоча додає: «Так складається, що ми вертаємось в театр, ми не можемо без нього».

Коли відбулось військове захоплення Криму, Роман сам пішов у військкомат: «Бо кожен військовозобов’язаний чоловік має прийти у найближчий військкомат і сказати – я є. Це обов’язок, не треба повістки чекати. Але тоді мене не вважали потрібним».

Коли у серпні 2014 прийшла друга повістка, Роман пішов до військкомату і сказав, що повернеться, як тільки похрестять дитину. Меланії, доньці, ще не було і двох тижнів.

На Схід Роман поїхав у квітні 2015 року: «Я розумів, що я з собою не зможу жити, якщо я не піду в армію». Коли їхав, то не знав, як довго його не буде: «Ми всі розуміли, що війна не має фіксованої часової межі».

Роман служив у 58 окремій мотопіхотній бригаді. На полі бою він був і санітарним інструктором.

«Мало того, що військовий, так ще й санінструктор. А виходила заміж за актора», – зауважує Мар’яна.

Найважливіше, щоб вдома знали, що живий

Вона залишалась сама із 9-місячною дитиною. Він ще зміг вирватись до Києва на два дні із навчань, які проходив у м. Десна, щоб зустрітись із сім’єю. А додому вперше приїхав після 8 місяців служби на Сході – у січні, після свят.

Хлопці подарували Роману 3-G модем і у нього був інтернет. Він дивися по відео, як Меланка робить перші кроки, як вона говорить перші слова.

Щоправда, зв'язок був не завжди. Один із найстрашніших спогадів Мар’яни – коли у новинному сюжеті розповідають, що Авдіївку бомблять, а бригада Романа дислокувалась саме там. Зв’язку із чоловіком в той момент не було. Все, що вона могла – лише молитись.

«Я старався кожен день звітувати: Мар’янка, я живий, все нормально. Називав це «вечірня перевірка», – додає Роман.

Знайомі, друзі не так часто дзвонили Роману на Схід. І він їх розуміє. Адже «по-перше – некомфортно. По-друге – про що говорити? Як говорити? Що питатись?»

Важко було говорити із рідними. Бо у ЗМІ, за словами Романа, дуже загострюють ситуацію. Хлопцям на Сході від цього дуже незручно. Вони телефоном розповідають близьким, що нічого особливого там не відбувається, а по телевізору рідні бачать зовсім інші речі.

«А що ми будемо говорити, що ми їм скажемо? Буду живий завтра, не буду живий завтра… В тих умовах найкраще мовчати. Бо і брехати не хочеться. Чи це останній раз говориш, чи не останній. Не хочеться розмінюватись якоюсь брехнею».

Війна мами, яка залишилась сама із малою дитиною

Мар’яна розраду шукала у маленькій донечці. А ще каже, що їй дуже щастило, бо було чим відволіктись. То на зйомки фільму у Польщу їздила – знімались обоє: і мама, і донька. То у Литву на фестиваль у середньовічному стилі – Меланія також мала костюм.

Окрім моральної та емоційної підтримки, Мар’яна разом із Майстернею «Мистецький простір» організували збір коштів на купівлю автомобіля для бригади Романа. За його словами, легкових автомобілів до сих пір не вистачає. А вони конче необхідні, бо маневрені, економні та можуть виконувати точкові завдання.

«Спочатку це видавалось нереальним – зібрати 2 тисячі євро. На різдвяні свята ми почали ходити із Вертепом, потім показували інші мистецькі проекти, і в  червні ми вже відправили машину на Схід», –  розповідає Мар’яна.

Приготування до повернення чоловіка із фронту

Перед поверненням Романа Мар’яна пішла до психолога, поговорити про те, як спілкуватись із чоловіком. Вона знала, що можуть виникати різні проблеми після його повернення з війни. Психолог її заспокоїла, сказала, що зазвичай проблеми виникають у тих сім’ях, де вони були до того, як чоловік пішов. Сім’ї Кривдиків це не загрожувало.

Іще був страх, що вона не прийме його. Адже навчилась давати собі раду повністю сама, без нього. Але із поверненням чоловіка їй стало тільки легше.

Повернення додому

Меланія, якій зараз два роки і чотири місяці, впізнавала тата: вони завжди спілкувались по відео і так вона його пам’ятала. Тільки останній місяць перед демобілізацією вона його не бачила, бо розбомбили трансляційну вежу біля місця розташування військової бригади.

Коли Роман переступив поріг дому, малеча не знала, як реагувати. Сказала до нього «мама», що означало – «дядьку, а де мама?», дивилась, як Мар’яна його зустрічає.

Деякий час вона його навіть називала мамою. «Але потім оте слово – татко – стало найбільшим щастям, що може бути», – ділиться Роман.

Період адаптації

Роман зараз займається своєю реабілітацією та соціальною адаптацією. Хоча каже, що повна реабілітація зараз неможлива: «Говорити про реабілітацію можна тільки по завершенню війни. Ми всі в резерві. В будь-який момент нас можуть викликати. І треба розуміти, що може бути гірше. Про реабілітацію можемо говорити тільки тоді, коли скажемо: війна скінчилась. Тоді вже думати – а що далі? А зараз – війна не скінчилась, тому далі – воювати».

Також він ходить і до психотерапевта. Каже, що є дуже багато негативних емоцій, які потрібно в собі вміти ідентифікувати та назвати. Дуже важливо вберегти себе від абстракцій, який досвід людина б не мала: «Оце мене гніває, оце засмучує, це пригнічує, з цим не погоджуюсь. Коли я вмію назвати подразники і яку емоцію вони в мені викликають – це не стає великою лавиною і не прибиває до землі».

Форму Роман сховав, жодних навичок із тактичної медицини за 4 місяці вдома не застосував, не їздить на полігон навчати інших… «Зараз я відійшов. І розумію, що культурний фронт – це моє все».

Щовечора сім’я Кривдиків молиться. Роман читає казку перед сном Меланці. Правда, найчастіше це перетворюється на міні-виставу, що приносить багато радості дитині.

Реабілітація мистецтвом

Романа дуже рятує мистецтво. Він вважає його неоголошеним фронтом. «Зараз відбувається знищення базових цінностей, тотальна асиміляція. Фундамент суспільства постійно нищиться і піддається атакам, а ми не можемо захиститись. Пропагандою багато не досягнеш, потрібно це робити на своєму прикладі».

Зараз у майстерні «Мистецький простір» він із командою однодумців працює над постановкою за творами Тараса Шевченка та Вертепом. Має план зробити цю майстерню платформою, де будуть випробовуватись нові механізми управління театром. Роман має бажання створити командний театр, де не буде ієрархії, а буде формуванням митців, яким не байдужа творчість. Він займається тим, що йому подобається.

Підготувала Марія Цигилик
Фото: Nazariy Farsh 

Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади
через Міністерство міжнародних справ Канади