«Ці рани надто глибокі». Як у село біля Маріуполя прийшли окупанти

4273 0
Ще одна історія зі сходу України. Вона про чоловіка, який жив у селищі неподалік від Маріуполя, займався власним господарством та виховував дітей. Поки не сталася війна. За його власним висловом – 30 років його життя «просто обнулили». Він був змушений покинути свій дім. Своє ім'я герой не називає, бо серед членів його родини дехто ще перебуває на окупованій території, а хтось несе службу в лавах ЗСУ. У схожих умовах одночасно опинилися тисячі українців. Багато кому довелося пройти маршрутом втрат, поневірянь, зневіри та відчаю.

Розкажи, як для тебе пройшли перші дні війни. 

Я був вдома з дітьми, як завжди ходив на роботу. У дітей навчання, у мене багато справ по господарству, свійські тварини, дім та таке інше. Ні про що не думали й не очікували, що трапиться справжня катастрофа. 24 лютого діти зранку ще звично пішли до школи. А далі у чаті запитували: «Ми у школу йдемо чи ні?», на що вчителі відповіли – «Ви що! Сидіть вдома та піклуйтеся про близьких». Перші дні були весь час на новинах. Багато хто їздив, як завжди, на ринок в Маріуполь повз частину ППО та аеропорт, котрі обстріляли в перший день. Бачили, як воно горіло, переказували. Так все було до 26 або 27 лютого. Поки після ринку нас ледве випустили назад через блокпост українські військові. Більше в місті ми не були. 

Ти кажеш, що був повністю у роботі. Але весь січень та лютий було безліч тривожних новин й повідомлень у ЗМІ. Як ти ставився до цієї загрози? Яке було твоє бачення ситуації?

До перспективи, що почнеться війна, я ставився доволі скептично. Було розуміння, що це може статися, але по новинах складалося таке враження, що Росія ще не готова. Ми розуміли, що війна можлива протягом останніх восьми років, але я вважав, що цього не трапиться зараз. Більше бісило те, що наші не готуються. Представники уряду постійно казали, що ситуація штучно нагнітається, пояснювали, як це шкодить бізнесу та таке інше. 

Коли вже Маріуполь обстрілювали, перекрили блокпости та стало зрозуміло, що трапилося. Які були твої емоції, що ти робив?

Я не дуже емоційний, намагався придушити всі почуття. Майже одразу втратив зв’язок з рідними, що знаходилися в різних містах України і це мене дуже непокоїло. 27 лютого зранку до мене прийшли знайомі односельчани. Дійшли згоди, що потрібно об’єднуватися, допомагати одне одному, щоб оцей воєнний час якось пережити. Спершу зробили групу в телеграмі та організували літнім людям доставку води з криниці. Один з тих хлопців контактував з Червоним Хрестом. Ми зібрали та встигли відправити машину гуманітарної допомоги на Маріуполь. У мирний час ми їздили на ринок продавати товари з власних господарств. Після того, як сполучення перервалося, у нас зібралося багато продуктів. Молоко, сметана, картопля, олія, домашні консерви та купа одягу – все зібрали та завантажити в машину. 

Поїхали до Нікольського, де повинні були зустрітися з Червоним Хрестом. Це було 28 лютого. Тільки ми дочекалися їх та перевантажили усе, як почався обстріл. Чутно було конкретно. Швидко виїхали назад. Побачили, що на трасі стоїть машина, прошита кулями, пом’ята уся. Під’їхали ближче, юнак у військовій формі видивлявся у бінокль в бік селища. Так я вперше побачив солдатів окупантів. Метрів за 500 далі по дорозі стояла величезна колона: КамАЗи, БМП та все інше. Нам пощастило, що до колони був поворот і нам не довелося їхати повз них. Це був шок для нас. Ми не очікували, що росіяни вже зайшли так далеко. Останні дані були, що вони в Мелітополі. Вже ввечері нас наздогнали новини, що усі села навкруги окуповані. 

Чи чув щось про бої на підступах до Маріуполя? 

Про масштабні бої не чув, тільки поодинокі обстріли колон. 1 березня у нас вже не було світла. В цей день ми почули прильоти в районі траси на Маріуполь. Пізніше ми бачили те місце, там лишилися два спалені БТР окупантів. В сусідньому селі було знищено два танки. Але це все було… як це сказати. Слабенько. Ворожі війська постійно рухалися з півдня на північ, намагаючись охопити Маріуполь. Йшли такі величезні колони техніки, що оті одиничні втрати не мали ніякого значення. 

Яка була реакція місцевих, коли стало ясно, що навкруги все окуповане?

У нас один поліцейський в перший же день поїхав відмічатися у райцентр до нового начальства. Його назначили комендантом. Це було десь 6-7 березня. «Ватників» в нашому селі вистачає. Багато хто тішився, що прийде Росія. Але якихось активних дій вони не чинили. Проте, якби ДНРівці приїхали в село і сказали «А покажіть, хто тут за Україну?», то я впевнений, що знайшлись би ті, хто вказав пальцем. А от в райцентрі явно готувалися до приходу ворога. Про це багато писали у соцмережах. Про адміністрацію селища, про голову відділу освіти, про директора школи та садка. Там буквально зустрічали окупантів з короваями. Але навіть не росіян, а ДНРівців. Регулярні війська зайшли та пішли далі на позиції під Маріуполь, а в райцентр заїхало донецьке МГБ, поліція і таке інше. Все було оперативно. В перший день окупації прибув якийсь високопосадовець ДСНС з Донецька, то там йому влаштували дуже теплу зустріч. Місцеві виводили усіх пожежників урочисто зустрічати нового керманича. 

Волонтерську діяльність довелося зупинити? 

Більше з Червоним Хрестом ми не співпрацювали. Але 2 березня сталася ще одна історія. Нам подзвонили знайомі та попросили вивезти з сусіднього села дівчину з двома дітьми. То село також було вже захоплене, і окупанти дізналися, що то сім’я військовослужбовця. Звісно, люди боялися, що їх будуть переслідувати. Щоб забрати цю родину, нам потрібно було перетнути трасу, по якій активно рухалася ворожа техніка. Ми з батьком розуміли, що це небезпечно, але відмовити не змогли. Вранці ми сіли в машину, до того місця було хвилин 20 в одну сторону, але так вийшло, що повернулися ми тільки через три дні. Доїхали до місця, не зустрівши жодної душі, швидко підібрали цю родину в машину і вирушили назад. Машина наша була позначена червоними хрестами з усіх боків, що ми не військові. Ранок був туманний, минаючи трасу на Маріуполь ми побачили, що їде дуже велика колона російської техніки. З колони зупинився бронеавтомобіль «Тигр», з нього вискочили солдати та без попередження почали стріляти в нас. Ми чули, як кулі цокали поруч з нами. Як ніхто не загинув, не розумію досі... Ми натиснули на газ і назад. Сховалися у якомусь подвір’ї, і тут почався артилерійський обстріл. 

Просиділи кілька годин і вирішили спробувати ще раз. Дісталися до того ж самого місця – нікого. Проїхали 300 метрів, побачили танк, почули вистріл з чогось важкого. Всі кинулися з машини на узбіччя, почали кричати, що ми з дітьми, щоб не стріляли. Підійшли до нас якісь кавказці у формі РФ. Балакали дуже коректно. Їх командир був дуже підозрілим, але майже нічого не питав. Машину повністю витрусили та почали нам погрожувати, що у них наказ розстрілювати усіх. Дівчина дуже боялась і плакала. У батька забрали телефон, а він одразу задзвонив. Командир ввімкнув гучний зв'язок і наказав відповідати російською. Батя знітився, занервував, сказав, що забув руський. Довелося відповідати мені. То був сусід, питав, як запустити мехдойку. Кавказці зрозуміли, що пішли якісь балачки про корів та відключили. Поки ми стояли, повз нас проходили колони техніки, КамАЗи, танки, БТР, БМП все, що тільки можна. Дуже багато. Протримавши якийсь час, нам сказали, що якщо ми поїдемо далі в той бік, то нас вб’ють. Тож ми пересиділи кілька днів у знайомих. Додому потрапили тільки 5 березня. 

Як зрозуміли, що можна рухатися додому?

Ми зустріли чоловіка, який прибув з нашого села, він повідомив, що проїхати можна. Наш шлях проходив через ще одне село. Ми його не впізнали. Окупанти позносили все – дерева, знаки, паркани. Дорога була розбита танками, майже усі електроопори повалені. Думаю, що вони це робили навмисно, щоб лишити людей без електрики. В цьому селі загарбники розстріляли з БМП фельдшерський пункт, усе було в дірах. Спалили сільраду, стріляли в школу з танка, пограбували магазин. Суцільне варварство. 

Українських військових там не було? 

Ні, не було. Росіяни казали, що шукали нацистів. Це сусіднє село дуже постраждало, емоції передати важко. А от нашому селищу пощастило. Вони там не затрималися, тож все лишилося ціле. Тільки на в’їзді знищили машину з цивільними. Вони випадково натрапили на колону і їх просто розстріляли без попередження. Цих людей я дуже добре знав – звичайні хлопці. Тепер їхні діти лишилися сиротами. 

Як ви дійшли до рішення, що потрібно полишати батьківщину? 

Десь 13 березня до нас почали доходити чутки, що можна якось виїхати на Бердянськ. Інформації про коридор не мали ніякої. 16 березня, коли вже побачили колони машин з Маріуполя, долучилися до них і поїхали. Мої батьки відмовилися покидати рідне село. Я взяв батькову машину та рушив зі своїми двома дітьми, тією дівчиною і її двома дітьми, яких ми вивезли на початку березня. Багато російських блокпостів пройшли, але доїхали того ж дня до Запоріжжя без особливих пригод. Ціль у нас була дуже проста – ми боялися переслідування через політичні мотиви. Почалися оці всі історії про МГБ ДНР, про обшуки та чистки, потім в райцентрі вбили голову спілки АТО. Ми здогадувалися, що на нас це все також чекає. 

Яким чином окупанти отримують інформацію про проукраїнських мешканців?

Елементарне зрадництво. В нашому випадку взагалі все просто. В школах для дітей, у кого батьки мають статус УБД, передбачені певні пільги. У журналі навпроти фамілій таких дітей є відмітка. Я знав, що в райцентрі керівники освітніх закладів пішли на співпрацю з окупантами. Вони поселяли у дитсадки та школи військових. Я не сумнівався, що рано чи пізно вони отримають списки і у нас почнуться проблеми. Усвідомлення такої перспективи дуже тиснуло на мене. 

Що думаєш, чи зможеш колись повернутися в рідне село? І взагалі хотів би цього?

Поки реально не знаю, що робити. Плани на кілька місяців вперед пов'язані лише з дітьми. Потрібно, щоб вони продовжували здобувати освіту. Здоровий глузд підказує, що в рідному селі вже робити буде нічого. Там і раніше було мало людей, а після цього повернеться ще менше. Звісно я вірю в ЗСУ, в перемогу… Але ці рани надто глибокі. 

Ось так виглядало село до вторгнення окупантів...

Іван Станіславський

Фото автора і співрозмовника

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав. 

Війна і наступ Росії

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!