Фото: Яна Проценко, Дар’я Проказа

Фото: Яна Проценко, Дар’я Проказа

Як реставрують пам'ять. Фоторепортаж із архіву «Тюрми на Лонцького»

4700 0
Віднайдені в бідонах родинні історії, загадки повстанців та унікальні артефакти львівського музею жертв окупаційних режимів.

У музеї «Тюрма на Лонцького» холодно і влітку, і взимку. Проте не зрозуміло, чи тіло холоне від низької температури, чи від самого вигляду камери з одним ліжком, на якому по черзі мали спати шестеро в’язнів. З 2009 року люди заходять до колишньої в’язниці без страху – тут працює національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів, заснований Центром досліджень визвольного руху.

Велике тюремне подвір’я досі ховає свідчення злочинів, скоєних тут за часів польської, нацистської та радянської влади. Щороку тут проводять розкопки і знаходять людські кістки, решки спалених документів, частини старої зброї.

Торік Tvoemisto.tv проводило відеоекскурсію музеєм. Тепер ідемо до архіву – найбільшого в Україні сховища артефактів, пов’язаних із визвольним рухом.  З усієї України тут зібрали листування членів Організації Українських Націоналістів та вояків Української Повстанської Армії, свідчення про розстріли в’язнів та інші документи. Відвідувачів сюди не пускають: архів – лише для працівників музею.

Кабінети і сховища «Тюрми на Лонцького» розташовані в колишніх камерах. В одній із них зберігають іще не відреставровані знахідки: вирізки з газет із карикатурами, необроблені документи з даними про «знешкоджених» повстанців, німецькі монети, пляшечки з невідомою рідиною, старі згортки паперу. Скоро за них візьметься художниця-реставраторка Ірина Дуткевич.

– Для документів головне, щоб була стабільна температура й не було перепадів тиску, – розповідає вона, обережно розгортаючи старовинні знахідки. – Коли я ними займуся, спочатку продезінфікую, а потім поділю на групи: одні потрібно клеїти, інші – зволожити й розрівняти. Моє завдання – не пошкодити інформацію та врятувати якомога більше.


У старому холодильнику – однолітку деяких експонатів – зберігаються хімікати реставраторів. Папірус береже вразливі знахідки від зайвого світла й пилу; найчутливіші ховають у спеціальні контейнери. У сусідньому кабінеті Ірина має справжню лабораторію: тут без рукавичок, скальпеля й респіратора часом не обійтися. Реактиви, необхідні для реставрації, можуть бути небезпечними для здоров’я.

Обережно торкаючись аркушів, Ірина гортає папери, з якими працює зараз. «Зліквідовані без протоколу», – написано на одному з них.

– Це ті, кого вбивали без суду, – спокійно пояснює реставраторка.

«Уроджений 1886 року в селі Волощині, Підгаєцького району, – йдеться в характеристиці одного з ліквідованих. – Бувший польський солтис, вислужник польської поліції, с/о МГБ всинаний своєю сестрінкою, агенткою по пс. “Калина”, яка через нього подавала матері. Повішений прилюдно».

Серед інструментів, ящиків і меблів на підлозі причаївся портрет Леніна.

– Це тут дідусь у нас живе, – жартує Ірина.

Крім вождя народів, тут іще чимало привидів. Архів зберігає сотні не відомих загалу історій загиблих повстанців і колишніх в’язнів тюрми. Працівник музею-меморіалу Андрій Усач розповідає, що найчастіше до архіву приходять родичі повстанців, сподіваючись знайти про них інформацію.

– Людина дізнається, наприклад, що ми маємо архіви з Тернопільської області. Приїжджає й каже: «В мене дядько був в ОУН у цьому селі, псевдо Крук». Але знайти конкретну людину буває складно. Шукачам важко зрозуміти, що архів не охоплює всіх, а повстанців із псевдо Крук могла бути тисяча…

Втім, бувало, що інформація про загиблого буквально знаходила його родину. Раз до дослідницького центру потрапили архіви з Сокальщини. Серед документів була автобіографія жінки.

– Я дивлюся, а прізвище таке саме, як у мого колеги, – захоплено згадує Андрій. – Він якраз за сусіднім столом сидів. Питаю в нього: це не твоя бабця? Він каже: «Моя. Тільки вона мені про це не розповідала».

У тому ж сокальському архіві була автобіографія підпільника з Рівненщини. Андрій Усач передав її знайомому рівненському історику. В документі не було імені, лише псевдонім і назва села, де народився вояк. Історик показав папери своїй дружині, яка походила з того самого села: виявилося, що це біографія хрещеного її батька. Коли чоловік пішов до УПА, ніхто в родині не знав, куди він зник.

Коли документи опрацює реставратор, їхні цифрові копії оприлюднять у розділі «Архів» на сайті музею. Це дозволяє дослідникам працювати з архівними документами в будь-якому місці, а музейникам – не діставати артефакти зайвий раз, аби їх не пошкодити. До електронних копій звертається набагато більше шукачів, ніж приходить безпосередньо до музею.

Директора музею-меморіалу Руслана Забілого зі знахідок найбільше вразила інформація про те, скільки тонн їжі потрібно було доправити до лісу, щоб тиждень годувати шістсот повстанців.


– Дуже цікаво, як вони організували процес і доставляли таку кількість харчів до лісу! Це те, що залишається поза нашим розумінням, – каже він. Дослідники центру часто знаходять оригінальні теми, наприклад, як погода впливала на бойові дії.

Відкрита для відвідувачів частина архіву розташована на третьому поверсі. На поличках акуратно розкладені відреставровані документи. Збоку – іржава коробка від набоїв, у якій знайшли листи повстанців. Зазвичай повстанці ховали свої папери в бідони, яких дослідники відкопали вже сотні. Вояки УПА сподівалися зберегти ці документи до часу, коли постане Українська Держава. Хто міг знати, що це станеться майже за півстоліття?

Розмовляли Яна Проценко, Дар’я Проказа

Фото авторок

Інтерв'ю Твого міста