Дослідник націоналізму з Українського католицького університету Олександр Зайцев про обов'язок історика, альпінізм і академічні суперечки з дружиною.

Львів’янин Олександр Зайцев досліджує тему українського інтегрального націоналізму – ту саму, навколо якої виникає чи не найбільше маніпуляцій та пропагандистських фейків. Три роки тому він захистив докторську дисертацію, а зараз розробляє нові курси для студентів-істориків Українського католицького університету. Віднедавна тут з’явилась міждисциплінарна програма з публічної історії; Олександр Зайцев, який сам часто виступає у пресі, вважає участь у відкритих дискусіях та тлумачення сучасних подій із фахового погляду обов’язком історика. Говоримо з професором УКУ про те, чому замість давньої історії він почав займатись ХХ століттям, про гірські вершини та сімейні дискусії.

Мій батько історик за фахом. Удома було багато історичних книг. Хоча в дитинстві, як і всі діти, я мріяв про різні професії – хотів бути пожежником, мандрівником, географом, зоологом. Залежно від того, які книжки читав. Але врешті зупинився на фаху історика. У 10 класі відвідував Малу академію наук і працював із Ярославом Ісаєвичем, тоді ще не академіком. Захоплювався давньою історією України, писав наукову роботу про князя Лева. Тож сумнівів не залишилося: вступаю на історію. Батько підтримав моє рішення.

Я був продуктом радянського виховання. Мій батько починав як учитель історії, працював у комсомольських та партійних органах, очолював обласний спорткомітет і лише під кінець радянської доби повернувся до свого фаху – працював істориком в Інституті суспільних наук, який сьогодні називається Інститутом українознавства. Вже згодом батькові погляди кардинально змінились. А тоді пропагандистський характер освіти на історичному факультеті не викликав у мене сильного спротиву. Я бачив певні недоліки, але вірив, що система, ідеологія правильна, а її вади можна подолати.

Я все ще хотів займатись князем Левом. Готував на третьому курсі роботу про його грамоти. Мій керівник, професор Василь Інкін, організував мені доступ до деяких журналів у спецвідділах бібліотеки Стефаника. Я читав статті Михайла Грушевського, його полеміку з Іваном Лінниченком щодо автентичності грамот князя Лева Даниловича. Й вирішив, що Грушевський мав рацію. Про що й сказав, виступаючи на конференції. Мене викликали в деканат і довго виховували: мовляв, буржуазний націоналіст Грушевський не міг мати рації, навіть доводячи, що грамоти князя Лева були фальсифікатом. Мене це прикро вразило, і я покинув цю тему. Зрештою зайнявся політичними партіями Західної України.

У 1987 році я став лаборантом у Лісотехнічному інституті. Працював там понад 25 років Спершу наша кафедра називалась «історії КПРС», а 1990 року була перейменована на «історії України». Що я тільки не викладав… Політичну історію, конституційне право, політекономію, логіку, філософію. Все, що міг викладати історик. Цей досвід приніс мені міждисциплінарні знання та певну ерудицію.

Поки писав кандидатську, зацікавився українською правицею. Хоча політичні організації першої половини ХХ століття себе з правицею не ототожнювали. Для Другого конгресу україністів я підготував доповідь про те, як між 1923 і 1933 роками єдиний український національний рух розділився на два крила – умовно націоналістичне і націонал-демократичне. А потім вийшла стаття Костя Бондаренка «Фашизм в Україні», у якій автор доводив, що Організація Українських Націоналістів – це українські фашисти. Я вступив у полеміку, доводячи, що вплив фашизму був доволі сильним, але вказував на принципові відмінності. На мою думку, ні Дмитра Донцова, ні ОУН не можна ототожнювати з фашизмом. Цю тему я досліджував, стажуючись у Колумбійському університеті в 2000-2001 роках, і зрештою написав книгу «Український інтегральний націоналізм». За неї я отримав премію Канадського інституту українських студій. Працювати з моєю темою у 90-ті стало легше, бо архіви були розсекречені – окрім архівів зовнішньої розвідки, дотепер недоступних дослідникам. Проте значна частина матеріалів були розсіяні архівами Європи та Америки.

Правиця в Україні, безперечно, є. Як і центр. Чого немає, то це лівиці – те, що є, дуже слабеньке. Або те, що залишилось від комуністичної партії й несе в собі прорадянський та проросійський характер, прагнення повернутись до минулого. Або якісь маловпливові ліві групи, діяльність яких більше помітна онлайн, ніж у реальному життя. Україна потребує якісної лівиці, бо справжня демократія не може махати лише одним крилом. Хоча б на противагу праворадикальним настроям, які час від часу хвилеподібно посилюються, я хотів би бачити серйозну демократичну лівицю, найкраще – соціал-демократичного зразка. Без неї нема кому вести діалог із сильними соціал-демократичними партіями Європи, і з лівими інтелектуалами Сполучених Штатів.  Якісна лівиця могла б знайти Україні союзників, які б підтримали наше прагнення інтегруватися в Європу та захиститись від російської агресії.

Моя дружина, Тетяна Гошко, досліджує середньовіччя й ранньомодерний час. Академічні дискусії в нас виникають скрізь, де ми буваємо разом. Тетяна каже: «історія ХХ століття – це не та історія»; не думаю, що цілком серйозно, але певний сенс у цьому є. Я з пошаною ставлюся до медієвістів, і в глибині душі мені здається, що вони більш справжні історики, ніж ми, що займаємося ХХ століттям. Їм потрібно знати не просто латину, а різні версії середньовічної латини, які вживали в різних регіонах. Коли я бачу документи, з якими працює Тетяна, розумію, що навіть читати текст, написаний таким почерком або надрукований таким шрифтом, дуже важко.

Історія пишеться не для істориків, а для суспільства. Історик має громадянський обов’язок брати участь у публічних дискусіях, доносити свої погляди, результати своїх досліджень до ширшої публіки. Особливо це стосується питань, дотичних до теперішніх подій, де історик може пояснити щось у сучасності. При цьому я погоджуюсь із думкою Ярослава Грицака, що, перш ніж стати публічним істориком, потрібно стати добрим істориком. Якщо, засвоївши ази, відразу перейти до популяризації, ризикуєш стати пропагандистом або дуже поверховим популяризатором, який спрощує, примітивізує історичні проблеми, не аргументуючи свою думку фахово.

Чи є історія наукою? Її статус часто піддають сумнівам. Я вважаю, що історія – наука, але вона відрізняється від більшості природничих наук, бо не може поставити так званого вирішального експерименту. Мусимо змиритись, що вона є менш точною за фізику, математику та біологію. Якщо є фізична гіпотеза її можна перевірити шляхом експерименту. Ми ж не володіємо машиною часу. Тому в історії можуть співіснувати різні інтерпретації. Це не значить, що історична праця – це історичний роман, де автор може довільно створювати ситуації та героїв. Історик, на відміну від літератора, завжди повинен триматися джерел. Він повинен прагнути до правди, водночас розуміючи, що повної істини про минуле не знатиме ніколи.

Як історик я боюся винайти велосипед. Буває, досліднику здається, що він зробив відкриття, а потім виявляється, що про це вже написано. Зараз працюю над книжкою про Дмитра Донцова, зокрема про його львівський період.

У молодості я займався альпінізмом. Все почалося у 1989 році: кілька разів я їздив до альпіністських таборів на Кавказі та Памірі. Підкорював вершини категорії 5А (найвища – 6Б): понад чотири тисячі метрів. Доходив до висоти 5300 метрів – це була спроба підкорити пік Леніна на Памірі Досі підтримую зв’язки з колишніми супутниками в горах. Але 1995 року, одружившись, мусив закинути це заняття: дружина не надто вітала моє захоплення. Тож від альпінізму залишилися походи до Карпат. Піднімався на Говерлу понад двадцять разів. А головна життєва вершина – це син. Моє головне досягнення. Щоправда, він не пішов шляхом батька й діда, він – програміст.

Вікторія Ваславська (Панас)

Фото Мирослава Лесюка та з Facebook Олександра Зайцева