Багато людей казали, що чомусь не могли заснути цієї ночі, наче відчували. Я ж спав, як завжди, міцно. Зазвичай я прокидаюсь близько дев’ятої години, так би можливо було і сьогодні, якби мій сусід по студентській кімнаті, Богдан, о шостій ранку не ввімкнув світло і не розбудив нас словами «Почалась війна».

Скільки думок проноситься за секунду? Тоді мені здалося, що їх сотні та найголовніша була «Як добре, що мама встигла приїхати». Вона живе в Конотопі, всього за 100 кілометрів від ворожого кордону. І я, остерігаючись повномасштабного наступу, з тиждень вмовляв її приїхати до мене у Львів. Вчора вона приїхала. 

Далі – купа думок, які швидко змінюють одна одну: куди зараз іти, що робити, де найближче укриття, що я взагалі знаю про наступ? Мій ранковий ритуал з неквапливим викурюванням люльки з добрячою чашкою кави перетворився на швидке, навіть трохи метушливе, гортання стрічки новин, намагання отримати якомога більше інформації та розкласти її по поличкам.

На той момент було вже відомо, що Росія наступає з боку Харкова та ОРДЛО. В соцмережах було повно відео із жахливими вибухами у Харкові, кияни розповідали про численні вибухи в столиці. Про те, що все дійсно серйозно сповістили сирени міської системи оповіщення. В глибині душі я думав: «А раптом навчання», я не міг повірити, що в моєму місті виють сирени, не міг повірити, що вони дійсно бомблять Львів. Тоді ще не знав, що всього вранці ворог здійснив більше 20 обстрілів в різних регіонах України.

Ми з товаришами відправились на ранкову літургію. Звісно, я не можу знати, про що молились мої друзі, але мені здалось, що всі на світі молитви сьогодні про одне – про мир. Про це ж, звісно, була і проповідь отця Храму Святої Софії-Премудрості Божої УГКЦ Назарія Мисяковського. 

«Правдою життя є те, що ми прокинулися в іншій країні та в іншому часі, у часі війни. Кожного разу перед тим, як священник звершує літургію, він дивиться на розп'яття Ісуса Христа і бачить напис ІС ХС Nika – Ісус Христос Переможець. У сьогоднішньому читанні Євангелія здавалося б стільки неправди – диявол начебто переміг, начебто зло перемогло, але ні. Господь Воскрес. Митрополит Андрей Шептицький у 1914 році, коли московські війська стояли довкола Львова, сказав на проповіді, що християнин має бути готовим вмерти щодня. Сповідайтеся і беріть участь у Святих Тайнах із чистою душею, бо чиста душа набагато краще молиться. Ми маємо вірити у Бога і молитися до нього, але ми також маємо вірити також і у наші Збройні сили і молитися за них. Вони ж мають знати, що тил надійний, що в тилу піднесені і всіма думками підтримують бійців на передовій. Ходімо і працюймо над тим, що ми сьогодні можемо зробити для нас і нашої держави», – сказав отець Назарій Мисяковський.

Коли ми вийшли з храму, моє улюблене місто наповну жило в тривожному воєнному режимі. Вздовж вузьких львівських вулочок простягались довжелезні черги. Черги всюди: до магазину, до банкомату, до аптеки, та найбільші черги простягнулися до заправок. Щоб отримати свою порцію пального вранці у Львові треба було стояти, напевно, не менш як 40 хвилин. 

Про довгі черги на заправках мені також розповіла колега, що евакуювалась у Львів з Івано-Франківська, де вранці були вибухи в аеропорті.

«За всю дорогу я не зустріла жодної заправки, де б не було черги з кількох десятків авто. Ні я, ні водій ще ніколи не бачили такої, відверто скажу, моторошної картини. Як у фільмі про події напередодні нашестя інопланетян», –сказала Анастасія.

Так, почалась повномасштабна війна. Росія перейшла у відкритий наступ і обстрілює стратегічні об’єкти по всій країні. По всій території України впроваджено воєнний стан, мобільний зв’язок працює із перебоями, інтернет-банкінг «ліг». Так, це дійсно війна. І це тепер реальність, в якій ми маємо вчитись жити. Коли я говорю «жити під час війни» я уявляю собі, що це життя, в якому кожен робить те, що може. Ми вирішили почати з невеличкого, але дуже важливого кроку – вивісили прапор над будівлею.

Друзі живуть якраз навпроти Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного і ми розуміли, вішали прапор синхронно з тим, як із КПП Академії виходили військові у повному спорядженні, зі зброєю і вантажилися у автомобілі.

Разом з побратимами з громадської організації «Вільний простір» ми почали облаштовувати сховище у підвалі, запасатись провіантом та доукомплектовувати аптечки. Під час роботи обговорювали, як плануємо діяти далі. Олег, наприклад, розповів мені, що збирається ставати до зброї.

«Я хочу поїхати на Схід, я вже був декілька ротацій у добровольчому батальйоні «Госпітальєри», але зачекаю принаймні тиждень, щоби зрозуміти, що буде відбуватися. Я прокинувся о 6:30 від дзвінка мого брата Романа із В'єтнаму. Він зараз там і перший повідомив мені, що почалося російське вторгення. Першою моєю реакцією була не паніка, а усвідомлення, що необхідно молитися. Я вдягнув парадний одяг і пішов до храму Софії УКУ, бо я живу поруч. По дорозі я чув сирени, але вибухів не було. Уже в Софії я зустрівся із друзями зі своїми друзями і ми разом вирушили на Вільний Простір обговорювати план дій. Мій інший брат Юрко, у Києві. І спочатку він збирався залишатися у місті, лише посадив свою дружину на автобус до її батьків, у Сваляву, але зараз, зрештою, їде сам до Львова», – розповів Олег Думич.

Я також маю план: допомагати на місці всім, чим зможу, підтримувати армію, молитися за мир і Україну.