Фото: Tvoemisto.tv

Фото: Tvoemisto.tv

Іван Гаврилко: Після АТО я два тижні не хотів виходити з дому

7913 0
Він – учасник АТО, однак не вважає себе героєм. Майже десять місяців своєї служби провів на передовій. 14 жовтня, коли в Україні відзначається День захисника, вважає своїм святом. Львів'янин Іван Гаврилко розповів Tvoemisto.tv про мобілізацію, проблеми в армії, Героїв, які там рятують життя, а також те, як живеться учасникам бойових дій після повернення до «нормального» життя.

Життя до армії

Я працюю в Державній службі геології та надрів України. Займаюсь контролем, слідкую за дотриманням вимог ліцензій на видобуток корисних копалин.

Військова підготовка

В армії не служив через близькозорість. Тоді, коли я вчився на географічному факультеті ЛНУ ім. І. Франка, військова кафедра знаходилась у НУ «Львівська політехніка». І для того, щоб вступити, треба було заплатити хабар в сумі близько $400. Це був 2003-й рік. У мене таких грошей не було. А в батьків позичати гроші на хабар? Мені було б дуже соромно. Тому я проігнорував військову кафедру.

Мобілізація

Почалась війна, був мораторій на перевірки, і наш відділ відправили у відпустку за власний рахунок. Одного ранку до мене додому прийшов із військкомату чоловік з двома міліціонерами, спитали, чи я Гаврилко Іван, я відповів, що так, і мені дали повістку. Я не бачив сенсу уникати служби в армії чи хитрити. В цей самий день мав серйозну розмову з дружиною.

Військкомат, навчальний центр

Я пішов до військкомат проходити медогляд. Речей із собою було мінімум. Думав, якщо я близькозорий, то мене «відсіють». Медогляд тривав 15 хв. Лише окуліст на мої скарги записав що я дійсно погано бачу. Все решта було нормально.

Якраз тоді зустрів знайомого, якого не бачив років п’ять, – Остапа Іванишина, він різьбяр. Ми з ним якось мандрували Чорним морем, на козацькій чайці. Ми разом потрапили до навчального центру в Старичах, де нам пропонували вибрати військову професію. Обрали оператор-навідник БМП. У нашому уявлені це було – ти сидиш в башті і стріляєш з кулемета. Вже в навчальному ценрі, в наметах, нам видавали речі – однострій. Там було три намети – складені підряд: заходиш в один, а виходиш – з третього. В першому видавали верхній і нижній одяг, тоді – черевики, пояси, речмішки. Це виглядало комічно, бо ти підходиш, і тобі дають перше, що витягнули з купки. Ти кажеш: «Це не мій розмір», а тобі відповідають: «Потім поміняєшся». Мені дали берет, який фізично на голову не міг налізти. Тільки черевики були більш-менш за моїм розміром. Потім в роздягальні в останньому наметі ми помінялись, хто чим міг. Це було 22 серпня 2014 року.

Після того нас розподілили за спеціальностями, сформували групи і відвезли в містечко Гвардійське, де формували екіпажі бойових машин піхоти, модель 1. БМП-1 – це такий собі гранатомет на гусеницях. Доволі примітивна машина, зі смішною гладкоствольною гарматою, ручною зарядкою. Кілька днів нас взагалі не займали, потім почалися заняття.

28 окрема гвардійська механізована бригада. АТО

Зі Старичів я потрапив у військову частину 0666. Це 28-ма механізована бригада. Місце приписки – Чабанка. Нас привезли в Миколаївську область, на Широкий Лан, де степ, води немає, пилюка стоїть коромислом. Так почалося наше бойове злагодження. Там я перейшов з екіпажу БМП в піхоту, бо мені з моїми габаритами було доволі важко в бронежилеті залазити в люк. Так опинився на посаді старшого стрільця. 20 жовтня ми виїхали з Широкого Лану на Донецьку область.

Наша бригада займала відтинок мало не від Волновахи до Пісків. Мій батальйон знаходився в районі Карлівка-Мар’їнка-Красногорівка.

Бойове хрещення

У героїчних боях, наступах-оборонах особисто участі не брав. Були виїзди, перестрілки.

Під час перших боїв – переляк, руки трясуться, запобіжник не знімається, ти залягаєш, бачиш спалахи в лісосмузі, туди стріляєш, і розумієш… Це не було бойове хрещення, а стрільба… Можливо навіть, що обстріляли когось зі своїх. Тому що координація між військами в ті перші місяці була доволі слабкою. Ми не знали хто справа, а хто зліва від нас.

Найбільший бій, до якого я був причетний, запам’ятався так. Ми сиділи на висотці, де мене залишили чергувати на радіостанції, треба було дублювати команди з рації на супутник, передавати дані. Це було 3 червня 2015 року в Мар’янці. Тим хлопцям, які брали участь в боях, – їм було страшно фізично, тому що вони бачили кров. А в мене лише почала вимальовуватися картина бою. Коли пішли ворожі танки в бій, і наші передові пости були змушені відступити з втратами, я бачив на карті, куди і звідки стріляють наші. Стало страшно. О 12 год. почала стріляти наша артилерія. Підтягнулися танкові підрозділи. Тоді стало легше, бо перевага була в нас. Перед тим я сидів на радіостанції, і боявся піднятися і сходити в туалет, щоби через мою відсутність на радіостанції чогось не сталось. Я розумів, що таких чергових, як я – не один, вони сидять у різних місцевостях, і ту саму роботу виконують.  Але мав страх. Тоді в цей день загинув мій перший близький товариш, кулеметник Сашко. В нього влучив танковий снаряд, і його по частинах відправили додому. Це було моторошно…

Контакти з місцевими

Недалеко від нас жив дядько. Він підійшов до нашого командира зводу, і запропонував, щоб ми до нього ходили в баню. І в один день тижня 40-50 чоловік ходила до нього митися. Людина – етнічний росіянин. У ньому української крові ні грама не було. Але він настільки ненавидів терористів. Заїжджий, працював інженером на шахті. І людина нам допомагала всім, чим могла.

У нас залишалися продукти, і ми їх збирали, і віддавали йому. В нього була худоба. Там мало хто тримає город, мало хто має корову чи свиню. Якось не прийнято. А тим, хто тримав, ми віддавали залишки їжі, а вони нам – яйця і молоко. Такий собі натуральний обмін.

Ще була категорія людей, які приїжджали до нас і просили їсти. По людині видно, чи він на алкоголь збирає цю тушонку, яку ти йому даси. Були випадки, коли хлопці підгодовували, а потім цього «мирного-голодного» жителя знаходили вбитим після перестрілки зі зброєю і символікою терористичної організації «ДНР». Були випадки, коли брали в полон, і їх хлопці впізнавали.

Різні були випадки. Одні дивляться з під лоба, інші усміхаються, вітаються. Дехто живе так, наче і війни немає.

Алкоголь в армії

Алкоголь в армії під страхом розстрілу не заборонявся. Однак проблема з ним в армії стоїть гостро. Є люди, які дуже часто не розуміють, де вони знаходяться. На полігоні в нас що кілька днів були алкогольні трагедії. В Старичах, в сусідньому наметі, цілу ніч пили два брати-близнюки. Серед ночі один із них захлинувся власною блювотою і помер. А його рідний брат на наступний день ще ходив по навчальному центрі і випрошував алкоголь, бо «йому зле», і не усвідомлював, що брата вже немає.

Коли є люди зі зброєю, і з’являється алкоголь, є дуже велика ймовірність виникнення конфліктів.

Під час бойових дій, за моїми підрахунками, близько кожна третя втрата – через стан алкогольного сп’яніння. Бо коли треба залягти і лежати, людина починає бігати між окопами… Ми їх називали «аватари», «флакони», «п’ятисоті» (пов’язано з найпоширенішою тарою для розливу алкоголю). Вони дуже швидко з «п’ятисотих» перетворювалися в «трьохсоті» та «двохсоті» – поранені та вбиті. Нам постійно наголошували, що якщо після поранення знаходили алкоголь в крові, то військовий позбавлявся певних виплат.

«Військовий непотріб»

Після подій в Іловайську частина батальйону вийшла з оточення, частина не повернулась. І коли тоді ще підполковника Андрія Ліщинського запитали про все це, він сказав, що «це мобілізований військовий непотріб». З того часу воно в нас перетворилося в «мем», і було нанесено на шеврон. З того часу полковника Ліщинського відправили на підвищення, тепер він заступник командувача Оперативного командування «Захід» в Рівне.

Побут в армії

Якщо чогось не було, я знаходив шлях собі це здобути. Не те, що пішов і забрав. Солдатська зарплата з «атошними» складала близько 6 тис. грн. Цього достатньо на «кишенькові витрати», адже завжди щось хочеться купити, з’їсти не армійського. Організм вимагає домашнього. Цього вистачає. При розумному використані. Можна було відправити додому гроші і підтримати родину. Часто ми з товаришами докуповували елементи амуніції самі. Певні речі до автомата – збільшена ручка затвору, модифікований запобіжник. Багато допомагали волонтери. І без них було важко. Але деколи було соромно просити у волонтера певні речі до автомата, тільки тому, що тобі хочеться і воно зручне. Ми робили такі замовлення самі та вдосконалювали свою зброю.

Інформаційний голод

Бракувало інформації. Ти в гущі подій, але не знаєш, що відбувається. Дзвонять з радіостанції, питають що там відбувається, і я відповідаю, що сам дізнаюся інформацію зі ЗМІ. Нам всього не розповідали, і весь обшир – це лінія окопів, бліндаж, і нечасті поїздки в місто.

Сім’я

Мені бракувало дружини і дітей. Я сумував. Волонтери організували мобільний роутер, кабель і виносну антену. І в нас був інтернет-клуб, де п’ять користувачів могли одночасно користуватися інтернетом, щоб поспілкуватися з рідними.

Підтримка моральних сил: молитва, розваги

Я свою релігійність на показ не виставляю. Стараюся молитися, щоб ніхто не бачив. Я молився, читав книжки. Ми робили покази кінофільмів. Деколи грали в настільні ігри. Лише не на гроші. Наше керівництво було противниками азартних ігор на гроші, бо це «розкладає» колектив. Я влаштував інтернет-клуб, щоби була змога почитати новини, подзвонити додому по skype. Було й таке, що будували сауну. Могли вдосконалювати існуючі споруди. Бо нам там жити, хотілося комфорту і затишку.

Робота з демобілізованими

Реабілітація – це міф. Можливо зі скаліченими і займаються. Нами ніхто не займається. Ще в армії нам проводили лекції про права учасників бойових дій. Просто офіцери, які знали про це, нам допомагали. Є роздаткові матеріали.

До психолога я не звертався, бо в мене немає проблем. Але на глобальному рівні – міста, області, країни – це нікому і не потрібно. Адже чим некомфортніше мені буде тут, тим скоріше я захочу повернутися туди. І це не тому, що вони такі погані. Мені здається, що це мало не державна політика. Є частина моїх товаришів, які повернулись туди. Бригада знову повертається в АТО після докомплектації. Серед них є кандидат на Героя України, наш санітар, який 3 червня вивіз 27 чоловік з поля бою, серед них і важкопоранених. Він повернувся до себе на роботу на швидку допомогу, побув вдома тижні три, спакував наплічник і вернувся в АТО. Тому що там відчуває себе потрібним, людиною, яку поважають. Він найбільше бачив крові, лайна і болота, а вдома люди святкують, салюти пускають. Це не в’яжеться з тим, що відбувається там.

В США після В’єтнамської війни на кожного вбитого на війні припадало троє загиблих після неї. Пияцькі бійки, самогубства, деструктивні речі. І так складається, що в нас це може відбутися. Людина, яка була там, отримує нерозуміння і зверхність до своєї особи. А вона вміє вбивати. Для деяких хлопців зарізати ножем людину – як розрізати шматок м’яса. І з цим треба бути обережним. Вони втратили грань. І в будь-який момент людина може подумати, що вона на війні. Це відхилення від норми, яке викликане перебуванням на війні. І якщо в людини впаде «планка», бо його образить чиновник… Це страшно, і до цього слід готуватися. Буде різанина, буде рух нелегальної зброї звідти. Не хочеться думати, що так буде.

В американській армії солдати, повернувшись із гарячих точок, проходять так званий карантин. Над кожним солдатом працює група лікарів. Такий собі санаторій. Два тижні. До них можуть приходити родичі. Це плавна соціалізація і повернення до попереднього життя. За цей час фаховий психолог може скласти враження про особу. Це, мені здається, єдиний варіант. Комусь треба поїхати в санаторій, а комусь і до психолога з родиною походити. Бо когось можуть і в родині не розуміти. Багато з моїх товаришів розлучилися за цей час.

Наслідки війни – це не тільки демографічна проблема, бо гинуть хлопці, люди, які в розквіті сил, трудові і розумові ресурси. І над цим треба фахово працювати. А робота над цим не ведеться. Хто скаже, що йому треба психолога? Люди потребують уваги. Солдат не потребує жалості. Просто уваги. Він такий як всі, але дещо інший. Він перебував в стані стресу, і це залишило «плями» на психіці. Це може проявитися. Слід змусити державу займатися ветеранами. Я перші два тижні не хотів виходити з дому. Відводив дітей у садочок і забирав їх звідти. Не хотілося нікуди ходити. До друзів казав, що якщо хочуть мене побачити, нехай приходять до мене додому.

Львів і АТО

Багато хто у Львові не хоче розуміти, що в Україні – війна. Є військкомати, є волонтери, які бігають, збирають гроші, які хочуть укомплектувати цю «робітничо-селянську армію». Бо в нас досі «робітничо-селянська армія», професійних військових мало. І є частина населення, яка не хоче чути, знати. Їм абсолютно байдуже. Це люмпен, який не розуміє, що відбувається. Коли читаєш випадок, що знайомих не пускають в кафе, бо вони були у військовій формі, і читаєш їх пояснення, що вони заважають відпочивати… Тоді з’являється бажання на деструктивні речі.

Чи сниться війна?

Часом сниться. Часом сняться страшні моменти. Часом смішні. Були сни, що під обстрілом. До сих пір лякаюсь різких рухів. На просп. Свободи під час ремонтних робіт важкий ковш вдарив об землю. Я сидів на лавці, невідома сила мене підхопила і було бажання залізти під лавочку.

Хто Герой?

З моєї родини… Я вважаю, що він є, він залишається живим у моєму серці. Мій двоюрідний брат Максим. Який пройшов аеропорт. І загинув 20 березня 2015 року в районі населеного пункту Опитне. Він був розвідник-снайпер. Він для мене завжди був зразком. Сім’янин, успішний бізнесмен, батько трьох дітей, доброволець, який пішов на фронт.

Наш лікар-хірург Шаман, який самовіддано витягував з під вогню поранених хлопців, багато кому врятував життя. Тому що він наражався на небезпеку більше, аніж ті, хто був стрільцями. Бо його руки були зайняті пораненими. Носив, лікував, возив. Він ніколи не відмовляв показати навики з медицини.

Є й інші. Аде чи вони десь відміченні? Я сумніваюсь. Адже нагороди в нас роздаються начальникам, які і близько не були поблизу бойових дій. Але не простим хлопцям, які дійсно себе проявили.

Будь хто, хто не ховається, допомагає перемозі, не байдужий – він теж герой.

Спілкувався Ігор Саджениця

Фото: Олександра Чернова

Інтерв'ю Твого міста