фотоколаж дмитра тарадайки

фотоколаж дмитра тарадайки

«Хто я в цій війні». Медична кураторка патронатної служби «Азов» Дзвінка Сіра

2970 0
До річниці повномасштабного вторгнення, яке розпочалося 24 лютого 2022 року, редакція Тvoemisto.tv створила проєкт «Хто я в цій війні», де розповідає історії людей, які щодня наближають нашу перемогу. Ми знаємо, що зараз непростий час для кожного з нас, але не перестаємо вірити, що наша спільна щоденна праця допоможе нам перемогти ворога та взятися за відбудову України.

Я Дзвінка Сіра, мені 22 роки. Я медична кураторка патронатної служби «Азов».

Повномасштабна війна почалася для мене приблизно за місяць до вторгнення. Саме тоді з ініціативи Штабу оборони Львівщини почали організовувати вишколи для цивільного населення – вчили людей володіти зброєю, безпечно з нею поводитися, а також розпізнавати вибухову техніку. Запрошували спеціалістів із тактичної медицини, ДСНС, медиків із бойовим досвідом, лікарів швидкої медичної допомоги, співпрацювали з інструкторами Львівського стрілецького стенду. Зокрема, розповідали людям, яких запрошували через соціальні мережі, що коли лежить підозрілий предмет чи в певному місці розсипані іграшки, не варто їх піднімати, бо це може бути вибухівка.

Читайте також: Хто я у цій війні. Хірург Гнат Герич

До того таких вишколів не проводили з 2016-2017 років, але через імовірну загрозу повномасштабного вторгнення зрозуміли, що така потреба є. Загалом встигли провести три вишколи, перед четвертим почалася війна. Найбільше за час вишколу до нас прийшло 500 людей різного віку, з яких пізніше багато чоловіків пішло воювати, а жінки волонтерити.

Добре пам’ятаю день 24 лютого 2022 року. О 5-ій ранку мені зателефонували зі штабу й повідомили про збір. Ми обговорили свої наступні дії, стратегію роботи. Було зрозуміло, що дівчата залишаються волонтерити, збирати допомогу, а хлопці планують їхати на фронт. У багатьох були рідні та знайомі в «Азові», тож у перший же день хлопці намагалися добратися до Маріуполя, але 24 лютого так і не змогли цього зробити. Проте вже 25 числа ми їх відправили до Києва, і вони долучилися до тодішнього ССО «Київ». Тепер це 3-тя окрема штурмова бригада.

Знакова й болюча цифра для мене – 700. Саме стільки захисників Маріуполя з полку «Азов» донині залишаються в полоні. Серед них мій брат і ще багато друзів. Майже всі молоді хлопці, яким по 19-20 років. Моєму братові – 27. Уже дев’ять місяців ми їх чекаємо і не знаємо, що з ними. Час минає, вони ізольовані від нас, а ми від них.

Насправді знакових цифр багато. Наприклад, патронатній службі «Азов» вдалося допомогти більш ніж 200 бійцям, частина з них вийшла з полону. Медики передають нам інформацію про хлопців, і ми відразу ж телефонуємо пораненим, збираємо їм речі першої потреби: одяг, білизну, телефони. Шукаємо місце лікування, якщо виникає необхідність, забираємо в приватну клініку. Далі пильнуємо, аби в них була хороша реабілітація, допомагаємо з документами та поверненням у стрій. На лікування бійці «Азову» і 3-ої окремої штурмової бригади своїх коштів не витрачають – усе компенсує «Благодійний фонд Патронатної служби «Янголи Азову». Навіть якщо дружина бійця вже купила ліки за свої гроші, віддаємо їх. Одне слово, забезпечуємо всім: обстеженням, транспортом, лікуванням, реабілітацією. Одночасно допомагаємо їхнім сім’ям.

Читайте такожБоєць Мирослав Откович: «На передовій життя більше, аніж у тилу»

Дуже багато моїх родичів і знайомих зараз воюють. Окрім чоловіка і брата, на війні є свекор, вітчим і два чоловікові брати. З повнолітніх чоловіків у нашій сім’ї вдома не зосталося нікого. Але для мене дуже велика радість, що всі вони живі і про всіх є хоч якась новина. Звісно, це сумнівна радість, але вона є. Іншим людям щастить далеко не так… Ще одна радість для мене – бачити бійців, які, втративши на війні одну кінцівку чи навіть дві, через якийсь час встають і йдуть. Радію так, ніби це перші кроки моїх власних дітей.

Дивуюся сама собі, як я за цей рік змогла витримати стільки емоційної, фізичної напруги, стільки навантаження.

На Личаківському кладовищі дуже багато моїх втрат. Це і Юрій Руф, і «Хаммер» (Тарас Бобанич), з яким ми були добре знайомі, інші хлопці, з якими я приятелювала з дитинства, а в дорослому віці ми дружили сім’ями. Тепер вони тут… Страшно подумати, що коли повернуся додому після перемоги, Львів уже не буде таким, я вже не зустріну багатьох дорогих мені людей. Боюся рахувати втрати… Не робила цього ніколи, але контактів із телефона все ж не видаляю. Було так, що влітку займалася пораненими бійцями, а взимку мені їх подавали у списку «200». Із останніх пригадую, як красивий 19-річний хлопець після контузії питав мене, де йому зробити татуювання в Запоріжжі, а згодом героїчно загинув.

Не так дізналась, як переконалась у тому, що українці можуть сильно згуртуватися. Можливо, цього не завжди вистачає надовго, але кожна страшна подія нас згуртовує, і ми здатні на потужні вчинки. Від людей часто можна почути, що вони небагаті, але якщо порахувати, скільки кожен витратив на волонтерство за рік, просто скидаючи гроші, то виявляється, що ми дуже багаті. Це проявляється не лише з матеріального боку, а й у вчинках, діях, ідеях.

Перша річ, яка мене «тримає»: я знаю заради чого і заради кого все це роблю. Друга, яка не дає опускати рук, це підбивання підсумків своєї роботи. Приблизно раз на місяць я замислююся над тим, що вдалося, а що ні, де можна краще, а де забагато і треба збавити оберти та хоча б у неділю поспати довше. Третє, що змушує мене рухатися вперед, це думки, що я не маю права нічого не робити, допоки триває війна, і те, що я комусь потрібна. Моя робота не така складна, як у хлопців, які сидять у холодних окопах під постійними обстрілами та загрозою смерті, відбивають атаки.

Україна однозначно переможе, бо в нас нема іншого вибору. Це єдиний правильний шлях. Тут або ми, або нас. За останній рік ми здолали такий складний шлях, що якби навіть хтось захотів іншого, вороття немає. Ми все переборемо, в нас усе буде добре. Так, шлях до перемоги дещо не такий, як нам здавалося спочатку. Він довгий і складний, але точка неповернення була поставлена рік тому.

Читайте також: Хто я в цій війні. Настоятель Гарнізонного храму Тарас Михальчук

Світові хотіла б сказати, що війна – це смерть, розруха, каліцтво, катування. Ніколи не хотіла б, щоби хтось із моїх однолітків у цивілізованому світі знав, що таке війна. Ще один меседж світу – щоб не забував, що у російському полоні перебуває чимало людей. Ми не знаємо, чи шанують там їхні права, чи надають їм медичну допомогу, гуманітарне забезпечення, чи не катують. Цивілізований світ мав би виступити на їхній захист, вимагати хоча б елементарного зв’язку з родичами. Ми, як і світ, цього не знаємо. Але ж не забуваймо, що виходили ці люди під гарантії. Тому ця тема для мене досі залишається болючою, і я волію, щоби світ про це не забував. На жаль, після літа, зокрема Оленівки, все дуже легко зам’ялося…

Боротьба триває!

Записала Ольга Шведа

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Війна і наступ Росії

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!