Визначитися з пріоритетами. Отець Юстин Бойко про майбутнє Шевченківського гаю

1042 0
Колишній настоятель Свято-Іванівської лаври розповів про те, як монастир, музей і місто можуть взаємовигідно співпрацювати і чому дотепер це не виходило.

Музей народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького та Свято-Іванівська лавра Студійського Уставу Української греко-католицької церкви сусідують уже понад двадцять років, від часу повернення ченців до своєї обителі. Питання співжиття та спільного розвитку монастиря та музею є важливими для обох сторін. Нещодавно Львівська міська рада схвалила стратегію розвитку музею на найближче десятиріччя, а студити провели міжнародну конференцію, підсумком якої стала візія розвитку лаври та її співпраці з музеєм. Про те, як бачать студити майбутній розвиток свого монастиря та музею, Tvoemisto.tv розповів керівник Постуляційного центру монастирів Студійського уставу отець доктор Юстин Бойко.

 

Отче, якою є історична база для співпраці Свято-Іванівської лаври з музеєм імені Климентія Шептицького?

Сам факт співіснування на одній території Свято-Іванівської лаври і Музею імені Климентія Шептицького є унікальним явищем, аналогів якому в Україні немає. Лавра є релігійною структурою, а музей – науково-культурною. Обидві мають статус юридичних осіб. І якраз особливість, я б так назвав, «львівського явища» у Шевченківському гаю полягає в тому, що такий симбіоз співжиття релігійної і культурно-освітньої сфер життя був історичним і від початку задуманим, а не ситуативним чи примусовим. І для того, щоби це зрозуміти, потрібно зробити невеличкий історичний екскурс.

1 квітня 1927 року митрополит Андрей видав грамоту про заснування лаври на Знесінні і передав їй величезні посілості та нерухомість. Водночас він доручив монахам як першорядну ціль їхньої зовнішньої праці виховання української молоді у християнському дусі. Вони повинні були робити це через катехизацію, провадження богословських та іконописних шкіл і ремісничих майстерень. Очевидно, що центральним місцем кожного монастиря є церква, на спорудження якої митрополит у згаданій грамоті заснування також передбачив відповідні кошти.

Але 1930 році справа будівництва монастирської церкви набрала зовсім іншого розвитку. За порадою директора національного музею у Львові Іларіона Свєнціцького та знавця української дерев’яної архітектури Михайла Драгана, митрополит Андрей вирішує не будувати нового монастирського храму, а перенести до Свято-Іванівської лаври якийсь старовинний храм. Вибір випав на церкву святого Миколая Чудотворця з села Кривки з 1763 року, яку селяни на прохання митрополита погодилися передати монахам, оскільки збудували на той час для власних потреб новий храм. Перенесенням та встановленням на новому місці храму займався брат митрополита архимандрит Климентій. Таким чином цей храм став головним монастирським храмом Свято-Іванівської лаври та першим експонатом неофіційного музею просто неба.

Чому митрополит Андрей прислухався до вчених?

Виявлені на цей час архівні документи дозволяють нам із певністю сказати, що у львівському середовищі ідея музею просто неба набула розголосу в часі Галицької крайової виставки 1894 року. Проте весь час знаходилися якісь перешкоди для реалізації цього проекту.

Коли 1930 року Національний музей у Львові провадив велику перебудову через розширення виставкових площ та експозицій, визріла ідея все ж таки представити належним чином й українську дерев’яну архітектуру. Спочатку були різні думки навіть щодо місця розташування церкви з села Кривки. Але згодом члени товариства «Студіон», яке входило до складу правління національного музею, вирішили скористатися просторами володінь Свято-Іванівської лаври і перенести бойківську церкву саме туди.

Люди, які приходили сюди, могли і помолитися, і оглянути перлину бойківської дерев’яної архітектури. Саме з огляду на цю церкву в радянський час створили Музей народної архітектури та побуту, який від 2016 року носить ім’я його фактичного засновника – архимандрита Климентія.

Читайте також: У Шевченківському Гаю збудують сучасний візит-центр із паркінгом. Візуалізація

На початку 90-х років монахи-студити за згодою тодішнього керівництва музею відновили своє служіння у рідній монашій обителі. Перший договір про співпрацю між музеєм та лаврою був підписаний 24 березня 1990  року, задовго до проголошення Акту про незалежність України!

Звичайно, що вже на початках незалежності України шукали форми співпраці і співжиття між обома інституціями, але з різних причин до логічного завершення цей процес не дійшов. А тому зараз нам доводиться у короткі терміни вирішувати ті питання, які були заморожені майже 26 років.

Нещодавно виконавчий комітет ЛМР ухвалив нову стратегію розвитку музею до 2027 року. Яке місце у ній займає Свято-Іванівська лавра?

Стратегія розвитку музею існувала й раніше, тільки в ній жодним словом не згадувалося про  існування на території музею Свято-Іванівської лаври, яка є юридичною особою. З нагоди 150-ліття від дня народження праведного митрополита Андрея ми вирішили привернути увагу до історії цього місця, а одночасно виправити прикру помилку в стратегії розвитку музею.

Першим кроком у цьому напрямку було створення у червні 2016 року спільної робочої групи, до складу якої увійшли представники Львівської міської ради та Львівської архиєпархії УГКЦ. Зі сторони міста групу очолив Андрій Москаленко, заступник міського голови з питань розвитку, а зі сторони Церкви – владика Володимир Груца, єпископ-помічник Львівської архиєпархії.

Головним результатом роботи спільної робочої групи стала пропозиція переглянути стратегію розвитку музею. 3 березня 2017 року виконком ЛМР вирішив розробити нову стратегію з урахуванням інтересів Свято-Іванівської лаври. Відповідальним за розробку було управління культури ЛМР, яке мало представити концепцію на розгляд до 15 травня цього року.

Ви подавали свої пропозиції?

Часу було мало. До травня відбулася одна зустріч за участю представників лаври. 2 травня до мене зателефонував Михайло Мороз, тодішній керівник управління культури ЛМР, і попросив подати письмові пропозиції щодо  того, як Свято-Іванівська лавра бачить себе у новій стратегії розвитку музею. 5 травня  я надіслав пропозиції в управління культури ЛМР, їх зареєстрували у ЦНАПі. Однак відповіді або зустрічних пропозицій ані я, ані лавра як юридична особа не отримували.

Оскільки минув уже встановлений термін подання тексту стратегії, я знову звернувся до управління культури з питанням про подальші кроки лаври у цій справі. Однак зі ЗМІ довідався, що 4 липня цього року, тобто напередодні храмового празника Свято-Іванівської лаври, музей  організовує публічне представлення так званої «нової» стратегії розвитку в Українському католицькому університеті. Ані провід Лаври, ані я особисто не мали змоги взяти участі у цій презентації, тим більше, що на неї нас не запросили. Але ми все ж таки вислали одного з наших представників на цей захід, і він повідомив, що у «новому проекті» стратегії розвитку музею знову жодним словом не згадано монастир.

Таке нехтування вже досягнутими домовленостями змусило архиєпископа і митрополита Львівського УГКЦ Ігоря Возьняка, мене особисто та представників громадських організацій знову звернутися до львівського міського голови з проханням, а водночас вимогою, взяти під увагу у новому проекті стратегії розвитку музею інтереси Свято-Іванівської лаври. Адже, як я вже згадував, саме відсутність згадки про монастир стала головною причиною того, що виконавчий комітет Львівської міської ради вирішив переглянути наявну стратегію. 

Врешті-решт незадовго до початку міжнародної наукової конференції «Засновники і монахи Свято-Іванівської лаври студійського уставу УГКЦ (1927-1946 рр.)», яка проходила у музеї 17-19 листопада цього року, до мене подзвонив Андрій Москаленко з пропозицією переглянути разом текст стратегії розвитку музею та ще перед початком заходу вийти зі спільною позицією та офіційно затвердити її. Десь близько двох тижнів ми разом із Андрієм Москаленком посилено працювали над спільним текстом стратегії. Тут хочу сказати, що з його сторони я постійно бачив і бачу бажання працювати конструктивно і по суті.

Що було нового в цьому документі?

У запропонованому робочому тексті чи не головний акцент ставився на будівництво візит-центру в музеї. Я ж наполягав на тому, що слід від самого початку закласти будівництво нового адміністративного корпусу, фондосховища, звернути увагу на реставрацію об'єктів, а вже потім думати про візит-центр. Знову ж таки, лавра також повинна мати свій простір розвитку, а монахи – відповідні приміщення для катехизації дітей, молоді, а також належні умови для життя. Адже після конфіскації майна монастиря радянською владою у головному корпусі розміщені адміністративні приміщення музею, а монахи мешкають у переобладнаному приміщенні колишньої монастирської пральні. Там є малесенька каплиця, трапезна і чотири кімнати розміром 2х1,8 м. Ось і ввесь простір для розвитку.

Читайте також: Як зміниться «Шевченківський гай» за наступні 10 років

Коли ми з Андрієм Москаленком напрацьовували текст стратегії розвитку музею, його постійно коригували юристи музею і ЛМР, відтак документ набув зовсім іншого звучання та інтерпретацій. У ньому, щоправда, про Свято-Іванівську лавру згадувалося, навіть і про те, що музей є спадщиною братів Шептицьких, але у кінцевому пункті реалізації цієї стратегії лавра отримувала тільки визнання та можливість задовольняти свої духовні потреби. Ось і все!

Тобто текст ухваленої  «Стратегії розвитку музею до 2027 року» не закладає фундаментів розвитку лаври як унікальної церковної та історико-культурної інституції, яка збагачує сам музей.

Чи  представники УКГЦ і лаври намагалися внести зміни в стратегію?

На зустрічі представників міста і архиєпархії ми пропонували відкласти ухвалення цього важливого документа хоча б на тиждень,  щоб дочекатися пропозицій міжнародної конференції, про яку я згадував. Однак, представники міста наполягали чомусь на тому, щоб ухвалити рішення ще до початку конференції, 17 листопада. Що й зробили.

Андрій Москаленко телефонував мені перед ухваленням рішення і запевняв, що у грудні ми зможемо спільно відкоригувати її текст та вийти на спільну позицію. Сподіваюся, що це станеться.

Керівництво музею проводило консультації зі студитами, перш ніж розробляти стратегію?

Попри нелегкі відносини лаври з керівництвом музею, які чомусь загострилися з часу відновлення старого монашого цвинтаря, я намагався постійно контактувати особисто з директором Музею Романом Назаровцем.

Найбільшим досягненням останніх понад двох років у відносинах між музеєм і лаврою вважаю той факт, що між двома інституціями виник майданчик постійного діалогу. На рівні науковому – наукові конференції, які відбуваються вже вдруге. На рівні духовному – щотижневі Святі Літургії, на рівні офіційному – спільна робоча група між міською владою і Церквою, яка працює далі.

Чи представники Свято-Іванівської лаври подавали свої пропозиції щодо майбутньої співпраці? Як вони її бачать?

Одного разу в часі засідання спільної робочої групи хтось  з моїх колег поставив мені таке саме питання: а чи Свято-Іванівська лавра має комплексне бачення гармонійного розвитку музею і монастиря? І мушу визнати, що на той час воно тільки формувалося. Але це питання мене торкнуло особисто і я почав аналізувати архівні документи монастиря, починаючи з 90-х років, щоб сформувати загальну концепцію.

Під час вивчення архівів мені стало зрозуміло, що раніше про таку концепцію й мови не могло бути, бо керівники музею часів незалежності і слухати не хотіли про існування монастиря на своїй території. Якщо монахам чогось удалося досягнути за останні 26 років, то це виключно тому, що або з владних кабінетів було дане добро на це, або безвихідна ситуація спонукала монахів включати інстинкт самовиживання і робити щось на власну руку.

Не бажаючи йти таким непевним шляхом, ми попросили львівського митрополита звернутися до міського голови Львова з проханням створити спільну робочу групу для офіційного вирішення всіх проблемних питань. Після більш як місяця спільної роботи я  представив наше загальне бачення розвитку музею і монастиря, а у травні 2017 року подав деталізовані пропозиції. По суті всі вони разом зібрані знайшлися у резолюціях конференції, яка проходила в музеї 17-19 листопада цього року.

Можете розповісти про них детально?

Наші пропозиції співпраці з музеєм можна розділити на тактичні та стратегічні.

Стратегічна частина базується на тому, щоб офіційно визнати та інформаційно реалізувати кілька незаперечних історичних фактів:

1)                 Музей просто неба, який переріс у Музей народної архітектури та побуту у Львові, бере свої початки зі Свято-Іванівської лаври, заснованої братами Шептицькими 1 квітня 1927 року.

2)                 Офіційною датою заснування музею слід вважати момент, коли сюди було перевезено перший музейний експонат, церкву святого Миколая з села Кривки, яка 7 липня 1931 року була освячена на новому місці як церква Святої Софії-Премудрості Божої.

3)                 Свято-Іванівська лавра вважає особливим Божим благословенням, що на колишніх її землях утворився і діє Музей народної архітектури та побуту. Саме тому свою стратегію розвитку вона бачить тільки у духовній, науковій, культурній, соціальній, мистецькій співпраці з музеєм.

4)                 Свято-Іванівській лаврі дуже залежить на тому, щоб музей повноцінно розвивався як місце, у якому гармонійно поєднується сакрум і культура. В цьому одна з особливостей музею, яка сформувалася історично. Тому лавра і музей історично покликані до взаємної співпраці.

Монаша обитель повинна мати простір свого розвитку так само, як і музей. Але ми бажаємо, щоб цей розвиток обидвох інституцій, з огляду на особливість випадку, був затверджений офіційно у спільній стратегії розвитку. Через це ми подали такі тактичні пропозиції:

1)                 Надати Свято-Іванівській лаврі з усіма її складовими частинами статусу пам`ятки історії.

2)                 Опрацювати новий генплан музею та проект організації території, де передбачити простір для розвитку та діяльності Свято-Іванівської лаври.

3)                 Спорудити для музею сучасні адміністративний корпус та фондосховище, в якому можна було б належним чином зберігати музейні експонати. А також зосередитись на реставрації об’єктів музею просто неба.

4)                 За чітко встановленим графіком повернути лаврі у власність її колишній головний монастирський корпус для провадження духовної, культурної та катехитичної діяльності, а також для забезпечення побутових потреб монахів.

5)                 Укласти довгострокову угоду між музеєм та лаврою, у якій врегулювати питання взаємних відносин та парафувати її вищими органами місцевої і церковної влади.

Якою була реакція музейників та міської влади на ці пропозиції?

Після того, як ми вперше озвучили ці наші пропозиції в часі першого засідання спільної робочої групи, я побачив в очах музейників легкий шок і розгубленість. Їх можна зрозуміти, адже вони вже були звикли до таких відносин, які існували роками. Що є музей, який є власником і господарем всього, і є монастир, який якось діє на його території. І його можна толерувати до певного моменту.

Читайте також: Біля Шевченківського гаю у Львові з'явиться паркінг

Але  від самого початку я був переконаний, що всі питання не вдасться вирішити миттєво і що важливо створити атмосферу діалогу і довіри між працівниками музею і монахами. На жаль, цю ідею не вдалося реалізувати через плітки та домисли, які поширювалися як туман полем. Зрештою, це проблема нашого суспільства, що ним переважно керують домисли, плітки чи наклепи.

У скорому часі, коли вже йшло до того, що Львівська міська рада присвоїть музею ім`я його засновника Климентія Шептицького, науково-методична рада написала на ім`я Романа Чмелика, голови Ради директорів музеїв Львова, дуже брудну за морально-етичним змістом скаргу, а той у свою чергу переслав її з відповідним коментарем усюди, куди вважав за потрібне. Суть скарги полягала в тому, що я бажаю захопити музей з усіма його багатствами. Більш абсурдного звинувачення у свій бік, та ще й зі сторони, здавалося б, інтелігентних людей я ще не зустрічав. Опісля цієї скарги почалися неофіційні прохання та розмови з компетентними людьми, щоб мене чимшвидше змістити з уряду настоятеля.

Ситуація, що склалася навколо Свято-Іванівської лаври і музею, спонукала мене до переосмислення стану культурного та духовного життя у нашому місті. На моє глибоке переконання, культура Львова переживає зараз не найкращі часи. Передовсім тому, що дехто не може зрозуміти, що на культурі не можна заробляти. Культура є виразом стану душі, а водночас кузнею душі народу. І творити її можуть тільки ті, які у своєму житті керуються фундаментальними християнськими чеснотами – вірою, надією і любов`ю. Рідною ж сестрою культури є духовність. Без неї культура або гине, або перетворюється на невідомого монстра, який, замість окрилювати людину, впроваджує її у стан великого пригнічення, самотності, несприйняття ближнього та розчарування.  Для мене особисто ця ситуація є лакмусовим папірцем, який наочно показує стан діалогу культури та духовності у нашому місті.

Чи зверталися представники Церкви до міської влади з проханнями повернути монастирські землі повністю чи бодай частково?

Від самих початків, відколи монахи-студити повернулися до обителі у Шевченківському Гаю, монастирський провід неодноразово звертався спочатку до обласної, а опісля  й до міської ради з проханням не про повернення земель, а про надання лаврі простору для розвитку, але завжди у контексті розвитку музею. Першим, хто у серпні 1992 року звернувся з таким листом до влади, був блаженної пам’яті Глава і Отець УГКЦ Мирослав Іван кардинал Любачівський, а невдовзі такого ж листа надіслав митрополит Володимир Стернюк.

У відповідь на ці два звернення 27 липня 1993 року у Львівській обласній раді відбулося спільне засідання робочої  групи, у якому взяли участь як представники влади, так і представники Церкви. Результатом їхніх домовленостей був спільний протокол, згідно з яким обласна рада надавала кошти на розробку проекту та спорудження нового адміністративного корпусу і повертала монахам монастирський корпус, у якому до сих пір розміщуються адміністративні приміщення музею. Для цього були виділені кошти, однак далі спільної декларації справа не рушила.

Після цього ситуація розвивалася ситуативно, в залежності від того, хто очолював музей. Проте численні і регулярні звернення не дали бажаного результату. Та монастирський провід не опускав рук, і 2011 року Львівська міська рада  узаконила через суд перебудову колишньої монастирської пральні та передала її у власність лаврі.

Від червня 2016 року ми працюємо у  форматі спільної робочої групи, завдяки якій  вирішено дуже важливі практичні питання. Ми сподіваємося, що цього разу міська влада все ж таки почує нас і зробить відповідні кроки. Та ще раз наголошую: головною ціллю Свято-Іванівської лаври є те, щоби це унікальне місце у Львові в усій своїй повноті служило громаді нашого міста.

Як монахи-студити ставляться до того, що місто схвалило великі будівельні роботи на території музею і, відповідно, поблизу монастиря?

Музей є справді унікальною інституцією не тільки в Україні, але в цілій Європі. Тут зосереджена найбільша кількість сакральних пам’яток архітектури. Логічно, що музей мусить розвиватися, а розвиток кожної інституції пов'язаний з будівництвом нових адміністративних приміщень, культурно-освітніх майданчиків та фондосховищ.

Читайте також: Бджоли, гончарі, весілля. 10 фактів про Шевченківський гай

Усі вони покликані оживотворювати культуру нашого Народу, щоб вона промовляла до сучасного покоління, особливо молоді і дітей. Музей є своєрідною школою, у якій молодь не тільки вчиться старовинним традиціям, але зростає у цінностях, якими віками жив наш народ. Усі ті цінності виросли на християнському ґрунті. І тому плекання християнських традицій відображає головну ідентичність нашого музею, який постав на основах монашої обителі Свято-Іванівської лаври.

На вашу думку, наскільки музею потрібен візит-центр із низкою закладів громадського харчування?

Коли мова йде про візит-центр у такому форматі, як його представило керівництвом музею, тут не все так просто. Адже у проекті левову частку площі планується виділити під заклад громадського харчування.

Головною мотивацією спорудження візит-центру є те, що люди, які приходять сюди, не мають де перекусити. У цьому є рація. Проте основне завдання музею полягає не в тому, щоб задовольнити усі потреби відвідувача. Знову ж таки, потрібно взяти до уваги, що музей знаходиться не на окраїнах Львова. Якщо облаштувати добрий доїзд до музею, то відпаде потреба у спорудженні аж так великого закладу громадського харчування.

До того ж, потрібно визначитися з пріоритетами. Можна було б думати про такого роду заклад, коли б музей був би довершений, закладені всі етнозони, відновлені всі пам’ятки дерев`яної архітектури, які волають про порятунок.

А з огляду на  практику останніх років із незаконними забудовами у Львові і перенасиченість міста закладами громадського харчування в мене виникає багато питань до цього проекту. Але це моя особиста позиція. Я просто не розумію логіки будівництва візит-центру, коли музей не є довершеним. Якщо цей заклад стане родзинкою музею з розкішним закладом громадського харчування, то я переконаний, що багато людей, які приходитимуть сюди, головним об’єктом екскурсії виберуть саме бар чи ресторан у візит-центрі. На жаль, досить часто такими дуже приземленими цінностями живе немала частина нашого люду.  

Натомість музей покликаний творити атмосферу, у якій людина могла б краще пізнати та освоїти духовну та культурну спадщину нашого народу. А вона є дуже багатою і може багато в чому допомогти сучасному суспільству у його боротьбі за кращі ідеали.

Запитував Тарас Базюк

Фото надав отець Юстин Бойко та з його сторінки в соцмережі "Фейсбук"

Інтерв'ю Твого міста