Фото зі сторінки Володимира Зеленського

Фото зі сторінки Володимира Зеленського

«У Бога закінчилося терпіння». Психолог про «затяжну» війну і як вона змінить українців

14562 0
Соціальний психолог Олег Покальчук припускає, що українці ще матимуть чимало конфліктів усередині суспільства, пов’язаних зі ставленням до росіян і «русского міра». Пояснює, як жити у війні та чому варто прийняти факт, що вже ніколи не буде так, як до 24 лютого. Війна нас змінила, та чи станемо ми достатньо жорсткими і принциповими, аби жити в Україні без корупції, надмірного лібералізму і толерантності до ворога.

Війна, судячи з усього, буде затяжною. Як нам бути в ній, як вона змінить українців, чи створить нові виклики і загрози для суспільства?  

Кожен, хто себе запитує про це, вже має якісь приблизні уявлення про те, що таке довго чи коротко, і вони дуже різняться.

У людей різні часові шкали, різна подієва історія. Є ті, кому ця війна завдала горя, біди. Є ті, кому вона спричинила певні невигоди. Є ті, для кого ця війна – це просто перечекати десь за кордоном, це щось таке віддалене, незручність, але дуже дистанційована.

От між цими трьома типами є суттєві відмінності. І ці відмінності будуть призводити до взаємних конфліктів при з’ясуванні, що ж таке «затяжна».

Для одних це неможливість повернутися додому, відсутність дому як такого, повністю зруйнована не тільки домівка, але й усе минуле разом із людьми, які загинули. Для других – вимушені переселенці. Дехто з них тікав не так від «русского міра», як від незручностей війни. Треба розуміти, що далеко не всі українці поділяють однакові погляди, цінності. Це не означає, що вони зрадники і колаборанти, але в них інше ставлення до того, що відбувається. 

Тому мовиться не про те, коли і як закінчиться війна, а про те, як нам до того ставитися. 

У психологів є одна дуже проста рекомендація чи не на всі випадки життя: або ти змінюєш обставини, або змінюєш ставлення до ситуації. Я б дуже радив змінити ставлення до ситуації. Так, що гостріша біда, то більше хочеться, щоби вона скоро минула, але так не буде. Цю частину біди треба прийняти не як виняток, а як реальність. 

Що це значить на практиці? Як це можна зробити? Усе те, що ми читаємо про бойові дії, про втрати противника, про наші перемоги, виносимо десь «за дужки» нашої побутової реальності.

Треба розуміти, що ми житимемо далі, не один рік у такій реальності. Загроза може бути більша, а може бути менша. Однак якщо ми приймаємо це для себе як даність, то зрозуміємо, що переходимо в іншу дійсність, що життя тепер буде таким. 

Це неприємно усвідомлювати, бо людина постійно хоче відновити свій психологічний статус-кво, щоби було так, як до 24 лютого. А так не буде з різних причин – економічних, воєнних, культурних. У підсумку людина бореться зі собою, хоче повернутися, а реальність увесь час змінюється в інший бік. Настає внутрішнє роздратування, яке наростає. За таких обставин людина починає орієнтуватися на інших. А цього я радив би уникати. 

Можна спробувати перейменувати для себе цей концепт – «затяжна війна» на «життя в умовах постійної небезпеки». Тут нічого нового немає, ми десятки, сотні років живемо поруч із країною, яка є загрозою для всього світу. Десятиліттями нас заколисували, умовляли, що це не так, що вони змінилися, все стало інакше, все буде добре. А не буде добре. Тих, що казали, що добре не буде, вважали трішки навіженими. Мовляв, вони радикали, це їхня справа, хай собі думають, що хочуть, це ж ХХІ століття, які війни? 

На початку ХХ століття, коли людство винайшло паровоз, електрику, коли з’явилися якісь технічні досягнення, всі були переконані, що тепер вони вступають у нову епоху, що людство виходить на якийсь світлий обрій розвитку і далі буде тільки краще. А почалася Перша світова війна. Тоді всі культурні діячі дивувалися, як же так. 

Реальність така, вона не корелюється ніяк із нашими думками, мріями. Це треба розуміти, але для цього потрібна мужність, треба певне зусилля над собою зробити.

Вибір дуже простий: або люди це зусилля над собою зроблять (воно не таке вже й травматичне, хіба трохи неприємне з погляду внутрішньої естетики), або не зроблять і житимуть у постійному роздратуванні, яке наростатиме.

Якась фаза в цій війні закінчиться, безумовно, як закінчилися спроби захоплення Києва, але ракетні обстріли нікуди не подінуться. 

Тобто якщо люди відкладатимуть прийняття того, що це надовго, то не житимуть повноцінно, нічого не плануватимуть, перебуваючи весь час в очікуванні, в пасивності? 

Так, сидітимуть і чекатимуть, коли ж нарешті все закінчиться, от тоді ми й заживемо. А нема ніякого «потім». Прийняття нової реальності – не насильство над собою, а зусилля. Людина, яка усвідомлює це, досягає певного прогресу в своєму розвитку як особистості.

Українці не люблять визнавати свої помилки. Нам все здається, що це програш, а ми маємо йти тільки вперед і тільки вигравати. Та є ще рух убік – це життя. 

Тому прийняття – не чужорідний «імплант війни», з яким ми будемо ходити і питати одне в одного: «Ну, як там твій хрест, тягар?» і нести його стогнучи. Розумієте, тут мовиться про елемент дорослішання. 

Це можливість, зростання… 

Це вже наступне. Ми говоримо про той параметр внутрішнього світу, який люди не хочуть визнавати. Якщо ми доростаємо до того рівня, про який ви говорите, звідки це прийняття виглядає можливістю, то там усе простіше. Люди освічені, культурні якось ту ситуацію прийняли, але велика кількість людей запитують саме так: «Коли це все скінчиться, як із цим жити?»

Ключове – треба жити, але не з цим. Це не основна частина нашого життя. Це як якийсь елемент, як парасолька чи одяг від негоди. Воно у вас є, але ви це постійно не носите. Коли дощ, то відповідно одягаєтеся, а не ігноруєте «піду голим». Ви можете так зробити, але застудитеся. Діти так поводяться. Тому й кажу, що це прийняття дорослішання. Коли людина психологічно обирає собі «захисний одяг» від політичної військової «негоди», тоді адекватно поводиться і не хворіє через це. 

Отже, цей досвід дає нам якість можливості? 

Люди часто кажуть, що досвід веде до зростання. Пам’ятаю, як відбувалися різні потрясіння, революції, майдани, суспільні рухи з початку незалежності, і щоразу ми казали, що після цього Україна буде інакшою, не буде так, як раніше, бо всі вже все зрозуміли. Але радикальних змін не відбулося, є поступові зміни. 

Війна провокує стрибкоподібні зміни в суспільстві, державі, законотворчості. А от щодо психологічного, суб’єктного рівнів, то тут я скептичний щодо можливості якихось радикальних змін. Людина – досить інертна істота, весь час сама себе тягне назад, у минуле, коли вона була дитиною, коли все було добре. 

Для того, щоб розвиватися, потрібні зусилля, а для того, щоб докладати зусиль, потрібен ресурс. Так, не всі мають силу, і не тому, що ледачі, а тому, що не всі мають той внутрішній енергетичний бюджет, який спрямовуватимуть на особистісний розвиток. 

Кожен розпоряджається ним суб’єктивно: хтось витрачає його на виховання дітей, хтось каже, що все покине і працюватиме для України чи покладе своє життя, душу й тіло. Це теж вибір, тут нема кращого чи гіршого варіанта. 

Але коли людина робить певний вибір, то повинна розуміти, який наслідок з того буде. Не може людина, котра розподіляє свою енергію на своє близьке оточення, далі вимагати у зовнішнього оточення, щоби воно пасувало до неї, до її бажань і потреб. А наші люди виплекають собі «вишневенький садок», а потім кажуть «дайте мені і те, і те». Держава ж каже, що спершу дасть тим, що доклалися до цього прямо. Вам також, тільки не одразу, а згодом. 

Тому після революцій зміни настають, не настають ті зміни, про які ми мріяли. Ми мрійлива нація, вимріюємо собі фантасмагоричне майбутнє, яке скоро настане, звідкілясь візьмуться якісь фантастичні кошти, всі перестануть красти… Але діють природні закони – економічні, політичні, реальні обставини, які до мрій не мають ніякого відношення. 

Це жорстока війна, за якою всі мають можливість спостерігати ледь не в прямому ефірі. Тіла загиблих українців, фото трупів росіян, люта ненависть до ворога… Діти мріють, щоби вмер путін, щоби наші воїни вбили якнайбільше ворогів … Як це все змінює нас? 

Нежорстокі війни бувають тільки в кіно. Наше уявлення про війну сформоване голлівудськими режисерами, де дуже гарні люди вбивають дуже поганих і дуже негарних людей. Там якщо хтось і страждає, то несильно, коротко, там усе політкоректно й доволі збалансовано, а в кінці добрі перемагають. Однак реальність інша. Знаєте, це як підлітки намагаються вивчати якісь рольові моделі поведінки за книжками про любов, а потім щиро дивуються і дратуються, коли стикаються з реальністю, у якій все інакше. 

Так само з війною: вона завжди кривава і жорстока. Два покоління українців виховувалися на книжковому уявленні про те, що таке війна, тому вона реальна стала для нас шоком. Люди, які бували на війнах, по-іншому бачать те, що зараз відбувається.

Так, масштаби злочинів вражають, але, по суті, немає ж моральної різниці, закатували десять людей чи десять тисяч. Це звірство, і тут така кепська новина у тому, що це частина людської природи. 

Це як із рослинами. Людина як рослина росте не тільки вгору, до сонця, але й донизу, в землю, в глибину, в темряву. Бувають рослини, коріння яких сягає значно глибше, аніж та частина, що стирчить назовні. Ми ставимося до себе і до людства загалом як до тієї рослини з квітками, на якій роса на світанку, усе так гарно. А потім стається якийсь катаклізм, вивертає ту рослину з корінням, і чи бачимо, що там усередині: і черви, і темрява, і морок, і невідомо куди те коріння далі йде. Така вже людська природа. Боротьба світла і темряви постійно відбувається в людині. Цивілізація постала для того, аби стверджувати цю «горішню» частину, але протидія цьому існувала завжди. Ми стикаємося зараз із цією демонічною сутністю, вихованою свідомо, виплеканою росією і випущеною назовні. 

Так, добре кажете, ми змінюємося, дивлячись на це все. Не змінюємося радикально, а змінюємо своє ставлення до того, що відбувається. Це нормальна захисна реакція. Ми стаємо жорсткішими.

Ще до початку війни я не раз казав, що ліберальний світ закінчується. Нас же вісім мільярдів людей. Щонайбільше п’ята частина населення Землі перебуває у тій же понятійній системі, що й ми: Північна Америка, Європа, Східна Європа. Але ж є більшість людей, культур, які живуть по-іншому. Ми – це ще не весь світ. Треба розуміти, що у людей бувають інші ціннісні установки. Ми жили в такому тепличному світі, часто казали, що Бог так Україну любить, захищає. Але в Бога закінчилося терпіння.

Ми починалися з колаборанства із комуністами. Будьмо відвертими, в обмін на державність толерували і коруцію, і комунізм, і лівацтво як таке, прийняли це як ліберальну частину нашого буття, розвивали корупцію всередині себе, бо, мовляв, треба ж якось жити. І догралися. Якби так не було, то ми пішли б шляхом Польщі. Є, звичайно, інший варіант розвитку – Білорусь, яка зупинилася в 90-их…

І тепер ми пожинаємо плоди нашої беззубості, пацифістськості, вічного випрошування чогось у Заходу, ледарства, безпринципності. Я не кажу про всіх, але принципова частина українського народу – вона не була критично важливою, вона була завжди меншою ніж 20 відсотків. Згідно із законом Парето, якщо якась величина в загальній пропорції сягає 20 відсотків і більше, то починає впливати на решту. А в нас це завжди була меншість – патріотична, проукраїнська, але меншість. Ми собі там обіймалися одне з одним і переконували себе, що ми і є вся Україна. А це неправда, ми себе обманювали. Зараз так не буде, зараз ця цифра перевищить 20 відсотків. Так, ціна того дорослішання і зростання висока. Ми станемо жорсткіші, принциповіші, не добиратимемо чемних слів до ворогів і до ближніх, які поводяться неправильно, і це нормально. Воно потім пом’якшиться з часом… 

Минуло 80 років після Другої світової війни, а в Ізраїлі досі погано ставляться до німців. Всі ж давно уже вибачилися, тисячу разів, гроші платили, але – ні, бо є що пам’ятати.

Росіяни залишаться нашими сусідами. Як будемо з ними взаємодіяти, чи взагалі може мовитися про якесь прощення, примирення? 

Думаю, є люди, які ніколи не пробачать, і таких буде багато. Я завжди намагаюся наближати людей до реальності. Реальність – узагалі неприємна штука, особливо для українців, бо в нас є мрії, плани, в нас є гарні пісні, ми така мистецька нація. Ми створюємо у своїх головах свій голлівуд. 

Буде велика частина людей, які толерантно ставитимуться до росії, погано ставитимуться до путіна, бо «він поганий, а бояри, бояри хороші». То буде прикра історія, будуть конфлікти на цьому тлі всередині суспільства. Але це буде потім, коли повернуться люди з-за кордону. Російська пропаганда нікуди не дінеться, хіба росія розпадеться. Але то із серії тих наших нездійсненних мрій. 

Розумієте, люди які виховувалися в системі російської пропаганди, не обов’язково від неї залежні, але вона є їхньою інтегральною частиною. Всі ці пушкіни і «русскій мір». Росія замикала на собі культурну комунікацію, створюючи таке відчуття, що її – це те, що ближче, а вся решта – це далі, і воно чуже. 

Якщо не знаєш, що існує англійська література, французька, то, читаючи Пушкіна, думаєш «нічого собі талановиті люди понаписували». Але якщо читаєш більше, то розумієш, що російська література – переважно калька з англійських, французьких авторів. Були освічені люди, знали мови і перелицьовували на свій лад, і це стало досягненням «великої» російської літератури. 

Так, мені хотілося б, щоби українці казали, що ніколи знову, ніколи цього не пробачимо, але ми будемо жити поруч із людьми, які будуть цей діалог нав’язувати, пропихати, бо це частина їхньої ідентичності. Казатимуть, що не треба Пушкіна зносити чи Булгакова, мовляв, що він вам зробив, той письменник чи поет. 

Треба розуміти, що «русскій мір» – це не тільки пропаганда росії як така. «Русскій мір» включає в себе і російську культуру, а від неї є прямий шлях до російської окупації. Це інтегральна частина, не можна цього розділяти, мовляв, поганих росіян відріжемо, а інших залишимо. Це так не працює. 

Перед нами цілий світ, ціла Європа, світова культура. З молодими людьми простіше, вони нормально інтегровані в цей світ. Є, звісно, винятки, коли батьки впливають, але коли оточення вже європейське, то проблем немає. От люди середнього віку – це проблема, тому що вони тримаються за цю частину своєї ідентичності, яка була сформована, коли вони були молоді. 

Як із тим можемо жити? Знаєте, це як відповідь на питання,чи можуть дружити хлопчик і дівчинка. Можуть, але з часом природа візьме своє. Воно якось розрулиться, буде інакше, але не все. Буде перегляд ставлення до росії, ревізія того, як ми взагалі дожилися до того, що «русскій мір» запустив у нас свої криваві лапи з такою інтенсивністю, як зараз, як і чому це взагалі стало можливе. І тут буде велике заколисування, заспокоювання з боку різних проросійських кіл. Буде проблема з людьми, які говорять російською, виховалися в цій культура і є проукраїнськими, будуть різні градації, різні виміри сприйняття, а ми будемо сприймати світ чорно-білим. Наше завдання цю суперечку, яка мусить виникнути, не перевести у конфлікт. Мусимо сперечатися, і то гостро, а конфлікт може виникати тільки там, де людина порушує кримінальний кодекс. Ми ж демократична країна. До речі, у США після теракту 11 вересня прийняли Патріотичний акт, такий звід законів, який на кілька років прикрутив ці неозорі можливості для різного роду терористів. Це включало у себе і культуру, і комунікацію, і пересування. 

Бачимо на прикладі Європи і зі свого власного досвіду: що демократичніша країна, то вразливіша до різних терористичних атак, інформаційних у тому числі. 

Чим є для путіна 9 травня? Британська розвідка передає, що путін, аби показати перемогу росії над «українським фашизмом», атакуватиме нас із небаченою люттю. 

Дата знакова, безумовно, але я б не прив’язував її до путіна особисто. 9 мая є інтегральною частиною російської пропаганди в цілому. Путін має щось сказати суспільству, бо хто визначає свята – той визначає, як ставитися до часу в принципі, хто позначив ці знакові дні – той наповнює ідеологічним змістом час, у якому люди живуть. 9 мая для російської пропаганди є дуже важливою датою, але треба розуміти, що якщо не вийде похвалитися особливими досягненнями в цей день, то путін не страждатиме від того. Враховуючи кількість брехні в російському суспільстві, сакральність дат, 9 мая вже за цією брехнею втрачає принципове значення – залишається тільки пропагандистське. Пропаганда скерована переважно на російське населення, його треба якось мобілізувати. 

Як ви думаєте, він знає реальну картину цієї війни? 

Думаю, знає. Але річ не в знанні, а в інтерпретації, тобто як це сприймається. Ми кажемо, що у них понад 20 тисяч втрат особового складу. Це нібито й багато, але ми міряємо своїми мірками – це для нас багато. А там 140 мільйонів людей. Враховуючи кровожерність цього режиму, для нього мільйон людей покласти не є проблемою. Розумієте, чутливість тих чи тих збитків для росії полягає не у кількості втрат, а в тому, наскільки ці втрати сприймаються як втрати. А оскільки населення росії живе в авторитарному режимі, то ці втрати замовчують, їх немає, самі «пабєди». А якщо хтось і загинув, то він герой, гроші дають. Банальна історія.

Путін знає і про втрати, і про реальну картину цієї війни, але ставлення до цього в нього інакше: ну, загинуло 20 тисяч, це ж питання великої росії, для такої справи не шкода. 

Путіна варто сприймати як східних деспотів. Він намагається бути абсолютистським монархом, для нього смерть підданих нічого не важить, їхнє життя не є цінністю. 

А ми беремо свою українську лінійку і починаємо міряти нею путіна. Так не можна. Краще гляньте на історію східних країн, на східних деспотів, особливо Каддафі, Хусейна. Скільки вони років були при владі, чому вони були при владі, чому Захід тривалий час толерував ці режими, аж поки не сталося з ними те, що сталося. Все це дуже подібні історії. Цих диктаторів об’єднує абсолютна зневага до свого народу. 

Розмовляла Вікторія Савіцька

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав

 

Війна і наступ Росії

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!