«Я не чула і не бачила свого Ярослава вже 19 місяців. Навіть не знаю, що з ним. Він досі в полоні», – розповідає Ірина Козирєва про сина, який виріс, став Воїном і тепер перебуває у ворожому полоні.

Полудень. Центр Києва наповнюється мелодіями колядок і запахом глінтвейну. Посеред площі стоїть гурт жінок і чоловіків. Деякі з них із дитячими візочками, але є й люди старшого віку, з паличками. Більшість із них належать до громадської організації «Об'єднання родин захисників «Азовсталі», яка виступає за звільнення українських військовополонених із російського полону.

Учасники акції зібралися на Майдані Незалежності, практично всі вбрані у чорне на знак жалоби за своїми рідними. У кожного в руках маленькі або великі плакати з різними написами: «Полон вбиває», «Free Azovstal Defenders», «Вони вижили на «Азовсталі», не дайте їм померти в полоні». А один із плакатів змушує ледь не присісти: «Зараз усі в полоні свят, а хтось у полоні на свята».

Читайте також: Лубінець стверджує, що обмін полоненими заблоковано 

На акції підтримки військовополонених ми познайомилися з Іриною Козирєвою, яка, як і сотні інших жінок, чекає на свого сина з полону. У її руках величезний плакат з написом «Ви бачили мого сина? Де мій син». На плакаті – фото молодого хлопця з перев’язаною рукою.

Ірина стоїть у ряду з іншими родичами військовополонених. Тримається  мужньо, на її обличчі нема смутку, горя, вона сповнена рішучості, щоб зробити все можливе й неможливе для порятунку свого сина.

Ірина Козирєва на акції за звільнення з російського полону свого сина. Фото Вікторії Шабранської

Домовляємося зустрітися з нею за кілька днів у кафе для того, щоб вона розповіла свою історію. Їй надважливо, щоби світ пам’ятав про її дитину та сотні інших хлопців і дівчат.

На зустріч Ірина приходить у зазначений час, обіймає мене і розкладає те, що із собою принесла, а саме альбом із фотографіями свого Ярослава, який досі в полоні.

Ірина Козирєва зі Слов’янська Донецької області. Вона є прийомною мамою 5 дітей. З якою ніжністю ця жінка розповідає про своїх синів! Особливо про Ярослава, крізь сльози називаючи його «мій зайчик, моє серденько, мій синочок».

Ірина зі своїм сином Ярославом перед широкомасштабним вторгненням

Коли Ярославу було дев’ять років, Ірина взяла його в сім'ю разом із молодшим братом. Нині йому 25-ть, свій другий день народження її син зустрів у полоні.

У свідомому віці Ярослав вирішив, що мусить стати військовим. І ось уже чотири роки він військовослужбовець. За два роки до повномасштабного вторгнення пішов служити в «Азов».

«Для нього це було таким місцем справедливості, любові до держави», –  пояснює Ірина.

24 лютого 2022-го Ярослав разом із побратимами перебував у Маріуполі. З перших днів захищав місто від ворожої навали. Спершу бої точилися у самому місті, де хлопець був поранений, і це врятувало його від смерті.

«У нього була така тяжка контузія, що він на декілька днів узагалі втратив зір, слух, орієнтацію в просторі, координацію рухів, не міг навіть встати. І на кожну бомбу його нудило», – згадує Ірина. – Я казала, дякуй Богу за поранення, бо якби не воно, ти б теж загинув... У нього дуже сильне почуття провини, що він вижив, а інші його побратими загинули».

Через поранення Ярослав опинився на «Азовсталі». Коли йому стало трохи легше, почав допомагати пораненим побратимам.

Читайте також: «Мамо, хто, як не я?». Історія азовця «Калини» з Львівщини, якого звільнили з полону 

Спілкуватися з Ярославом вдавалося нечасто, найчастіше один раз на добу. Бувало, він просто писав «+» (так українські військові повідомляють, що живі).

Із перших днів повномасштабного вторгнення, Ірина розуміла, що Маріуполь опиниться у цілковитому оточенні. Втім син переконував, що у них найкраща зброя, що є плани, як вибратися звідти. Але в один момент стало зрозуміло: вийти з міста неможливо, на них усіх чекає смерть або полон.

Ярослав запевняв, що нізащо не здасться в полон.

«Я запитала: «Самогубство?» А він: «Та ні, мамо, не думай про таке. В мене є кілька патронів, я просто вийду на ворога зі зброєю, і мене застрелять. Я кажу: «Хороший» план, просто ідеальний», – зі сльозами на очах розповідає Ірина.

Хлопця вдалося переконати, що полон – це можливість вижити. Українська влада віддала наказ зберегти життя солдатів. 18 травня Ірина спілкувалася зі своїм сином востаннє. У той день він здався в полон росіянам...

«Написав мені: «Простіть мене за весь той біль, якого я вам завдав». Написав, де він хоче, щоб його поховали. Взяв з мене слово. Він навіть не уявляв, що тут робиться, що знайти тіла – ще той «квест». Але я мусила пообіцяти», – Ірина на хвилину змовкає, заливаючись слізьми. І веде далі: «Син сказав мені: «Цілую і люблю. За декілька місяців побачимось».

А ті декілька місяців перетворилися на пекло тривалістю майже півтора року. Коли воно завершиться, ніхто не знає.

Ярослава та його побратимів відправили в Оленівку, стару й занедбану колонію в Донецькій області. Звідти кілька разів йому вдалося зателефонувати своїй дівчині. Хлопець запевняв, що їх не б’ють, нормально годують.

А тоді стався той страшний теракт: через два місяці один із корпусів в'язниці, в якій перебував Ярослав серед 211 полонених захисників «Азовсталі», підірвали. Тоді загинуло від 53 до 62 «азовців», поранено від 75 до 130 в'язнів. Точну кількість жертв встановити неможливо, оскільки російська влада відмовилася надати безперешкодний доступ будь-якій незалежній комісії після скоєного злочину.

Звістка про теракт у Оленівці застала Ірину в Польщі: «Коли я дізналася про Оленівку, мене охопив емоційний параліч. Я нічого не могла – ні шукати інформацію, ні про щось дізнаватися, просто сиділа і плакала, навіть не могла поворушитися».

Ірина не вірила в те, що Ярослав загинув. Кілька днів по тому знайшла його прізвище у списках поранених під час теракту.

«І почалося пекло. Я щодень малювала в своїй уяві, яке в нього може бути поранення», – із жахом згадує Ірина. Не стримуючи сліз, жінка додає: «Думала, Боже, аби тільки не в живіт, тоді лікувати там його точно не будуть. А це вірна загибель… Тоді – аби тільки не в голову… А якщо ампутація?.. Кожні декілька днів у моїй голові виникав новий жах».

У вересні в російських новинах вона знайшла ролик, у якому впізнала свого Ярослава: сидить у півоберта, схуд щонайменше на кілограмів 30-ть.

«Він важив 95 кілограмів, а тут заледве 60-ть», – із болем каже Ірина.

Скріншот із російського відеоролика, на якому мати упізнала Ярослава

Від часу трагедії жінка не має жодного зв’язку із сином. Що з ним зараз, де він, як почувається, вона не знає. Її біль посилюється із настанням різдвяних свят, усі довкола радіють, живуть своїм життям, а для Ірини це вже друге поспіль Різдво без Ярослава.

«Допоки дитина моя в полоні, не можу нічого святкувати вдома. Всі мої думки там, із ними. Ці російські покидьки прийшли і вкрали наше життя, наш спокій, нашу радість і наш мир. Святкувати Різдво не бачу сенсу, дуже важко, але свято залишається в наших серцях”, – вважає жінка.

Читайте також: «У повній антисанітарії та з відкритими ранами». Полк «Азов» показав фото поранених захисників 

Найкращим подарунком на новорічні свята для неї, безперечно, став би обмін її сина, щоб вона знову могла його обійняти, поцілувати. Дуже чекає на цей день, коли б він не настав.

“Одного разу мені приснився сон: тривав обмін, і я була під час нього присутня. Я знала, що то Ярик, і він упізнавав мене, але був зовсім іншою людиною, не тією, яку я знаю. Я дивилася на нього вві сні і думала, що з ним буде далі, якщо він так змінився, як же він житиме. Прокинулася мокра від сліз. Уві сні я ридала”, – пригадує Ірина.

Але, попри це, жінка розуміє, що є військовополонені з набагато серйознішими пораненнями після теракту в Оленці, аніж у її Ярослава. Тому якщо спершу обміняють їх, а тоді повернуть її сина, вона на таке згодна.

Ірина нікого не звинувачує в тому, що її син у полоні. Однак має великі претензії до Червоного Хреста, який обіцяв стежити за дотриманням міжнародних прав поводження з полоненими, а натомість нічого не робить: «Це така імпотентна організація, яка лише збирає мільйонні пожертви, причому в доларах, і нічого при цьому не робить, але щотижня відвідує російських полонених у наших тюрмах, щоби подивитися, чи добре їх там годують, чи в належних умовах тримають».

Однак здаватися жінка не має наміру, регулярно виходить на акції підтримки військовополонених, робить усе можливе, щоби повернути Ярослава додому. Ірина вірить, що цей день настане, мріє, щоби Збройні сили України визволили всі українські території.

«Хочу бодай старенькою, з паличкою або на інвалідному візку, або своїми ногами ступити на нашу землю навіть через 20 років», – сказала на завершення нашої розмови вона.

Мирослава Танська-Вікулова

Колаж - Дмитро Тарадайка

 

Цей матеріал створено у співпраці з Counteroffensive.News

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

___________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.