Соліст львівської вокальної формації – про її історію, перші виступи під фонограму, тремтіння колін, імідж львівської групи та необхідність співати старі пісні.

Восени 2017 року «Піккардіська терція» відзначила двадцятип’ятиріччя на сцені. Соліст піккардійців Ярослав Нудик розповів Tvoemisto.tv про те, як виникла вокальна формація, як львівські торгівці валютою стали одними з перших її спонсорів, чому довелося платити за виламані двері в органному залі і як у восьмому класі він став дисидентом.

Я прийшов з армії у грудні 1988 року і не знав, чим займатися. Батько порадив іти вчитися на музиканта: я з дитинства добре співав та закінчив музичну школу.  Але до вступної кампанії було ще кілька місяців, тож я повернувся на виробниче об’єднання імені Леніна, де до війська працював токарем.

Це окрема історія, бо до 9 класу мене не пустили з політичних причин. У 1982 році за живого Брежнєва я намалював на стіні школи тризуб. Точніше, нас було четверо і зчинився страшний скандал. Тато в серцях промовив, що ліпше би я десять вікон вибив і він по мене десять разів приходив до міліції, аніж оце. Адже цим займалося КДБ і батьків, які працювали на оборонних підприємствах, довго тягали на допити. Але якось минулося без виключень чи звільнень, мені лише заборонили йти у дев’ятий клас.

Так я навчився на токаря-фрезерувальника, потім два роки стояв із автоматом у караулі на базі ракетних боєприпасів на межі Росії та Білорусі у брянських лісах. На той час я нормально заробляв, бо почав робити на замовлення значки-тризуби, які якраз увійшли в моду. Зрештою, робив ще й таблички з прізвищами небіжчиків на могили. Я вчив усіх приходити з грішми, а не з пляшкою, як тоді було заведено, бо бачив, як таким чином люди «сідають на стакан».

До музичного училища потрапив випадково – зустрів кузину, яка там працювала, і вона порадила, бо на той час бракувало вокалістів-хлопців. Я її послухав, вступив і життя змінилося кардинально.

Читайте також: Люди Твого міста: Оксана Муха про зцілення піснею та дух Львова

Я з дитинства любив творити щось – складав пісні та писав вірші. Щоправда, з віршами не склалося. Єдиний раз, коли це вдалося – в армії. Я написав вірша «Йшли селом партизани», а потім мій друг із дуету «Курінь» Сергій Самолюк поклав його на музику. Вийшла пісня, яку багато хто сприймав як питомо повстанську чи навіть народну.  Сашко Ксенофонтов записав її на плівку і вона дуже швидко стала популярною, а ми мусили доводити своє авторство. Були випадки, коли ледь до бійки не доходило. 2012 року ми із Сергієм відродили ці пісні та записали альбом «Повстанська лірика».

Дуетом ми співали два роки, до 1991-го. Нас «приписали» до Клубу творчої молоді. Прийшли ми по першу платню, а касир питає, чи ми маємо кульок на гроші, бо виходило по 900 карбованців на одного. А де ми про таке думали, якщо у мене стипендія в училищі була 37,5 карбованців? Дали мені три пачки купюрами по три карбованці,  частину я витратив дружині на чоботи.

В училищі я мав добрих викладачів, які допомогли мені усвідомити, що халтура – це не тільки спосіб заробити грошей, а ще й варіант спробувати себе в різних жанрах, щоби зрозуміти, що варто робити, а чого не треба. До мене ставилися по-іншому, бо я вже був після війська, для них дорослий чоловік.

Якось ми з викладачем вокалу пішли на каву. Сиділи в тодішньому «Інтуристі», пили по п’ятдесят грамів коньяку до кави  і розмовляли «за життя».  Він спитав мене, чи я маю халтури. Я для проформи почав заперечувати: мовляв, як можна? Він на мене глянув: «Ти що, дурень? А раптом тобі не сподобається манера виконання, раптом після семигодинної халтури ти зрозумієш, що таке життя тобі на фіг непотрібно?».

То був час затишшя. Я вчився, «Курінь» згас сам по собі. Але довго спокійно сидіти не міг, весь час кортіло організовувати якісь заходи, капусники, постановки. Там я приглядався до інших студентів. Побачив, що є молоді люди, які щось можуть, але поки їм вітер у голові. Так познайомився з Дональдом (Володимиром Якимцем – ред.), який вчився теорії музики. Якось напівжартома спитав його, чи можна оце, що він виконує на фортепіано, просто співати, щоб інструменти не тягати. Він подумав і погодився. Незабаром до нас приєдналися Андрій Капраль та Славко Богач і ми почали свої експерименти.

24 вересня 1992 року відбувся наш перший виступ. Спочатку співали під фонограму, бо ноги трусилися від страху виступів перед публікою.  То була зустріч із першокурсниками, ми підготували дві пісні і вирішили: якщо нас не сприймуть, то, може, спробуємо ще один раз виступити. На щастя, пішло просто на ура, нас викликали на біс, але ми нічого, крім цих двох пісень, не мали, то просто вийшли і вклонилися. Тоді ми отримали запал до роботи, це було реально приємно.

Ми були молоді, у всіх бомки в головах бамкали і хотілося творити. Ми не думали про те, чи будемо заробляти на цьому гроші, нам було в кайф творити. Думки на перспективу з’явилися пізніше – ми подалися на відбірковий тур «Червоної рути» і пройшли у фінальну частину, що мала відбуватисьу Донецьку. Співати тоді наживо ми не були готові – навмисне вдягали широкі штани,щоб не було видно, як ноги  трясуться, і чорні окуляри, щоби люди не бачили, що ми боїмося.

Треба було записати фонограму на вірш Богдана Волошина під назвою «Стефа» і на пісню «Кантрі». За запис із нас запросили 90 доларів. Де на початку 1993 року такі гроші знайти було? Пішли ми до знайомих продавців валют, і  вони погодилися позичити нам гроші. Так львівські валютники стали нашими першими спонсорами.

Читайте також: Люди Твого міста. Мирослав Скорик: Мій абсолютний слух виявила Крушельницька

В Донецьку ми стали лауреатами і трохи засвітилися. А потім відмовилися від фонограм, почали виконувати народні пісні у своїх обробках. Потім у Донецьку ми гастролювали два-три рази на рік від 1993 по 2014 рік і були там за два тижні до початку війни.  Ми бачили, як це місто перетворювалося на мегаполіс, у якому крутилися величезні гроші. Весь час нам казали: «Це політики нас сварять, а ми нічого проти вас не маємо».  Це була найпопулярніша фраза.  А сервіс там був високого рівня. Все чітко за графіком, є спеціальний представник, який весь час із нами і вирішує всі питання. Тоді навіть у Києві такого не було.

Після одного виступу у львівському оперному театрі нам запропонував співпрацю Маркіян Іващишин із «Дзиґи».  Після цього почалася перша серйозна розкрутка. Ми шість років працювали на «Дзизі». Випустили перший альбом  на касеті,  а пізніше - й перший диск «Сад ангельських пісень».

Та в якийсь момент відчули, що треба йти на «вільні хліби».  У Львові ми вже були трішки знамениті, та й в Галичині нас знали – люди ходили на наші сольні концерти. Але не все було так просто.  Один із перших концертів проводили на четверту річницю в органному залі.  Був аншлаг і весь гонорар ми віддали за виламані двері, бо люди так хотіли потрапити на концерт, що зірвали двері з завіс. А це був наш перший більш-менш серйозний гонорар.

Ми – колектив, який заробляє і вміє прожити на офіційних концертах. Нас не балують корпоративами. Бувають виступи, за які можна півроку прожити, але це трапляється дуже рідко. Ми концертна група, заробляємо музикою, живемо скромно, але нам нема чого боятися.

Нас не дуже кликали у виборчі тури, бо ми не стадіонний колектив. Але коли кликали, то лише ті, кого ми підтримували чи за кого самі проголосували б на той час – Народний Рух та «Наша Україна». Були пропозиції від регіоналів, але ми не могли через себе переступити. Та, як виявилося, це ми були такі принципові, а в Києві багато артистів спокійно співали на обидва боки.

Мені було бридко, коли під час Помаранчевої революції  Віктор Павлік ледь не на колінах стояв і казав, що віддасть всі гроші, зароблені на концертах за Януковича. А коло нього сиділа Могилевська, і коли її спитали щось таке, вона твердо сказала, що підтримує Януковича. Павлік– то такий, що мертвому з вуха вип’є. Та й не тільки у Павліку справа, там було багато артистів, які їздили агітувати за Януковича не з якихось переконань, а просто заробляли гроші.  Про деяких із них потім говорили, що вони не могли це припинити, бо мали контракт, але це також була відмазка: люди хотіли бабки заробити.

Нас розглядали як твердо львівську групу і ми в певний час зрозуміли, що це наша ніша. Але ми бували на всіх головних київських тусовках,  куди не всіх київських запрошували.  Для них це була екзотика – справжня львівська група. Сиділи ми якось з організаторами одного концерту в Донецьку. Один із них запитав, чи ми принципово не співаємо російською, а другий йому відповів: «Ти що, не розумієш, вони ж своє обличчя геть утратять, українська мова – їхня фішка».

Читайте також: Люди Твого Міста: Маркіян Іващишин про Львів і Полтву

Зате були цікаві випадки, пов’язані з назвою. Був у нас тур у Тюменській області Росії. Приїхали в Сургут, виступали для діаспори.  Тамтешнім управлінням культури завідувала така Ганна з Винників, прізвища вже не пам’ятаю.  Після концерту підходить до нас досить уже нетверезий чиновник, теж з України. А крім нас були ще Дворський, Морозови та Кудлай. Ми сіли за стіл і він почав нам дякувати: «Аллочці дякую, Морозовим дякую, Павле, дякую, в тебе така українська пісня – ух!». Потім дивиться на нас і видно, що хоче сказати «Піккардійська терція», але вже не дуже здатний, зависає секундна пауза, а далі він знаходить вихід: «І хлопцям дякую!».

А якось виїздили ми до Польщі  через Краковець. Їдемо боковою зустрічною  дорогою, бо на загальній велика черга. Ми маємо листи про сприяння, вже трохи поспішаємо, бо на концерти треба встигнути. Даішники чекають. З машини виходить один такий із «бемолем», ліниво до нас підходить, шапка маленька, голова велика. І до водія: «Шо везеш?».

– Не шо, а кого?

– Добре, мудрий ти наш, кого везеш?

– Артистів, «Піккардійську терцію».

Тут даішник світліє на обличчі і паличкою так у повітрі виводить. «А, мажорний акорд в кінці мінорного твору?». Видно, що десь почитав у газеті і вирішив блиснути ерудицією.

Ще цікавіше нашу назву інтерпретували на концерті у Польщі. Ми часто там виступали, співали разом із мегазірками – Чеславом Нєменом і Марилею Родович.  На одному концерті нас представляла актриса Агнєшка Фатига. Спочатку пояснювала назву з музичного боку, а потім каже: це такий собі хеппіенд – веселе розлучення після сумного шлюбу.

Перші років десять у нас був водоспад пісень. Ми збиралися щодня для накопичення матеріалу. Це пісні, яких ми не можемо позбутися, бо вони уже нам не належать, люди все одно захочуть їх почути на концертах.

Ми якось провели експеримент – організували концерт, на якому були тільки пісні нового альбому «Я придумаю світ». Народ був у шоці. Нам тоді вперше сказали після концерту про старші хіти: «Це не ваші пісні, це наші пісні!».  Тоді ми тоді збагнули, що не варто так поводитися і йти за власними амбіціями тільки задля того, щоби показати, що можемо ще й так. Бо ми співаємо для людей, а люди приходять нас послухати і платять гроші зате, щоб почути свої улюблені пісні.

Записав Тарас Базюк

Фото надані вокальною формацією «Піккардійська терція»

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.