Про основні моменти військової ситуації, чому не варто покладатися на деморалізацію противника, чого очікувати від білорусі, як зміна ситуації в Чорному морі може вплинути на зменшення кількості ракетних ударів, чому не варто покладатись на Туреччину і сподіватись, що експорт пшениці триватиме й надалі, Tvoemisto.tv розпитало у військового експерта Петра Черника.

Саме збираєтесь в чергову поїздку. З яким настроєм і відчуттями їдете?

Маємо розуміти, що війна – це дуже серйозний виклик. Кожен візит на лінію розмежування потребує великої концентрації волі та розуму. Але доводиться туди виїжджати для того, щоб справді розуміти фронт не тільки з інформаційних джерел. Понад те, я кадровий військовослужбовець, маю певні обов’язки, які мають значення у моєму житті.

Стосовно останніх подій. Які найважливіші, найкритичніші точки ви б зараз відзначили?

Хотів би відзначити кілька моментів, які стосуються безпосередньо лінії розмежування. Перший, дуже серйозний:  ось уже декілька місяців фронт стоїть у так званій точці рівноваги. Противник не може рухатися вперед з великими проривними наступальними діями більш, ніж на 10-15 кілометрів. Нагадаю, що його найбільшим успіхом було взяття Сєвєродонецька і Лисичанська.  І, насправді, з того часу росіяни серйозно не просунулися. В районі Пісків їм це вдалось лиш на декілька кілометрів, а для другої армії світу, чи не наймогутнішої після армії США, як вони себе декларують, це ганьба. Те, що українці зуміли зупинити цю воєнну силу штатним конвенційним озброєнням, показати неймовірну тактичну майстерність, саме по собі феномен. Ба більше, ми зірвали бліцкриг, їм не вдалось побудувати так звану велику оперативну дугу від Харкова через Запоріжжя і Дніпро до Придністров’я – і в цьому наш успіх.

Другий момент: ми намацали справжні больові точки противника. Зараз 95 відсотків війни – це війна артилерії. Ми навчилися бити їхній боєкомплект глибоко в їхньому тилу.

І, напевно, найголовніший момент: останніми днями спостерігаємо зміну стратегічної ініціативи. Не плутайте це з переломом, бо це різні речі. Про що мовиться: українці зрозуміли, що наш противник "дуже любить курити", через що в окупованому Криму відбулась низка детонацій. А це, саме по собі, є вже неймовірно доброю новиною.

Підсумовуючи, скажу: противник застосував усю можливу лінійку озброєння, починаючи з ракетного цунамі, а це прецедент та історичний факт, який ще треба буде вивчати, закінчуючи всіма видами авіації, зокрема й стратегічною, і до артилерії включно. Вони більше не мають інструментів воєнного тиску на Україну, окрім зброї масового ураження.

У нас же ситуація помаленьку змінюється, бо знаходимо воєнно-стратегічні інструменти, щоб чинити тиск на противника.

Якщо аналізувати інформацію про полонених, можна відзначити, що тепер це російські військовослужбовці з-під Санкт-петербурга і москви. Чи це свідчить, що росія вже застосовує резверви і їй не вистачає військових?

З одного боку – слушне спостереження. Але я б не поспішав зачаровуватись, що у противника вичерпується людський ресурс. Дійсно, військове угруповання, яке з минулої осені готувалось і вторглося в Україну, практично виснажене і доволі сильно понищене. Разом із тим, загальний мобілізаційний ресурс противника сягає 8 мільйонів осіб і це неймовірно багато. До того ж, на відміну від України, російська федерація завжди мала так зване призовне військо. Воно було придумано саме для того, щоб готувати мобілізаційний ресурс. Аби відновити навички користування автоматом Калашникова, кількома видами гранат і ручними гранатометами  типу РПГ-18, РПГ-22 чи РПГ-26, великого розуму не треба, бо для цього достатньо кількох тижнів. Та й підготовка екіпажів для таких танків, як Т-34 періоду Другої світової, які ще є в них на складах і можуть бути застосовані, стареньких Т-62, Т-72, Т-80 не є мегаскладною. Тож не варто піддаватись ілюзіям, що у противника от-от закінчаться ресурси, бо вони у нього ще є – як людські, так і технічні. За запасами артилерії росія – перша у світі, на сьогодні у них близько п’яти  тисяч робочих стволів різних калібрів з практично безлімітом снарядів до них. Розуміємо, що це екзистенційна війна і для нас, і для них. Україна і росія, якими вони є зараз, на одній планеті просто не уживуться – це очевидність, яку мусимо прийняти. І, або вони – нас, або ми – їх. Тому розслаблятися дійсно не доводиться.

Маємо зараз багато новин з білорусі щодо навчань, формування нових батальйонів. Прикордонники Польщі виявляють підкопи під стіну на кордоні з білоруссю.  Яка зараз ситуація на тій ділянці? Чого очікувати і до чого готуватись?

Насправді від них можна очікувати чого завгодно! Не можна недооцінювати противника. Дуже люблю великого воєнного китайського мислителя Сунь-дзи, в якого є дуже вдале судження, що можна застосувати до цього: не треба чекати, що ворог не нападе, бо він нападе обов’язково – треба робити усе можливе, щоб коли він напав, ціна для нього стала неприйнятною. (Дослівна цитата з українського перекладу «Мистецтва війни» Сунь-дзи: «Стратегія ведення війни така: не покладайся на те, що ворог не прийде, покладайся на засоби, які маєш у своєму розпорядженні, щоб зустріти його. Не покладайся на те, що ворог не нападе; покладайся на те, щоб наші позиції були невразливі для нападу», – ред.)

Так от, на сьогодні білоруси разом із росіянами підготували доволі велике сухопутне угруповання чисельністю до 13 тисяч військовослужбовців, а це, за старими радянськими нормативами, механізована дивізія або три повноцінні бригади. І це – дуже серйозна сила. До того ж, нагадаю, що білорусь із самого початку агресії перебуває в стані війни з Україною. Великі ракетні удари, перш за все по території заходу України, наносять із білорусі. Режим Лукашенка і сам Лукашенко, за великим рахунком, уже приречені. Останній – не легітимний і нелегальний, як в очах власного народу, так і з точки зору міжнародного істеблішменту. Можна сказати, що Путін тримає в біля його голови заряджений револьвер і питання лише в тому, коли той вистрелить.

Чи можна чекати удару з боку білорусі? До такої ймовірності треба ставитись серйозно. Чи можливий він зараз? Дуже суперечливе питання. Саме зараз з білоруських складів вивозять десятки тисяч тон боєприпасів  і через росію їх доправляють до нашої південно-східної лінії розмежування. Це означає, що повноцінного боєкомплекту у них вже нема. Тож виникає питання: а як же їм тоді воювати? Але вони можуть зробити короткотерміновий удар, відволікти увагу від південно-східного фронту, нехай і на короткий час, спричинити велику соціальну напругу, яка матиме певний пропагандистський ефект. Як на мене, якщо удар таки відбудеться, то він буде у напрямку Києва через Житомирщину і Рівненщину. Чому? Бо на півночі Волинської області дуже густі ліси, є так звані Прип’ятські болота, там буквально дві великі дороги, якими можна рухатись. А ми ще на початку війни навчились, як бити техніку на дорогах, за допомогою славнозвісних американських комплексів Javelin і англійських NLAW. До того ж, я стовідсотково певен, що побудова інженерних загороджень, бетонованих перешкод уже проведена, їх покращення триває й далі. Тож просування не буде для противника легкою прогулянкою.

З’явилась інформація про обстріл штабу однієї з частин приватної армії вагнерівців, де, на той момент, перебував сам Пригожин. На скільки такі обстріли здатні деморалізувати суперника і применшити вплив цього рекрутингового центру найманців?

Завжди намагаюсь бути критичним реалістом.  Наразі достовірної інформації щодо Пригожина нема, тож я б не впадав в лірику, мовляв, поранили одного з найбільших звірів в ієрархії московських еліт, це може чомусь сприяти. Не вважаю так. Понад те, як на мене, таке явище, як деморалізація противника для російського способу мислення і їх менталітету – дуже умовне. Росія ніколи не ставилась адекватно до своїх солдат – в принципі і по суті. Так було завжди: від загарбницьких воєн, розв’язаних Іваном Грозним у ХІV столітті, так званих Лівонських воєн до воєн царської і більшовицької імперій. Солдат ніколи не був цінністю, а лише гарматним м’ясом. Їх специфічний менталітет такий: «за родіну, за Сталіна», а тепер «за путіна і за вєлічіє» – вони траву їстимуть і все одно вмиратимуть за це. До тієї переломної точки, коли вони могли б почати масово здаватись в полон,  ще далеко. А от на скільки працює цей рівень мотивації, ми відтестуємо по правому берегу Дніпра, де зараз розташоване доволі потужне угруповання, 12-14 тисяч осіб. Головне командування  вже вийшло звідти, однак командири середньої ланки і сам контингент залишились, і нам доведеться їх «вибивати». Там і побачимо, що буде: запеклі бої на смерть чи здача в полон. Якщо відбудеться масова здача в полон – від 3 до 6 тисяч особового складу – це вже спричинить серйозний ефект для решти окупаціного угруповання.  Але до цієї точки ще доволі неблизько.

Відбито Зміїний, були вибухи в Криму, розпочався рух кораблів по Чорному морю, у Львові із візитом очікуємо президента Туреччини. На скільки всі ці події убезпечують чи применшують можливість ракетних обстрілів з Чорного моря? І як ця ситуація може розвинутись?

Загалом по акваторії північно-західної частини Чорного моря досягнуто серйозного ракетного паритету. Нагадаю, що Україна не має свого повноцінного військово-морського флоту: фрегат «Сагайдачний» затоплений,  а та невелика кількість ракетних та артилерійських катерів, так званий москітний флот, не може претендувати на якийсь паритет (Москітний флот –це сукупність швидких, маневрених і малопомітних катерів, здатних діяти в ближній морській зоні, знищувати надводні кораблі і підводні човни противника, охороняти важливі об'єкти морської інфраструктури, бази і порти, забезпечувати рейдові та спеціальні дії морської піхоти і сил спеціальних операцій, вести протимінні дії, – ред). А от завдяки нашим союзникам, отриманню хороших протикорабельних ракет класу АGM-84 «Гарпун», паритет досягнуто. Нагадаю, що ці ракети здійснюють вогневе ураження від 90 до 315 кілометрів, а від Одеси до севастопольських бухт напряму приблизна відстань – 300 кілометрів. Тож противник не може наносити якісні ракетні удари саме з цієї частини моря і змушений відходити вглиб. Разом з тим, у них щонайменше п’ять робочих підводних човнів класу «Варшав’янка». Вони  можуть мати на своєму борту сумнозвісні «Калібри» з дальністю стрільби до 2600 кілометрів, які є малопомітними цілями. Засікти її і нанести по ній удар – неймовірно важке технічне-розвідувальне оперативне завдання.

Щоправда, великий флот – ракетні крейсери і фрегати, яких у них достатньо – як і великі десантні кораблі в цю зону заходити вже не можуть. Сукупна потужність їхнього десанту, який можна переправити цими великими кораблями, може складати до 3 тисяч особового складу. Та вважаю, що зараз десантування на убережжі Чорного моря біля Одещини практично зведене до нуля.

Скажу ще кілька слів стосовно пшениці. Я би до цього ставився дуже обережно. Туреччина грає і має тут виключно свої інтереси. Згадайте нещодавню зустріч в Сочі, на якій Ердоган підписав із путіним низку вигідних для нього документів. Зрештою російська федерація як постачала газ до Туреччини через так званий Турецький потік, так і продовжує це робити. А ще будує атомну електростанцію, сертифіковану як належно (Йдеться про АЕС «Аккую», яку будують на південному узбережжі Туреччини у провінції Мерсін за російським проєктом і яка буде обладнана чотирма енергоблоками, – ред). Плюс буквально сьогодні на  півночі Курдистану Туреччина розпочала свою воєнну операцію. З усім цим треба бути дуже уважними. Бо як тільки вони підписали так званий дзеркальний договір, наступного ж дня росія вдарила ракетами по нашому порту. Чи може це повторитись? Цілком можливо. Чому поки що не б’ють? На мій погляд тому, що в них також критично загострене питання експорту власної пшениці . Завдяки цьому маємо своєрідний поточний паритет: їм послабили санкції, вони експортують своє і, у відповідь, дали дозвіл експортувати нам. Але в будь який момент можуть змінити цю ситуацію. Жахливість нашого противника в тому, що вони грають на справах.

Розмовляв Сергій Смірнов

Текст: Марічка Ільїна

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.