Український військовий Олексій Ануля провів у російському полоні 10 місяців, пережив нелюдські тортури, але витримав і тепер із України допомагає рятувати інших полонених. Ми вважаємо, що весь світ має знати, як росія порушує Женевську конвенцію про поводження з військовополоненими, тож підготували цей матеріал в газету спеціально для найбільшої конференції журналістів у Європі. Ось що розповів нам Олексій Ануля.

У полон я потрапив у березні 2022 року, коли російська армія окупувала мою рідну Чернігівщину. Двох полонених, які були зі мною, російські солдати одразу ж застрелили. Мене змусили з’їсти шеврон одного з них, потім роздягли і намагалися зґвалтувати. Врятувало те, що почався обстріл. Пізніше зв'язали руки за спиною і підвісили до стелі так, що пальцями ніг я ледь торкався підлоги. Так я провисів шість днів без одягу. В один із цих днів росіяни в мене на очах зґвалтували зовсім молодого хлопця, якого теж узяли в полон.  

За якийсь час мене перевезли на територію росії, де почалося ще гірше пекло. Спершу я перебував у якомусь наметовому містечку біля Курська, де наглядачі змусили місцевого стоматолога вирвати мені два зуби без наркозу. Далі перевели в СІЗО №1 у Курську, де так званий прийом передбачав сім годин жорстокого побиття.

Олексій Ануля на допиті у росіян

6 травня мене та інших полонених відправили в колонію особливого режиму в Тульській області. Там били щодня і без причини. Від поранень, які росіяни завдали мені уже в полоні, почали гнити обидві ноги, а вони ще спеціально били по них. Щоб ви розуміли: прокололи одну ногу старими іржавими ножицями, перед тим у Курську перерізали іржавим ножем сухожилля на вказівному пальці руки, а вже у Тулі зламали трубою вказівний палець.  

108 днів я провів у карцері, хоча за законами Росії людина може перебувати там п’ять-сім діб. Це було вогке підвальне приміщення з цвіллю та фекаліями. Тричі на добу видавали шматок хліба, дві ложки каші-січки та пів склянки кип’ятку з бромом. Цього було дуже мало. Від голоду я почав відстежувати пацюка, якого планував з’їсти. На те, щоб його піймати, знадобилося декілька місяців. І ось коли він потрапив мені до рук, наглядачі, побачивши рух у камері, прийшли перевірити. Щоби пацюк не втік, я кинув його до рота і затиснув зубами. Він почав гризти мені піднебіння. Наглядачі вивели мене і почали бити по правій нирці. З рота пішла кров, і вони вже думали, що відбили мені нирку. Насправді це сталося через покусаний рот. Я заповз до камери і таки з’їв цього пацюка.

Читайте також: «Чому я залишаюсь у Харкові? Розповідь волонтерки з міста, яке постійно атакують

Один раз на тиждень нас водили митися. Давали на це рівно хвилину. Але баня була ще одним місцем катувань: росіяни водили електрошокерами по мокрих тілах ув’язнених.

Після чергових тортур я надумав повіситись. Уже приготував скручене простирадло, аж тут переді мною з’явився силует покійної бабусі. «Куди ти зібрався? Ти ще дітям подарунки на Новий рік не купив», – сказала вона. В Україні на мене чекало двоє маленьких дітей.

Олексій Ануля після російського полону

У полоні я схуд на 40 кілограмів і став нижчим на сім сантиметрів. Що допомагало витримувати тортури? Насамперед думки про дітей. Я не хотів, щоб вони росли і не знали, де похований їхній батько.

Мене обміняли 31 грудня 2022 року разом з іще 140 українськими військовими. Лікарі зафіксували в мене: струс мозку, так зване турецьке сідло в черепі, травму грудної клітки, забої внутрішніх органів, розірвані сухожилля на передпліччі, а також переламані ніс, щелепу, пальці, дві ключиці, праву лопатку, хребет у трьох місцях, хребець у шийному відділі, куприк і ребра. Через те, що ліва стопа була пробита ножем, п’ята буквально відпадала від кісток. Один із німецьких остеопатів не вірив у мою розповідь, але коли особисто оглянув мене, то був шокований.

Олексій Ануля після звільнення з російського полону

Лікування я проходив в Україні, Латвії та Ізраїлі. Попереду ще декілька операцій.

Добре пам’ятаю, як у липні 2022 року, перебуваючи в тюремній камері, я дав собі слово, що вийду і зроблю все можливе, щоби повернути на волю всіх тих, що були зі мною в цьому пеклі. Зараз цим і займаюся. Мені вже вдалося допомогти визволити з полону 49 людей, а також доставити звідти тіла кількох померлих полонених.

Я маю чотири блокноти, де ретельно записую інформацію про кожного полоненого і створюю схему, як можу їм допомогти. Лікарі дають мені снодійне і часто дивуються, що я не сплю і можу до 5-ї ранку складати плани порятунку побратимів. На цю справу витрачаю особисті кошти: всі гроші, які я отримав після полону, віддав на своє лікування та допомогу іншим.

У квітні я зареєстрував фонд «Ціна свободи», який займатиметься допомогою військовополоненим та їхнім сім’ям. Ви одні з перших, кого я про це повідомив.

Свідчення про пережите я надав ООН. Також моя справа вже зареєстрована у Міжнародному кримінальному суді в Гаазі. В травні його представники планують приїхати до України, щоб окремо зібрати свідчення полонених, яких я допоміг звільнити.

У мене були плани залишитись у лавах Збройних сил України, але, на жаль, мене звільнили через стан здоров’я.

У цивільному житті я був професійним кікбоксером. Поки що лікарі на рік заборонили мені займатися спортом, бо в мене, можна сказати, прикручені плечі і ще не загоїлося коліно. Натомість радять обов’язково їздити на велосипеді та плавати. Плавання дуже мені допомогло. На лікуванні в Латвії я щодня пропливав два кілометри. В моєму рідному Чернігові басейни поки що не працюють, тому чекаю літнього сезону. Хочу знову почати бігати, бо до полону щодня пробігав до 15 кілометрів. Тільки тепер почав знову нормально ходити.

Уляна Стельмашова 

Здійснено в рамках проєкту за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США.

Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.