Святослав Сірий із 2020 року на фронті. Велика війна застала його в Маріуполі. Понад 80 днів маріупольський гарнізон тримав оборону міста в цілковитому оточенні без будь-якого підкріплення. Коли був наказ рятувати життя, українських оборонців взяли у полон. Майже рік Святослав пробув у жахливих умовах, чекаючи на звільнення. Як вдалося вижити і що пережити, захисник розповів Tvoemisto.tv.

Чому ти вирішив служити в «Азові»? 

У полк я потрапив на службу в 2020 році, до того був у «азовському» русі, Національному корпусі. 

«Азов» створили 5 травня 2014 року в Бердянську. Тоді в ньому було лише 56 людей, далі він переріс у батальйон «Азов» у складі МВС, який, зокрема, брав участь у боях за Мар’їнку. З осені 2014 року це окремий загін спеціального призначення Нацгвардії. «Азовці» брали участь у Широкинській операції, в боях на Світлодарській дузі та безпосередньо в Маріупольській кампанії. 

Наше звільнення було дуже символічне: звільнили 6 травня (цього року), а за день до того, 5 травня, була дев’ята річниця створення полку «Азов». 

А чим особливий «Азов»: який у ньому вишкіл, які правила, цінності? 

«Азов» особливий характером. Маріуполь ми тримали суто на характері. Без забезпечення, без техніки, в повному оточенні, в найскладнішій воєнній ситуації, в якій тільки може опинитися будь-який підрозділ. Складнішої ситуації просто не буває. «Азов» як один із передових військових підрозділів України, на жаль, у неї потрапив, але там ми показали, що відповідаємо за свої слова, за те, у що віримо, за що боремося. Той темп ми намагалися задати й українській армії.

Ідеологія, внутрішні правила, корпоративна етика зробили полк таким, яким він є. Сюди важко потрапити, як і в будь-який елітний військовий підрозділ: здаєш анкету, проходиш співбесіду, далі проходиш курс молодого бійця. КМБ (курс молодого бійця) або БКБП (базовий курс бойової підготовки) триває 9 тижнів, тебе навчають усіх військових дисциплін, випробовують твій характер. Дуже багато людей на цьому етапі відсіюється. 

«Азов» завжди був популярний. Для прикладу, з мого курсу відсіялася половина. Серед «азовців» багато спортсменів, але КМБ показує, що цього замало. Ти можеш бути фізично підготовлений, але мусиш проявити характер і довести, що достойний бути в підрозділі. Тільки тоді ти сюди потрапиш. Якщо ж ти не готовий, то сповіщаєш про це спеціально зробленим дзвоном із гільз Д-30, і тоді або більше тренуєшся, або пробуєш іще, або ідеш. У мене є товариші, які тричі проходили курс, бо поставили собі таку мету. Дехто заледве тиждень витримував…

Чи правда, що російські військові з шаленою люттю ставляться до «азовців»?

Увесь час від початку гібридної війни дотепер – у час повномасштабного вторгнення – росіяни грають на історичних непорозуміннях та ідеології. З 2014 року вони поставили собі мету зробити полк «Азов» ворогом, називаючи нас нацистами, говорячи, що колись вони боролися з нацистами і тепер так само це роблять. Вони цей наратив «заряджали» на території росії, в Україні та світі з допомогою медведчуківських собак. Росіяни зробили з нас найбільшу «страшилку», якою ми, як виявилося, фактично і є. 

До повномасштабної війни наш полк був під санкціями, нам не давали іноземного озброєння, інструкторів, фінансування якраз через наративи, які росіяни вплітали через свої дипломатичні місії в усьому світі, через медійні ресурси. І на початку Маріупольської кампанії це зіграло жахливу роль: всі наші навчання, вміння і професійна військова майстерність були винятково нашими напрацюваннями. Але ми змогли показати ще кращі результати, довше утримувати місто, потенційно скоротити втрати серед свого особового складу і цивільного населення. Тому ми для росіян справді є найбільшими ворогами. Коли ми виходили з «Азовсталі» і переходили сумнозвісний міст, нас зустрічали ДНРівці зі словами: «Ми вас чекали 8 років». Саме «азовців». Тому все, що стосується ставлення, утримання, полону бійців добровольчих батальйонів – «Айдару», «Донбасу», «Правого сектору» та інших, скажу одне: гіршого бути не може. Нам довелося пережити найкритичніші умови.

Ти був поранений у Маріуполі. Як тобі вдалося вижити в умовах оточення?

Я вижив завдяки побратимам, нашій військовій майстерності, вправним лікарям, які надавали медичну допомогу на «Азовсталі», і просто завдяки хорошим збігам обставин. 

Маріуполь мав найгірший сценарій: це була блокада, тут не було протиповітряної оборони і допомоги. Він не був підготовлений до боїв узагалі. Питання: як ми опинилися в оточенні і чому прифронтове місто, яке 9 років було за 10 кілометрів від фронту, взагалі не було підготовлене до оборони?! Це ж не Дніпро, не Запоріжжя, не Харків, які від фронту набагато далі. Чому швидко зникла ППО? Виїхала звідти ще до 28 числа, всі «Буки» поїхали на Запоріжжя. Відповідно підтримки з повітря, щоби збивати ворожі ракети і літаки, не було. І найгірше те, що ти в оточенні, на тебе летить усе, що в світі стріляє, починаючи від автоматів і закінчуючи стратегічними бомбардувальниками. Ту-160 – російський надзвуковий стратегічний бомбардувальник-ракетоносець – запускав по «Азовсталі» ракети з Каспійського моря.

Тому в Маріуполі визначальну роль відіграли саме наш характер і наша підготовка. Фактично ти повинен бути універсальним солдатом – забезпечувати свою групу, допомагати цивільним, стріляти з усіх видів зброї, вміти тримати оборону, йти на штурм. Я сам артилерист, але, по суті, за своєю спеціальністю пропрацював лише два тижні. Решту часу, аж до поранення, виконував піхотну справу, був старшим позиції, здійснював вилазки. Тому курс молодого бійця мені дуже знадобився.

Кажуть, що це війна безпілотників та авіації. 

Це війна випалення, винищення, геноцид у прямому сенсі. До початку повномасштабного вторгнення була гібридна війна лише на деяких територіях, підтримувана інформаційно проросійськими силами. А зараз це війна випаленої землі. 

На початку росіяни думали, що візьмуть Київ за три дні. Їм це не вдалося, хоча через помилки нашого вищого керівництва вони таки спромоглися захопити деякі частини, які б не мали взяти. І коли дійшли до свого максимуму, то зрозуміли, що ми почали наступати, і вдалися до терору ракетами й безпілотниками, щоби тримати все населення в страху. Розуміючи, що їм доведеться віддати захоплені українські території, росіяни просто хочуть їх цілком знищити, щоб там не залишилося ні людей, ні будівель, щоб там була випалена земля. Це саме стосується прикордонних районів і великих міст – Дніпра, Запоріжжя, Херсона, Харкова, Сум. Вони хочуть завдати їм максимальних втрат. 

Бо війна – це коли військо воює з військом, ніхто не стріляє по похоронних процесіях, торгових центрах, житлових будинках. Ти воюєш із ворогом. А тут, навпаки, величезні сили кидають, щоб залякати, знищити все: мирне населення, тварин, будівлі, цілі міста. Ми з цією тактикою випаленої землі стикаємося не вперше. Ми точно переможемо, щоби прийдешньому поколінню не довелося знову, як нам, віддавати молодість за вічність.

Розкажи про вихід із «Азовсталі». Як «азовці» сприйняли полон, про що думали? 

Було страшно, нема що приховувати. Хто говорить, що не боїться, каже неправду. Бояться всі, але комусь страх заважає робити свою роботу, а комусь  – ні.

Сумна звістка була, коли через медичний бункер нам повідомили, що ми здаємося в полон. До цього моменту було зрозуміло, що, напевне, так воно і буде, але ми все ще сподівалися на кращі варіанти домовленостей – екстракцію (переміщення людей із підконтрольної ворогові території в безпечну зону – Ред.) або евакуацію в Енергодар. Звичайно, надіялися на деблокаду. Бо ти хочеш надіятися на це, але всередині розумієш, що то неможливо.

Ми сподівалися на створення демілітаризованої зони, де можна було б очікувати обміну, але нам сказали, що нас повезуть в Оленівку Донецької області. «Азов» не хотів здаватися, але нам давали гарантію, що полон триватиме три-чотири місяці, що спочатку обміняють солдатів, сержантів, а потім офіцерів.

Вирішили, що будемо виходити, якщо є такий наказ, якщо домовлялося вище керівництво держави, то, мабуть, варто мати довіру. Довірилися… Жодної домовленості, окрім того що ми вийдемо з «Азовсталі» живі, виконано не було. З нами були прикордонники, хлопці з 36-ї окремої бригади морської піхоти та інші. Хтось тішився, грав на гітарі, а в нас, «азовців», було жахливе відчуття, що ми здаємося ворогові. Хвилювання, страх, сумніви, сором. Відчуття сорому переслідувало нас від звістки про вихід до самого виходу. 

Із першої секунди, як ми виїхали в Оленівку, було зрозуміло, що всі домовленості залишилися на «Азовсталі», під бетоном і залізом. Далі почався найважчий шлях. 

Що було в колишній виправній колонії  в Оленівці? Адже тебе вивезли ще до масової страти полонених у ніч на 29 липня…

Я пробув там два місяці, і мене вивезли за два тижні до того, як трапилася ця трагедія. Етапували в донецьке СІЗО, де я перебував до самого обміну. 

В Оленівці можна було вийти у двір, подихати свіжим повітрям, був доступ до туалету, води, літератури, трохи більше їжі. СІЗО завжди вважалося найгіршим місцем, куди можна потрапити з цієї виправної системи. А донецьке СІЗО – напевне, найгірше місце, куди взагалі може потрапити полонений. Ці місця підготували саме для «Азову». Інших військовополонених, окрім добровольчих підрозділів, тримають, як нам відомо, в інших умовах.

Умови тут жахливі, як на століття XVII – XVIII, а на XXI й поготів. Тероризм, фізичне насилля, мала кількість їжі, брак води, брак речей…

Через те, що не було одягу, ми дуже важко пережили зиму. Постійне перебування в підвалі… З камери можна було вийти тільки на так звані слідчі чи процесуальні дії. Ніяких прогулянок. До дня обміну, 6 травня, я востаннє бачив сонце і небо 18 листопада. 

Питання обміну наших військовослужбовців дуже важливе, тому що хлопці перебувають у найгірших умовах. Там день – за рік. Після звільнення ми не можемо повноцінно відпочивати, насолоджуватися банальною рутиною, бо живемо наче у двох світах. Ти добре їси, катаєшся на машині, їдеш кудись на природу, але подумки згадуєш, що зараз відбувається з хлопцями у цих камерах. Воно тебе постійно тримає в напрузі, і ти не знаєш, що можна зробити, щоби покращити їм умови чи пришвидшити вихід на волю, обмін. 

Читайте також: «Хто я в цій війні». Медична кураторка патронатної служби «Азов» Дзвінка Сіра

Що додавало сили?

Думки про сім’ю, побратимів. Згадував хороші моменти з минулого і думав, чого ще не зробив. Розумів, що війна триває, а я замкнений у камері і нічого не можу вдіяти. Хотілося швидше вийти і продовжити справу. Дуже важливо говорити про ці важкі моменти, не можна замикатися. 

Коли ти нарешті дізнався про обмін, які були перші думки?

Все як у тумані. Я не можу згадати перші відчуття. Просто не вірилося в те, що сталося. Рік у тих умовах, обставинах – дуже великий термін. Заспокоївся аж на третій день після обміну. То було безмежне щастя, перша позитивна емоція за рік. 

Тебе виводять з автобуса, до тебе починають говорити українською, ти можеш не опускати голову, не згинатися. Ти рівно сидиш, почуваєшся вільно. Виходиш із автобуса – тебе всі зустрічають. Було незвично, але дуже яскраво. Приємно, що наша держава гідно зустрічає своїх воїнів, які були в полоні. Дуже важливо розуміти, що на тебе чекали, що за тебе хтось боровся. 

Зараз ти на лікуванні у Києві. Що плануєш робити далі?

Планую і далі служити в «Азові», робити все можливе, щоб ми перемогли, повернули хлопців, раз і назавжди закрили історію з росією. Тому попереду  війна і сім’я, а відтак сім’я і особистий розвиток.

У Львові запрацював центр рекрутингу «Азову». Ти якось залучений у це?

Ці два місяці я був зосереджений на лікуванні та відпочинку. Але я за те, щоб хлопці з характером, правильними ідеями рекрутувалися, випробовували себе і йшли захищати Україну в одне з найкращих військових формувань. Тим паче, що Львів має бути кузнею кадрів для таких підрозділів.

Ви агітуєте записуватися в полк. Є така думка, що всі добровольці уже на війні. Чим мотивувати зараз людей іти захищати Україну?

По-перше, має бути розуміння, що ця історія затягнеться надовго, що ми будемо воювати не місяць, не два і не три, вже не кажу про відновлення і вилов з окупованих територій колаборантів. Майже кожному чоловікові так чи інакше доведеться через це пройти, хто би як не ховався, не тікав, не думав, що його це омине. Такі реалії, тому що в нас є втрати, є поранені. 

Не всі добровольці пішли воювати, вони ще будуть. Навіть ті, кого ловлять і змушують до цього, можуть стати абсолютно вмотивованими. Бо важливо, як тебе приймуть у підрозділі, що ти там побачиш. Якщо побачиш, що тобою нехтують, кидають «на м’ясо», то будеш шукати можливостей від цього втекти. А якщо потрапиш у здорове середовище, в цю корпоративну етику, за місяць-два втягнешся і станеш його частиною. Тоді ти побачиш війну і зрозумієш, чому ми це робимо: щоб лінія фронту не проходила біля нашого дому. 

Читайте також: «Усе буде добре, мамо». Розмова з тими, що втратили синів на війні

Тому дуже важливо командирам бригад, офіцерському складу формувати правильні взаємини й умови, правильно керувати військами, щоб люди розуміли, що вони – не одиниці, не нулі у журналі обліку особового складу, що вони – особистості, воїни, готові йти до кінця. Ось що мене захоплювало в «Азові». І від цього залежатиме, як ти виконуватимеш свою роботу.

Що для тебе стане перемогою України? Адже це щось більше, ніж просто боротьба за свою територію.

Коли ми відвоюємо своє, це спричинить внутрішні поштовхи в країні-агресорці. Росіяни зрозуміють, що змарнували сотні тисяч життів, трильйони доларів і нічого не досягли. Там буде зміна влади, політики. І ті, що мали причетність до цієї війни, будуть притягнені до відповідальності, замкнені у «собачій буді» від усього світу.

Натомість Україна матиме багато внутрішньої роботи, починаючи з відбудови. Головне цей момент не проґавити, бо українці як нація завжди добре воюють, чинять спротив ворогу, потім розходяться по домівках, відпочивають, і в цей момент знову лізуть зрадники…

Цього разу треба довести справу до кінця і надалі правильно будувати державу. 

Читайте також: В Києві з'явився мурал, присвячений загиблим бійцям «Азову»

Які цінності мусимо передати нашим дітям?

Мужність, хоробрість, чесність та розсудливість. Тобто ці чотири головні риси лицарів. Ми як нація маємо всі можливості для того, щоб передати дітям цей досвід.

Розмовляла Христина Гоголь

Фото надав Святослав Сірий

Фотоколаж Дмитра Тарадайки

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.