«Казав, що має кілька патронів». Мати полоненого «азовця» чекає на його повернення
Полудень. Центр Києва наповнюється мелодіями колядок і запахом глінтвейну. Посеред площі стоїть гурт жінок і чоловіків. Деякі з них із дитячими візочками, але є й люди старшого віку, з паличками. Більшість із них належать до громадської організації «Об'єднання родин захисників «Азовсталі», яка виступає за звільнення українських військовополонених із російського полону.
Учасники акції зібралися на Майдані Незалежності, практично всі вбрані у чорне на знак жалоби за своїми рідними. У кожного в руках маленькі або великі плакати з різними написами: «Полон вбиває», «Free Azovstal Defenders», «Вони вижили на «Азовсталі», не дайте їм померти в полоні». А один із плакатів змушує ледь не присісти: «Зараз усі в полоні свят, а хтось у полоні на свята».
Читайте також: Лубінець стверджує, що обмін полоненими заблоковано
На акції підтримки військовополонених ми познайомилися з Іриною Козирєвою, яка, як і сотні інших жінок, чекає на свого сина з полону. У її руках величезний плакат з написом «Ви бачили мого сина? Де мій син». На плакаті – фото молодого хлопця з перев’язаною рукою.
Ірина стоїть у ряду з іншими родичами військовополонених. Тримається мужньо, на її обличчі нема смутку, горя, вона сповнена рішучості, щоб зробити все можливе й неможливе для порятунку свого сина.
Ірина Козирєва на акції за звільнення з російського полону свого сина. Фото Вікторії Шабранської
Домовляємося зустрітися з нею за кілька днів у кафе для того, щоб вона розповіла свою історію. Їй надважливо, щоби світ пам’ятав про її дитину та сотні інших хлопців і дівчат.
На зустріч Ірина приходить у зазначений час, обіймає мене і розкладає те, що із собою принесла, а саме альбом із фотографіями свого Ярослава, який досі в полоні.
Ірина Козирєва зі Слов’янська Донецької області. Вона є прийомною мамою 5 дітей. З якою ніжністю ця жінка розповідає про своїх синів! Особливо про Ярослава, крізь сльози називаючи його «мій зайчик, моє серденько, мій синочок».
Ірина зі своїм сином Ярославом перед широкомасштабним вторгненням
Коли Ярославу було дев’ять років, Ірина взяла його в сім'ю разом із молодшим братом. Нині йому 25-ть, свій другий день народження її син зустрів у полоні.
У свідомому віці Ярослав вирішив, що мусить стати військовим. І ось уже чотири роки він військовослужбовець. За два роки до повномасштабного вторгнення пішов служити в «Азов».
«Для нього це було таким місцем справедливості, любові до держави», – пояснює Ірина.
24 лютого 2022-го Ярослав разом із побратимами перебував у Маріуполі. З перших днів захищав місто від ворожої навали. Спершу бої точилися у самому місті, де хлопець був поранений, і це врятувало його від смерті.
«У нього була така тяжка контузія, що він на декілька днів узагалі втратив зір, слух, орієнтацію в просторі, координацію рухів, не міг навіть встати. І на кожну бомбу його нудило», – згадує Ірина. – Я казала, дякуй Богу за поранення, бо якби не воно, ти б теж загинув... У нього дуже сильне почуття провини, що він вижив, а інші його побратими загинули».
Через поранення Ярослав опинився на «Азовсталі». Коли йому стало трохи легше, почав допомагати пораненим побратимам.
Читайте також: «Мамо, хто, як не я?». Історія азовця «Калини» з Львівщини, якого звільнили з полону
Спілкуватися з Ярославом вдавалося нечасто, найчастіше один раз на добу. Бувало, він просто писав «+» (так українські військові повідомляють, що живі).
Із перших днів повномасштабного вторгнення, Ірина розуміла, що Маріуполь опиниться у цілковитому оточенні. Втім син переконував, що у них найкраща зброя, що є плани, як вибратися звідти. Але в один момент стало зрозуміло: вийти з міста неможливо, на них усіх чекає смерть або полон.
Ярослав запевняв, що нізащо не здасться в полон.
«Я запитала: «Самогубство?» А він: «Та ні, мамо, не думай про таке. В мене є кілька патронів, я просто вийду на ворога зі зброєю, і мене застрелять. Я кажу: «Хороший» план, просто ідеальний», – зі сльозами на очах розповідає Ірина.
Хлопця вдалося переконати, що полон – це можливість вижити. Українська влада віддала наказ зберегти життя солдатів. 18 травня Ірина спілкувалася зі своїм сином востаннє. У той день він здався в полон росіянам...
«Написав мені: «Простіть мене за весь той біль, якого я вам завдав». Написав, де він хоче, щоб його поховали. Взяв з мене слово. Він навіть не уявляв, що тут робиться, що знайти тіла – ще той «квест». Але я мусила пообіцяти», – Ірина на хвилину змовкає, заливаючись слізьми. І веде далі: «Син сказав мені: «Цілую і люблю. За декілька місяців побачимось».
А ті декілька місяців перетворилися на пекло тривалістю майже півтора року. Коли воно завершиться, ніхто не знає.
Ярослава та його побратимів відправили в Оленівку, стару й занедбану колонію в Донецькій області. Звідти кілька разів йому вдалося зателефонувати своїй дівчині. Хлопець запевняв, що їх не б’ють, нормально годують.
А тоді стався той страшний теракт: через два місяці один із корпусів в'язниці, в якій перебував Ярослав серед 211 полонених захисників «Азовсталі», підірвали. Тоді загинуло від 53 до 62 «азовців», поранено від 75 до 130 в'язнів. Точну кількість жертв встановити неможливо, оскільки російська влада відмовилася надати безперешкодний доступ будь-якій незалежній комісії після скоєного злочину.
Звістка про теракт у Оленівці застала Ірину в Польщі: «Коли я дізналася про Оленівку, мене охопив емоційний параліч. Я нічого не могла – ні шукати інформацію, ні про щось дізнаватися, просто сиділа і плакала, навіть не могла поворушитися».
Ірина не вірила в те, що Ярослав загинув. Кілька днів по тому знайшла його прізвище у списках поранених під час теракту.
«І почалося пекло. Я щодень малювала в своїй уяві, яке в нього може бути поранення», – із жахом згадує Ірина. Не стримуючи сліз, жінка додає: «Думала, Боже, аби тільки не в живіт, тоді лікувати там його точно не будуть. А це вірна загибель… Тоді – аби тільки не в голову… А якщо ампутація?.. Кожні декілька днів у моїй голові виникав новий жах».
У вересні в російських новинах вона знайшла ролик, у якому впізнала свого Ярослава: сидить у півоберта, схуд щонайменше на кілограмів 30-ть.
«Він важив 95 кілограмів, а тут заледве 60-ть», – із болем каже Ірина.
Скріншот із російського відеоролика, на якому мати упізнала Ярослава
Від часу трагедії жінка не має жодного зв’язку із сином. Що з ним зараз, де він, як почувається, вона не знає. Її біль посилюється із настанням різдвяних свят, усі довкола радіють, живуть своїм життям, а для Ірини це вже друге поспіль Різдво без Ярослава.
«Допоки дитина моя в полоні, не можу нічого святкувати вдома. Всі мої думки там, із ними. Ці російські покидьки прийшли і вкрали наше життя, наш спокій, нашу радість і наш мир. Святкувати Різдво не бачу сенсу, дуже важко, але свято залишається в наших серцях”, – вважає жінка.
Читайте також: «У повній антисанітарії та з відкритими ранами». Полк «Азов» показав фото поранених захисників
Найкращим подарунком на новорічні свята для неї, безперечно, став би обмін її сина, щоб вона знову могла його обійняти, поцілувати. Дуже чекає на цей день, коли б він не настав.
“Одного разу мені приснився сон: тривав обмін, і я була під час нього присутня. Я знала, що то Ярик, і він упізнавав мене, але був зовсім іншою людиною, не тією, яку я знаю. Я дивилася на нього вві сні і думала, що з ним буде далі, якщо він так змінився, як же він житиме. Прокинулася мокра від сліз. Уві сні я ридала”, – пригадує Ірина.
Але, попри це, жінка розуміє, що є військовополонені з набагато серйознішими пораненнями після теракту в Оленці, аніж у її Ярослава. Тому якщо спершу обміняють їх, а тоді повернуть її сина, вона на таке згодна.
Ірина нікого не звинувачує в тому, що її син у полоні. Однак має великі претензії до Червоного Хреста, який обіцяв стежити за дотриманням міжнародних прав поводження з полоненими, а натомість нічого не робить: «Це така імпотентна організація, яка лише збирає мільйонні пожертви, причому в доларах, і нічого при цьому не робить, але щотижня відвідує російських полонених у наших тюрмах, щоби подивитися, чи добре їх там годують, чи в належних умовах тримають».
Однак здаватися жінка не має наміру, регулярно виходить на акції підтримки військовополонених, робить усе можливе, щоби повернути Ярослава додому. Ірина вірить, що цей день настане, мріє, щоби Збройні сили України визволили всі українські території.
«Хочу бодай старенькою, з паличкою або на інвалідному візку, або своїми ногами ступити на нашу землю навіть через 20 років», – сказала на завершення нашої розмови вона.
Мирослава Танська-Вікулова
Колаж - Дмитро Тарадайка
Цей матеріал створено у співпраці з Counteroffensive.News
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
___________________________________________________________________________________________________
Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.
Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.
Війна і наступ Росії
- «Я хотів повіситись, але вдома чекали діти». Військовий, що пережив російський полон
- Зібрав 7 мільйонів і пішов воювати. Історія добровольця
- Два роки тому на Львівщині загинуло щонайменше 60 військових. Кого за це судять
- «Повернути своє життя». Як відновлюють будинки на Стрийській після прильоту ракет
- Як Львів пережив масовану повітряну атаку. Деталі і коментарі
- Друга зима в окопах. Чи можлива ротація бійців, які давно воюють
- Новий етап війни, Або що відбувається на фронті
- Удар «шахедів» по Львову. Що летіло на Львівщину та куди влучили
- Віталій Портников: «Вагнер» у білорусі не для того, щоби бавитися в пасочки
- «Я пів року не бачив сонця і неба». «Азовець» Святослав Сірий про війну і полон
- «Я пішла шукати кицю – так і зберегла своє життя»
- «Я міг залишатися дома, але я тут», – викладач УКУ, який пішов на фронт
- «Хто я в цій війні». Волонтерка військового госпіталю Наталія Арестова
- «Хто я в цій війні». Медична кураторка патронатної служби «Азов» Дзвінка Сіра
- Як минув рік повномашстабної війни для Львова: спогади, цифри, фото
- «За рік бійці втомилися, але в них є місія». Інтерв’ю з військовим психологом
- «Я тут заради сім’ї та країни». Історія бійця з книжкою Тімоті Снайдера
- «Бійців з окупованих територій навколішках не проводжають». Історія польської волонтерки
- Віталій Портников: «Українці завжди робили свій вибір»
- Без світла, але без вас. Як львів'яни рятуються у випадках знеструмлення
- «Війна оголила правду про нас», – волонтерка Устя Стефанчук
- Як бізнес у Львові готується до блекауту та кому потрібні генератори
- Танкіст, який звільняв Ізюм: «Ми знаємо наші танчики до кожного гвинтика»
- Що означають масові ракетні обстріли та до чого готуватись. Прогноз експерта
- «Чоловік багато зробив, аби Маріуполь був українським», – дружина «азовця»
- Віталій Портников: «Формула перемоги у цій війні очевидна»
- «Ядерний удар, обмін полонених та мобілізація – це політична гра путіна», – експерт
- «Мамо, хто, як не я?». Історія азовця «Калини» з Львівщини, якого звільнили з полону
- «Моя роль – благословити сина і чекати на нього», – мама героя
- Влада з волонтерами не конкуренти. Яким є рішення для порозуміння
- Мама азовця: «Син просив, щоб ми молилися за них щодня»
- На чий бік стане світ? Аналіз промов Зеленського та путіна з початку великої війни
- «День Незалежності для росії – як кістка в горлі, треба бути готовим до всього», – експерт
- Двоє навіть поплили через річку. Як на кордоні ловлять ухилянтів та що на них чекає
- «Ми намацали больові точки противника». Військовий експерт про зміну стратегії на війні
- Переродження. Історія львівського панк-рокера, який вчиться бути військовим лікарем
- Наш прапор – мирний, але з кров’ю стає червоно-чорним. Історія Іванки Крип’якевич-Димид про сина-героя
- «Уявіть, що війна буде тривати десять років». Микола Савельєв про передову і тероборону
- Воїн світла. Спогади про героя Тараса Жеребецького
- «Я божеволію». Як рідні шукають зниклих безвісти військових і куди їм звертатися
- «Кожен чимось жертвував, щоб вивезти поранених за кордон». Історія фельдшерки
- «Потрібно бути готовими». Військовий експерт про наступ білорусі і ескалацію на сході
- Яку зброю Україні передають союзники та що потрібно ще для перемоги
- «Треба йти до кінця» – львів’янка Оля Біщук, яка воює у складі тероборони на cході України
- «Він був таким крутим чуваком». Сестри Артемія Димида про Героя і війну
- «Той, хто вмів літати». Спогади про Героя Артемія Димида
- Як у Львові оцифровують підбиту російську техніку. Репортаж із 3D-студії
- Острівець освіти. Як українські вчителі відкрили у Румунії школу для біженців
- 100 днів опору. Історії захисників, які наближають нашу перемогу
- «Коли є питання життя і смерті, то є бажання продовжити рід». Як війна впливає на стосунки
- «Все дуже складно». Олексій Францкевич про можливе вторгнення Білорусі
- Шок пройшов. Як нам спільно відбудовувати Україну
- «Україна знову має годувати світ». Що може змінитися для нашої держави у червні
- «Цінності важливіші за інтереси». Валерій Пекар про те, як Україна змінює світ
- Броня перемоги. Хто виготовляє бронежилети для військових і як їх перевіряють
- «Британці пишаються Україною». Найстаріший волонтер світу у Львові підтримав українців
- Які ракети запускає росія на Львівщину і чому не всі вдається збити
- «Це нова піхота, за якою – життя». Як зберегти тероборону і що треба у ній змінити
- Я не знав, чи у мене залишилися очі. Історія львівського розвідника
- Це вже не війна, а полювання. Мама пораненого азовця зі Львова про бій за «місто Марії»
- Є дві речі, на які ти маєш вплив під обстрілами. Історія «джавелінщика»
- «Зарубати слона кинджалом». Чому бійців з тероборони відправили у «гарячі точки»
- «Ми опинилися в 1944-му році». Віталій Портніков про уроки Другої світової війни
- «Наше головне завдання – вижити». Директорка «Території терору» про історію опору
- «Хочу дихати своїм повітрям і допомагати вдома». Історія біженки, яка повернулася додому
- Російський фарфор і раритетні ікони. Що знайшли в будинку «імператора» Козака у Львові
- (Не) їдуть без екіпіровки. Чи забезпечує держава військового всім необхідним
- Що зміниться для України, якщо путін офіційно оголосить війну. Прогноз експерта
- 1 травня: чи варто його святкувати, а чи скасувати як елемент радянщини
- Слава Україні! Історія прикордонника, який підірвав себе заради побратимів
- «У Бога закінчилося терпіння». Психолог про «затяжну» війну і як вона змінить українців
- «Ці рани надто глибокі». Як у село біля Маріуполя прийшли окупанти
- «Щоби забрати поранених вночі, ми їдемо навпомацки». Як воює парамедик із «Госпітальєрів»
- Взяти Одесу вони точно не зможуть. Політолог про ймовірне вторгнення з Придністров’я
- Гроші, робота, освіта. На що можуть розраховувати біженці з України за кордоном
- «Найгірше було при москалях». Як українці святкували Великдень під час воєн
- Будуть масивніші бомбардування. Експерт про 9 травня, цілі росії і новий виток війни
- «У концтаборі ми знали, що союз розпадеться. З росією буде те саме», – Мирослав Маринович
- Чому у XXI столітті люди здатні на таке насильство? Військовий капелан про путіна, росіян та Європу
- «Захищав людей у маршрутці й на вулиці». Спогади про оператора і воїна Юрія Олійника
- Чи вигідна Україні мирова з росією. Реакція експертів
- «Ми не можемо продати нашу свободу за тимчасову уявну безпеку», – Святослав Вакарчук
- Леви охороняють Львів, або Як місто рятує свої пам’ятки
- 12 днів у підвалі. Історія маріупольця, якому вдалося евакуюватися до Львова
- «Кожен позов, кожне невиконане росією рішення, є ще одним доказом для всіх», – правник
- Гуманітарка має стати на рейки. Як і хто координує допомогу на Львівщині
- «Фото та відео руйнувань дуже важливі для міжнародного суду над Росією», – юрист
- «Наші діти подорослішали на роки». Репортаж з колишнього дитбудинку у Львові
- Це мільйон доларів на день. Андрій Садовий про переселенців та життя у час війни
- Чи можна буде засудити Росію в Гаазі. Політолог-міжнародник про російсько-українську війну
- Українці показали світу, що свобода варта того, щоб за неї помирати, – Юрій Поляківський
- «Надягнув бронежилет на священничий одяг». Історія отця, який молиться з киянами
- «Київ узяти неможливо». Історія депутата, який патрулює нашу столицю
- «Я не геройка, просто хочу жити заради України». Історія киянки, яка не їде з міста
- Як у Львові працює гуманітарний штаб для допомоги біженцям. Репортаж
- У пунктах збору тероборони і військкоматах аншлаги, – Роман Матис
- «Ми прокинулися в іншому часі, у часі війни». Як у Львові відреагували на російський напад