Богдан Волошин про справжніх галичан та «діснейленд» у Львові

7670 0
Галичина – це окрема маленька цивілізація,з унікальними людьми та історіями, які тепер знайшли відображення у кінострічці «Політ золотої мушки». Комедія, яка нещодавно з’явилася у кінотеатрах, вже встигла викликати резонанс. Про те, що приховують за маскою галичани та чому їм потрібно побачити фільм про себе, а також про Львів, який втрачаємо, батярство, галицьку кухню та мову розповів Tvoemisto.tv Богдан Волошин, письменник, автор «Бурачковицьких хронік», за мотивами яких знято фільм.

«Риси людей і пригоди, які траплялися з моїми героями, я практично не вигадував, а брав із реального життя, відтак народжувалися дуже об’ємні і впізнавані образи галичан «не вихідного дня», – розповідає Богдан Волошин. – Часто в одному образі поєднувалися декілька прототипів, які існують і в реальному житті. Коли вийшли друком оповідання, то багато хто казав «та це мій сусід», «це моя бабця». Згодом я помітив, що формується історія якогось села, містечка та й загалом Галичини».

Люди за своєю природою грішні, але саме тим і цікаві

«Уявляєте світ без грішних людей? Безгрішні люди – як безстатеві», – каже письменник. Правда у тому, що людина завжди стоїть перед вибором: направо чи наліво, до чорного чи до білого, до добра чи до зла. Тому саме таке життя варто описувати. «Чорний квадрат цікавий чим? Тим, що він чорний, ти провалюєшся в нього. Білий квадрат нецікавий, тому що він плоский», – пояснює Богдан Волошин.

90% людей в житті мають маски: вони є тими, ким насправді не є. Я цю шкаралупу знімаю і пробую роздивитися, як виглядають вони справжні

Письменник не просто описує звичайних людей, а прискіпливо розглядає кожну рису характеру. Для цього Богдан Волошин шукає, або придумує певні ситуації, а потім моделює поведінку людини, її емоції, вираз обличчя, репліки. «90% людей в житті мають маски: вони є тими, ким насправді не є. Я цю шкаралупу знімаю і пробую роздивитися, як виглядають вони справжні. Іноді люди відкриваються і це найсмачніша частина, – каже автор. – Усі ми знаємо, що може бути така собі бабуся в хустці, набожна, яка щонеділі ходить до церкви, дає по дві гривні на тацу, сповідається, причащається і вже точно знає, що грім її не поб’є. Але зранку вона виходить на ґанок і годину кляне сусідку, через курку, що залізала в її город. І то кляне так, що жоден прокльон не повториться двічі. Але бабця спокійна, бо думає, раз вона ходить по великих святах до церкви, то таку поведінку може собі дозволити».

 

 

Було цікаво спостерігати, як мої слова в чужій голові перетворюються в кіно

Ідея зняти фільм за мотивами оповідань народилася понад двадцять років тому. Якраз тоді Богдан Волошин почав публікувати свої оповідання у львівській пресі. «Якось до мене прийшов Іван Кравчишин і каже: «Я режисер і хочу знімати кіно на ваші оповідання». Я одразу погодився. Ми зустрічалися, обговорювали деталі, зачаровував сам процес, адже було цікаво спостерігати, як мої слова в чужій голові перетворюються в кіно, – каже письменник. – Згодом Іван Кравчишин подав усі сценарії на конкурс і з’явився шанс отримати гроші. Кілька років тому він дзвонить до мене і каже: «Тримайся за крісло, Бодьку, ми перемогли, нам дали гроші на фільм!» Я безмежно зрадів, адже з тих пір минуло двадцять років і ми вже не сподівалися на успіх».

Герої фільму та їх лиця, як галицький іконостас: це такі святі люди, але трішки божевільні

Для фільму потрібно було знайти місця, які б впізнавали як галицькі, а також цікавих, фактурних героїв. Обрали монастир в Добромилі, де, між іншим, висвячувався на монаха Андрей Шептицький, і в селі під Верховиною. «Там справді дуже цікава аура, а самі люди по-доброму дивні. Тому і герої фільму та їх лиця, як галицький іконостас: це такі святі люди, але трішки божевільні», – каже автор.

Головні ролі зіграли професійні актори, але усі вони родом із Галичини (Івано-Франківська, Тернополя, Коломиї, Львова). Важливо було знайти тутешніх людей, для яких галицька мова – рідна. «У фільмі багато емоційних діалогів, а говорити емоційно літературною мовою дуже важко, бо не даси в чоло зі словами «вибачте, будь ласка, мабуть ви не маєте рації», – розповідає Богдан Волошин. – Фільм переливається в життя, а життя – в фільм. Люди, врешті-решт, перестають грати і стають самі собою, їм подобається бути такими, як вони є: трішки зварйованими, але справжніми».

«Політ золотої мушки» подібний до фільму Кустуриці, але в цьому немає нічого поганого

«Я не бачу нічого поганого в тому, що наш фільм подібний на чийсь іще. Музика Моцарта також трішки подібна до Вівальді, але з цього ніхто не робить проблеми, – каже Богдан Волошин. – Фільм робили не під Кустурицю. Ми знімали кіно, яке відображає життя, описане в оповіданнях. Але оскільки події у фільмі відзняті саме так, озвучуються такою музикою і наповняються такими діалогами та емоціями, які нагадують фільми Кустуриці, то що ж – напевне ми балканці».

Те, що я писав, на сто відсотків зрозуміють тільки в межах мого земного раю – в межах Галичини

Важливо, щоб ми врешті-решт зрозуміли, що можемо показати себе: не висміяти, не покривитися, а показати такими, якими ми є для самих себе. Фільм дає відчуття інакшості, адже герої цілком самодостатні і не женуться за непотрібними речами. Єдине, треба ще десь заробити гроші, а решта все є: небо, гори, земля, родина… «Якби не проблеми із грошима, то тут був би справжній рай, і ніхто не думав би про заробітки. Якщо людина має, що їсти, у що вдягнути дітей, то не потрібно нікуди тікати. Для фізичного існування ти маєш все, а решта залежить від тебе, – каже автор. – Те, що я писав, на сто відсотків зрозуміють тільки в межах мого земного раю, в межах Галичини. Тому фільм зняли для п’яти мільйонів галичан, але якщо його сприймуть і в інших регіонах України, то я тільки зрадію».

Продовження галицьких історій варто чекати у книзі Богдана Волошина, яка незабаром вийде друком. Там, окрім «Бурачковицьких хронік», будуть й інші твори, зокрема ще одна частина – «Люди празника». У книзі детальніше виписано всі образи, риси героїв, а деякі моменти, запевняє письменник, дуже драматичні.

Львів цікавий не декораціями, а львів’янами

Особливі сентименти у Богдан Волошина викликає рідний Львів, але, попри це, письменник уникає «діснейленду» у центрі міста і старається частіше гуляти околицями. На думку письменника, нам хочуть подати Львів не таким, яким він є насправді, а зробити з нього міф, легенду, щось майже нематеріальне. Тобто Львів стає такою собі розмальовкою. З одного боку це добре, бо люди дізнаються більше, але з іншого боку – погано, бо справжнього міста вони так і не бачать, а мають лише ту розмальовку, яку їм подали.

Далі може бути ще гірше, адже з центральної частини потроху виїжджають люди і центр міста стає повністю туристичним. «Львів цікавий та атмосферний не декораціями і не туристами, які спочатку біжать в один бік, потім – в другий, а тоді в – третій і, яким тулять в кожній кав’ярні по легенді, а, власне, львів’янами, які там живуть», – наголошує письменник.

Окрема тема стосується кам’яниць, які постійно переплановують. «На площі Ринок сьогодні купа каліцтв: зникають середньовічні портали епохи Відродження, все перебудовується, заливаються бетонні фундаменти, з’являються балкони, яких ніколи не було. Це жахливо, адже зникає справжність», – зауважує Богдан Волошин.

Це суто заробітчанський спосіб: вигнати людей, пофарбувати фасади і зробити кнайпи, де будуть залишати гроші туристи

«Вивести місто із летаргії потрібно, але вигнати людей, пофарбувати фасади і зробити кнайпи, де будуть залишати гроші туристи – це суто заробітчанський метод. Без людей ніщо не має сенсу, – каже Богдан Волошин. –  Наприклад, сидить бабця з двома котами на Староєврейській, або на вулиці Лесі Українки. Ти підходиш, починаєш розмовляти і за п’ять хвилин отримуєш всю інформацію про вулицю, будинок і всіх жителів. Не буде бабці – ніхто нічого не розкаже. Мораль проста: будинки для того, щоб у них жити».

Справжні батяри зараз на околицях, і навіть не підозрюють, що вони батяри

Нема людей – нема традицій. Наприклад, фестиваль батярів у Львові цікавий для тих, хто зовсім нічого не знає про це явище. Але справжніх батярів на таких заходах не має, бо всі вони на околицях і навіть не знають, що вони батяри. Проте саме наше місто створило таку культуру і вона передається від покоління до покоління на генетичному рівні.

«Можна сказати, що традиції померли, але це не правда. Просто такий Львів, яким він є зараз, не дає можливості відроджуватися традиціям. Кричущою ознакою є те, що львів’яни перестали ходити по туристичних кнайпах, бо там не весело, не своє, не львівське», – каже письменник.

Здорове харчування для справжнього галичанина – це те, що він їсть щодня: вареники, голубці, кишка, шпондер, шкварки, штруделі, хрусти, маківник, медівник…

Галичину і Львів не можна уявити без смачних традиційних наїдок. Жодні кав’ярні та ресторани, на думку письменника, не в змозі витіснити традиції готувати їжу вдома. Більше того, у деяких селах існує традиція, якщо дівчина не навчиться пекти «П’яну вишню», то заміж не вийде. Наша кухня досить трансформована, адже формувалася під впливом австрійської, польської, німецької, єврейської, італійської кухні. Ця мішанка створила феномен дуже універсальної та смачної для багатьох галицької кухні.

Богдан Волошин переконаний, що здорове харчування для справжнього галичанина – це те, що він їсть щодня: вареники, голубці, кишка, шпондер, шкварки, штрудлі, хрусти, маківник, медівник… «Єдиною умовою є відчуття міри, а так, то людина повинна їсти те, що родить земля, на якій вона народилася, тому вся традиційна кухня – це і є здорове харчування для тої чи іншої нації», – каже Богдан Волошин.

Для правдивих галичан сирник завжди буде сирником, а не чізкейком

Сьогодні львів’яни йдуть у кав’ярні не на сирник, а на чізкейк. Але Богдан Волошин переконаний, що в цьому не має жодної загрози, бо для правдивих галичан сирник завжди буде сирником. «Вплив іншомовних слів, безумовно, існує, але наша галицька мова дуже живуча, – каже письменник. – Буває так: стараєшся говорити літературною мовою, а через деякий час шкаралупа злітає і галичанин знову починає розмовляти галицькою, тобто стає тим, ким він є насправді».

Хочу, щоб Львів народжував людей, які не тільки люблять рідне місто, але й роблять його кращим

«Львів – це віддзеркалення нас, а ми – це віддзеркалення Львова. Тому важливо, щоб у місті завжди було культурне середовище, яке би народжувало людей, що живуть цією культурою, які не тільки люблять місто, але й роблять його кращим: творять мистецтво, музику, літературу, малярство, – розповідає Богдан Волошин. – Не люблю, коли Львів називають культурною столицею України, тобто одне місто протиставляють іншому, мовляв, Львів – культурна столиця, а Дніпропетровськ, наприклад, не культурна. Насправді все це дуже велика умовність, тому не треба вішати ярлики, а просто не забувати, хто ми, працювати і бути щасливими».

Спілкувалась Оксана Лісна

Фото - Олександри Чернової 

 

 

 

 

Інтерв'ю Твого міста