Незрячість – не вирок. Я пишу коди на рівні з усіма програмістами

6908 0
Програмуванням Денис захопився ще зі школи, перший комп’ютер освоїв не маючи й десяти років, а в 13-14 розробив свій перший веб-сайт, який і досі можна знайти в інтернеті. Такому професійному самовизначенню та швидкому старту не завадила фізична вада – незрячість, з якою хлопець живе ще з двох років. Сьогодні Денисові – 25, і він програміст в одній із львівських компаній, яка працює на європейський ринок. Про те, як сучасні технології пристосовані до незрячих, які програми дозволяють працювати на рівні із людьми без вад зору, як ставляться роботодавці до незрячих, а також, що варто змінити в інфраструктурі Львова, щоб життя людей із обмеженими можливостями стало легшим розповів Tvoemisto.tv програміст Денис Ревега.

Бути програмістом вирішив ще зі школи

Я вчився в Києві, спершу в спеціалізованій школі, а потім, ще чотири роки, – у звичайній. Думаю, що навчання в одному середовищі із зрячими дітьми й  вплинуло на моє ставлення до життя. Я зрозумів, що можу жити на рівні із людьми без фізичних обмежень, спілкуватися з ними, бути теж соціалізованим.

Саме у школі я почав серйозно замислюватися над тим, що хочу стати програмістом, і ріс із думкою, що це та сфера, у якій хотів би працювати. Після закінчення школи, я вступив до Національного авіаційного університету на факультет комп’ютерних наук (кафедру інженерії і програмного забезпечення). Впродовж навчання усі завдання я виконував на комп’ютері, навіть на лекції міг вільно працювати за комп’ютером і писати все, що треба.

Працював фрілансером, але така робота дуже швидко набридла

Повернувшись додому, у Кам’янець-Подільський, я почав працювати фрілансером, але з часом мені це набридло. І вирішив, що варто шукати роботу, на яку ходив би щодня, працював у колективі, спілкувався наживо з іншими програмістами. З цією метою торік переїхав до Львова і зараз працюю вже в другій компанії, яка взяла мене на роботу.

Читайте також: ДЦП успіху і щастю не перепона. Історія львівського перекладача

Спеціальна програма перетворює все, що є на екрані, на звуки

Сьогодні, будучи незрячим, не важко працювати програмістом. Є спеціальна програма «NonVisual Desktop Access», яка перетворює практично все, що є на екрані, на звуки мови. Вона читає не лише текст, але й різні символи та зображення. Тому я сиджу у навушниках і слухаю переклад того, що зображено на екрані. За таким принципом і переписуюся у чаті із співробітниками. Це не так вже й важко, адже українську, англійську та російську розкладку клавіатури я теж вивчив вже дуже давно.

У програмуванні не має нічого надскладного і для незрячих

Не можу сказати, що були моменти на шляху до вивчення програмування, які мені тривалий час не вдавалися. Звісно, коли вчиш щось нове, завжди важко, але це аж ніяк не залежить від того зряча людина, чи ні. Щодо самого коду, то пишу його на рівні з усіма програмістами, адже коли зникає бар’єр між тобою і джерелом інформації, ти можеш знайти та вивчити практично все, що завгодно.

Здебільшого я займаюся функціональним програмуванням, зокрема back-end-розробкою, тобто працюю над тим, що можу реально виконати, враховуючи фізичні обмеження. А над верстанням сайту, створенням фронтальних сторінок та інтерфейсом працюють вже інші програмісти.

Технологічних можливостей для незрячих багато – слід просто їх відстежувати

Триває активний розвиток технологій, які допомагають спростити життя людям із вадами зору. Я звісно мотивований стежити за таким новинками. Ті самі «Android» і «Windows»  постійно вмонтовують нові технології, додатки, які підвищують їхню доступність для користувачів з обмеженими можливостями. І сьогодні насправді є дуже багато можливостей для незрячих, особливо, що стосується роботи з комп’ютерами чи телефонами. Весь секрет у тому, що потрібно опановувати новинки у міру необхідності, бо просто вчити щось, що тобі наразі не потрібно, неефективно. Якщо ти не використовуєш знання, то вони забуваються.

Роботодавців цікавив мій професіоналізм, а не моя незрячість

Я був на багатьох співбесідах, але скрізь були певні умови, вимоги до роботи, які я суто технічно, через незрячість, не міг виконати. Я не засмучувався через те, що мене не беруть, а просто вчився далі і зосереджувався на тому, що я можу запропонувати і які функції можу виконувати.

Ймовірно, є роботодавці, які звертають увагу на фізичні вади і не хочуть брати таких працівників на роботу, але зі мною, на щастя, такого не траплялося. Всіх цікавив тільки мій професіоналізм. На фірмі, де я працюю зараз, я проходив онлайн-співбесіду через Skype, попередньо надіславши резюме. Директор розпитав, що я знаю, де навчався, де працював, які функції можу програмувати, чого ще не знаю і таке подібне. Моя незрячість не дуже збенетежила його, я виконав тестове завдання, яке усім сподобалось, і почав працювати.

Читайте також: «Я просто дякую Богу за кожен день»: львів’янин про аутизм, дружбу та роботу

Як Львів може стати комфортнішим для незрячих людей?

У Львові доволі комфортно жити. У мене не виникає особливих проблем із пересуванням у місті, тим паче, що я маю спеціальну програму на телефоні, яка діє за принципом навігатора. Я можу бажати того, що й більшість львів’ян – ремонту доріг, облаштування плавних переходів між дорогою та хідником і ще більше світлофорів із озвученням. Сьогодні існує також непогана ініціатива – озвучення на трамвайних зупинках прибуття того чи іншого трамваю. Для реалізації цієї ініціативи навіть було створено електронну петицію. Я теж голосував за неї, але, на жаль, вона не набрала відповідної кількості голосів.

Завжди потрібно жаліти лише тих, які не мають бажання вчитися

Люди з особливими потребами очікують певної підтримки з боку влади, суспільства, проте вони вчаться непогано давати раду, виходячи зі своїх можливостей. Не треба аж надто драматизувати їхнє становище, адже насправді потрібно жаліти тих, які не мають бажання розвиватися, вчитися. А якщо це бажання є, то жодна фізична вада тебе не зупинить. Звісно є незрячі, і мої знайомі також, які сидять вдома, ніде не працюють. Я намагаюся говорити з ними, пояснювати, що найгірше, що може бути – це сидіти на одному місці і нічого не прагнути. У кожного свій шлях і треба просто робити те, що тобі подобається, не зосереджуючись на поганому.

Розмовляла Оксана Лісна

Фото Мар'яни Валько

 

Інтерв'ю Твого міста