
«Хочу дихати своїм повітрям і допомагати вдома». Історія біженки, яка повернулася додому
Ольга Клименко – одеситка, їй 37, а її доньці Олесі – 7, вона любить малювати та обожнює тваринок. На початку березня вони змушені були виїхати з рідної Одеси до Польщі, але повернулися. У день Великодня. Ольга каже, що почуття дому неможливо замінити нічим, хоча у Польщі вони нічого не потребували, адже всі старалися чимось допомогти. Проте чому вона разом із донькою все ж таки – повернулися, чи думають згодом знову їхати, як їх зустріли у Польщі та чим зараз живе Одеса – Ольга розповіла Tvoemisto.tv.
Одеса і досі знаходиться під інтенсивним вогнем орків, нещодавні обстріли пошкодили у місті низку будинків, котельню, цивільне підприємство, знищили злітно-посадкову смугу Одеського аеропорту, від обстрілів померли цивільні особи, у тому числі – діти, є поранені.
На тебе вдома чекає бабуся і котик
Коли почалася війна, я не працювала. Навчалася в туристичному агентстві «Тудой-Сюдой», на перекладача та гіда-екскурсовода по Одесі та Бесарабії. Залишався місяць до отримання диплому, треба було здавати іспит. До цього я два роки працювала у «Бринзарні». Це готель-ферма, де виготовляють бринзу. Такий екогастрономічний туризм, «Бринзарня» розташована у моєму рідному селі – Приморське, де зараз живе мама.
В нас дуже патріотична родина, ми так виховували Олесю, що вона в мене співала гімн вже в 4 роки. Зараз, що стосується війни, то вона дивиться зі мною новини, все розуміє, що сталося з нашою країною, запитує, коли це все закінчиться, все-все розуміє, в курсі усього, що відбувається.
Коли ми зібралися їхати, я сказала Олесі, що це в нас така пригода, і що вона буде пам’ятати, як її 2 місяці в Польщі всі обіймали, дарували багато подаруночків. Взагалі ми мали багато пригод: жили спочатку в одній родині, потім в іншій, потім самостійно знімали житло. Олеся потім навіть не хотіла їхати, коли я сказала, що ми повертаємося. Але подіяв стимул, що ми їдемо до нашої бабусі, і твій котик на тебе чекає вдома.
Я поїхала в Польщу, а мій друг поляк – продовжує волонтерити в Одесі
У мене є друг поляк з Кракова, з яким я познайомилася в туризмі, він зараз займається волонтерством в Одесі. Він мені дуже допоміг поїхати, ми дібралися до Польщі безкоштовно з волонтерами. Жили спочатку у наших спільних друзів в Кракові, а потім в Гданську – в інших. А він залишися тут, в Одесі і допомагає місту та всій Україні. І так вийшло, що я поїхала зі своєї країни до Польщі, а він – залишився, і щось робить. А я що буду? В Польщі, звісно, я як могла, так і допомагала, ми там організовували благодійні концерти та інші активності. Але мені треба було більше. Мені не вистачало сил, ресурсів, спільних друзів, щоб зробити щось масштабне. Може потім і повернуся в Польщу, бо я маю думати не тільки за себе: я відповідальна за свою дитину. Не знаю. Я в розпачі і сумнівах завжди: правильно я зробила чи не правильно, що далі робити, як бути. Я останні дні багато думаю, що варто повернутися.
Ольга з Олесею у Квідзені
В Одесі зараз спокійно, але це якийсь абсурд. Ось, наприклад, йду Соборною площею в центрі Одеси, лунає сирена, а люди сидять, п’ють пиво, діти гуляють на майданчиках, поруч сидять батьки. Звучить дзвін із собору, і в цей час сирена. Ніхто навіть не зрушився, аби кудись бігти. Одеса спокійна, і це навіть страшно.
Румунія – Угорщина – Словаччина – Польща
У нас був дуже важкий шлях. Волонтери з Кракова привезли два автобуси гумдопомоги для Одеси, ми до них приєдналися на зворотному шляху до Польщі. Перший пункт маршруту – паромна переправа на кордоні з Румунією: Орловка (Україна) – Ісакча (Румунія). Там ми чекали на волонтерів, вони залишили вантаж, ми сіли з ними на паром і переправилися до Румунії. Зі мною їхала моя старша сестра з донькою. Маму лишили вдома, вона не хотіла їхати ніяк. Ми дуже хвилювалися, і це одна із причин, чому я повернулася. Я не могла… Вона ж залишилася одна. Без нікого.
Отож, поїхали ми до Ісакча. Чекали з самого ранку, від 9 до 16.00, поки приїдуть волонтери: вони не встигли на один паром, чекали іншого. Було дуже багато людей, і я боялася, що ми не зможемо поміститися в цей паром. В Румунії на кордоні нас зустріли дуже добре. Готували кому чай, кому каву. Донька йшла і їй просто пропонували: «Хочеш хот-дог? Хочеш цукерку? На тобі іграшку. На тобі іншу іграшку. На тобі якісь інші смаколики». Вона пройшла десь десять етапів таких подарунків і була в сильному захваті.
На ніч ми мали залишитися у Румунії. Зупинилися в хостелі, і прийшов до нас власник, сказав, що ми можемо безкоштовно залишитися. За нас заплатили, ми цією пропозицією не скористалися, але вони запропонували, це важливо і дуже показує ставлення до наших людей у біді. Ми їхали потім Румунія – Угорщина – Словаччина – Польща. Десь 1800 км і дві доби. Це важкий шлях. Але ми ж просто їли, відпочивали і спали, а волонтери з Польщі та водії мали все це організувати та власне подолати цей шлях, і вони проробляють його кожного тижня. Кожного тижня вони привозять допомогу саме таким шляхом. Вони привозять сюди вантаж, а потім беруть з собою людей, що хочуть до Румунії чи до Польщі.
Краків. Волонтери, з якими ми приїхали. Один з них Анджей, ми в нього залишились ночувати. На фото ще моя сестра з донькою.
Коли ми приїхали в Краків, залишилися на ніч у того волонтера, що нас привіз. Це було з 7 на 8 березня. Це неймовірна сім’я, він із сином та дружиною зробили таку гарну вечерю, принесли нам подаруночки з квіточками, Лесі – іграшки. Їй ще подарували пакет речей, і курточку блакитну.
Думала, що їдемо на тиждень-два
Наступного дня ми мали продовжувати свій шлях. В Кракові на залізничному вокзалі було стільки біженців. Я розуміла, що не всі там їдуть до Польщі, хтось – до Німеччини або далі. Просто на підлозі лежало багато людей, дітей, речей, котів, собачок. Це було так сумно і моторошно. Я навіть не розуміла, що я тут роблю, де знаходжусь. І мені кажуть: «Ідем, я тобі покажу Краків, яке це гарне місто». А я не можу сприйняти. Ця картинка з вокзалом мене дуже вразила. Я навіть зараз її відчуваю. Дуже-дуже багато людей, стоять в нескінченних чергах, беруть квитки (по всій Польщі проїзд безкоштовний). В Кракові ми безкоштовно взяли квиток до Мальборка, там нас зустріла наша спільна подруга, і ми жили в Квідзині недалеко від Ґданська і від Мальборка на півночі Польщі, близько до кордону з Німеччиною.
Мальборк. Найбільший в Європі замок крестоносців.
З Беатою, подругою, у якої ми жили, я познайомилася влітку, коли вона приїжджала як туристка в Одесу, ми потоваришували. Коли почалася війна, вона написала мені у Фейсбуці: «Як ви? Може приїдеш? Там у вас небезпечно, ми чекаємо». Стороння людина, з якою я знайома один день, запропонувала мені приїхати до неї. Отже, я не їхала просто кудись, щось шукати: в мене було місце, де мене чекали.
Леся з Беатою
Я гадала, що їду на тиждень-два, потім це скінчиться, і я повернуся. Багато людей, як тільки приїжджали, шукали роботу, віддавали дитину до школи, шукали житло, робили медичну страховку, оформлювали документи на грошову допомогу від Польщі. І це все робилося на другий день після прибуття. Я нічого з того не робила: навіщо мені, я ж тут не надовго. Я і Беаті говорила, що ми ненадовго. Мені було незручно, що вони так пропонують: «На тобі житло, їжу, ви не повинні ні за що платити». Зі всього містечка приносили для нас допомогу: речі, іграшки, їжу. Моя донька, поки ми там жили 3 тижні, ходила на танці, познайомилася з дівчатками, вже почала вивчати польську. Ставлення поляків до українців, до uchodźcy, біженців, я буду до кінця життя згадувати і казати, що це неймовірно, що вони робили і що вони роблять.
Хочу дихати своїм повітрям і хочу допомагати
Ми пожили у Беати в Квідзені, і в якийсь момент я розумію, що мені щось потрібно робити далі, шукати житло. Я не можу жити довго у чужих людей, навіть якщо це моя хороша подруга, адже невідомо, коли це все скінчиться, скільки ще часу ми пробудемо в них вдома. В неї ж теж своя родина, свої діти. Ми допомагали щось у дворі робити, чи вечерю приготувати, але все одно ж це незручність. Ми з сестрою вирішили, що маєм мати окреме житло. З цим в Польщі дуже зараз складно. Мільйони біженців, всі шукають житло. Ми не залишилися в Квідзені, поїхали в Штутово, невеличне місто на півночі. Прожили там 2 тижні.
На Балтійському морі. Штутово, Польща
Потім поїхали в Ґданськ, пожили там 3 тижні, знімали житло подобово. Вже починається сезон, а Ґданськ і Штутово – туристичні міста на березі моря, і це дорого, бо там, як в Одесі, здають житло подобово. Тих, хто може поселити безкоштовно, чи взяти до себе – вже немає. І я вже не могла так жити.
Ґданськ. На зупинці
Дорога додому із волонтерами
Я телефонувала мамі, питала як там друзі, хто що робить. Одна з моїх подруг залишилася в Румунії, одна в Австрії в двома доньками, інша – в Німеччині з донькою, ще інша в Німеччині з сином. Я зробила групу «Подруги-матусі», і ми там спілкуємося. Одна подруга у Львові жила в родичів. Вона ось повернулася до Одеси теж, і ми позавчора зустрілися. І ще одна наша подруга, яка в Румунії з сином, до кінця тижня теж має приїхати. Всі дуже сумують за домом. Хоча в мене є подруга, яка живе з сином зараз в Нюрнбергу. Вона знайшла роботу, отримує соціальну допомогу, і каже, що там залишиться. Я від початку відчувала, що вона залишиться, ось зараз пакую їй речі, відправляю. Я так не змогла. При всьому прекрасному ставленні до нас у Польщі, я все одно хочу додому.
Дорога додому
Там мені складно, бо все – не моє, я народилася в Україні, я дуже домашня і неймовірно хочу бути вдома. Хочу дихати своїм повітрям і хочу допомагати. Працювати там просто не могла, дивилася новини, не спала ночами. Не могла вивчати польську, нічого робити не могла, просто не працює мозок. Мені здається, що маю бути тут. Я зараз залишила доньку у бабусі, в Приморську, і приїхала до Одеси. Ось піду на благодійний концерт. В мене зараз багато ідей щодо того, як допомогти країні, я спілкуюся з друзями, усі волонтерять, і я хочу долучитися до них і робити якісь свої проєкти теж.
Благодійний Торт концерт. Квідзень, Польща
Тим, хто їде зараз, одразу раджу шукати житло
Тим, хто зараз їде за кордон, я раджу шукати одразу житло. Не треба їхати в нікуди. Спочатку дуже багато допомагали, бо була можливість, зараз її менше і не треба її очікувати. Я зіткнулася з проблемою, що мої друзі просять допомогти знайти житло. Але я ж його теж не можу знайти. І моя подруга не може, бо його просто нема. Це потрібно зрозуміти, прийняти та усвідомити.
Також не зловживати усіма цими безкоштовними допомогами. Сказати чесно, інколи було за українців соромно. Наприклад, ми були в Ґданську, там відбувався благодійний матч між Шахтарем та Лехія, брали символічну суму в 10 злотих. Всі кошти йшли на допомогу Україні.
Там все на допомогу Україні, на кожному кроці – «на допомогу Україні». Ми прийшли, купили квитки. Стояли за хот-догом і розговорилися з однією жінкою, теж з України, і вона: «А що ви платили?! Це ж безкоштовно має бути!». Вона навіть не розуміє, що таке пенальті, і прийшла, тому що це просто безкоштовно. Тому важливо, як можеш допомагати, і не користуватися допомогою просто так, якщо це дійсно не потрібно.
Також якщо будуть якісь благодійні концерти чи акції від українців для поляків – обов’язково доєднуйтеся. Наприклад, я підписалася на активність в Ґданську, але не встигла піти: наші зробили акцію подяки для поляків і прибирають сміття в парках, на пляжах кожної суботи. Я вважаю, що це дуже важливо, якщо так сталося, що ти змушений був покинути домівку – щось роби, допомагай в Польщі, Румунії чи ще десь, де тебе прихистили. Я не такий лідер, що засновує якісь рухи, але якщо я повернуся знову до Польщі, то можливо уже і буду починати щось, маю декілька ідей.
Нам потрібно розповідати всьому світові про війну
У Ґданську я була у музеї Другої світової війни, він дуже цікавий. Там просто можна ходити цілий день. По вівторках безкоштовний вхід для всіх, і ми випадково потрапили. Дуже раджу всім піти, я написала відгук про свої враження і паралелі між Польщею у Другій світовій і зараз з нами.
Музей Другої світової війни. Ґданськ, Польща
Нам треба збирати зараз інформацію в різних аспектах. Допомога армії, благодійні акції, допомога біженцям – це все треба документувати, аби потім, коли скінчиться війна, зробити такий музей інтерактивний. У Польському музеї аудиторія – підлітки 15-18 років, треба щоби і наша історія була цікава нашому наступному молодому поколінню. Я хочу, аби такий музей був і у нас після перемоги, бо це треба показати всьому світу, розповісти нашим дітям. В Штутово теж є музей як Освенцим, бо там був так само концентраційний табір. Я ходила в цей музей, коли ми дізналися про звірства росіян у Бучі, Гостомелі. Всі ці музеї створюють, аби ніколи не повторювати, але зараз все відбувається знову у моїй країні. Я постійно хочу плакати. Вже і сліз нема, але все одно... Спочатку таке піднесення: ми все зможемо, я все зможу, а потім момент відчаю.
До речі, в Одесі зробили зараз концерти на балконі. Був у нас такий хаб простір, там робили спектаклі, виступали групи, а зараз по суботах о 2 дня на балконі виступає якийсь концерт. Роблять симфонічні кавери на українських виконавців. Ось зараз о 2 годині піду. А поки – робитиму голубці і віднесу нашим волонтерам.
Катерина Бортняк
Фото надала Ольга Клименко
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.Війна і наступ Росії
- «Ми не можемо просто так загинути», або Три правила Залужного
- «Як можна звикнути до війни?!» – співвласник «Кави Мілітарі» у Львові
- росію лякає не Трамп, а дещо інше. До чого готуватись українцям у 2025 році
- «Я втратила ногу, але є й хороша новина»
- «Війна – це завжди нагода». Якою є Україна майбутнього та чого чекати в наступні роки
- «Мама заховала повістку, а тато сказав». Розвідник, який воює та записує війну на вініли
- Якою буде нова Україна. Розмова з Віталієм Портниковим і Ярославом Грицаком
- Як росіяни захопили Вугледар і що буде далі
- «Важкий день для Львова». Репортаж з вулиці, де загинуло семеро людей
- «Завтра може все змінитись і кожному доведеться хапати зброю»
- Повістки, відстрочка, штрафи й ТЦК. Усе про зміни в мобілізації в Україні
- «Я хотів повіситись, але вдома чекали діти», – ветеран, що пережив полон
- Зібрав 7 мільйонів і пішов воювати. Історія добровольця
- Два роки тому на Львівщині загинуло щонайменше 60 військових. Кого за це судять
- «Повернути своє життя». Як відновлюють будинки на Стрийській після прильоту ракет
- Як Львів пережив масовану повітряну атаку. Деталі і коментарі
- «Казав, що має кілька патронів». Мати полоненого «азовця» чекає на його повернення
- Друга зима в окопах. Чи можлива ротація бійців, які давно воюють
- Новий етап війни, Або що відбувається на фронті
- Удар «шахедів» по Львову. Що летіло на Львівщину та куди влучили
- Віталій Портников: «Вагнер» у білорусі не для того, щоби бавитися в пасочки
- «Я пів року не бачив сонця і неба». «Азовець» Святослав Сірий про війну і полон
- «Я пішла шукати кицю – так і зберегла своє життя»
- «Я міг залишатися дома, але я тут», – викладач УКУ, який пішов на фронт
- «Хто я в цій війні». Волонтерка військового госпіталю Наталія Арестова
- «Хто я в цій війні». Медична кураторка патронатної служби «Азов» Дзвінка Сіра
- Як минув рік повномашстабної війни для Львова: спогади, цифри, фото
- «За рік бійці втомилися, але в них є місія». Інтерв’ю з військовим психологом
- «Я тут заради сім’ї та країни». Історія бійця з книжкою Тімоті Снайдера
- «Бійців з окупованих територій навколішках не проводжають». Історія польської волонтерки
- Віталій Портников: «Українці завжди робили свій вибір»
- Без світла, але без вас. Як львів'яни рятуються у випадках знеструмлення
- «Війна оголила правду про нас», – волонтерка Устя Стефанчук
- Як бізнес у Львові готується до блекауту та кому потрібні генератори
- Танкіст, який звільняв Ізюм: «Ми знаємо наші танчики до кожного гвинтика»
- Що означають масові ракетні обстріли та до чого готуватись. Прогноз експерта
- «Чоловік багато зробив, аби Маріуполь був українським», – дружина «азовця»
- Віталій Портников: «Формула перемоги у цій війні очевидна»
- «Ядерний удар, обмін полонених та мобілізація – це політична гра путіна», – експерт
- «Мамо, хто, як не я?». Історія азовця «Калини» з Львівщини, якого звільнили з полону
- «Моя роль – благословити сина і чекати на нього», – мама героя
- Влада з волонтерами не конкуренти. Яким є рішення для порозуміння
- Мама азовця: «Син просив, щоб ми молилися за них щодня»
- На чий бік стане світ? Аналіз промов Зеленського та путіна з початку великої війни
- «День Незалежності для росії – як кістка в горлі, треба бути готовим до всього», – експерт
- Двоє навіть поплили через річку. Як на кордоні ловлять ухилянтів та що на них чекає
- «Ми намацали больові точки противника». Військовий експерт про зміну стратегії на війні
- Переродження. Історія львівського панк-рокера, який вчиться бути військовим лікарем
- Наш прапор – мирний, але з кров’ю стає червоно-чорним. Історія Іванки Крип’якевич-Димид про сина-героя
- «Уявіть, що війна буде тривати десять років». Микола Савельєв про передову і тероборону
- Воїн світла. Спогади про героя Тараса Жеребецького
- «Я божеволію». Як рідні шукають зниклих безвісти військових і куди їм звертатися
- «Кожен чимось жертвував, щоб вивезти поранених за кордон». Історія фельдшерки
- «Потрібно бути готовими». Військовий експерт про наступ білорусі і ескалацію на сході
- Яку зброю Україні передають союзники та що потрібно ще для перемоги
- «Треба йти до кінця» – львів’янка Оля Біщук, яка воює у складі тероборони на cході України
- «Він був таким крутим чуваком». Сестри Артемія Димида про Героя і війну
- «Той, хто вмів літати». Спогади про Героя Артемія Димида
- Як у Львові оцифровують підбиту російську техніку. Репортаж із 3D-студії
- Острівець освіти. Як українські вчителі відкрили у Румунії школу для біженців
- 100 днів опору. Історії захисників, які наближають нашу перемогу
- «Коли є питання життя і смерті, то є бажання продовжити рід». Як війна впливає на стосунки
- «Все дуже складно». Олексій Францкевич про можливе вторгнення Білорусі
- Шок пройшов. Як нам спільно відбудовувати Україну
- «Україна знову має годувати світ». Що може змінитися для нашої держави у червні
- «Цінності важливіші за інтереси». Валерій Пекар про те, як Україна змінює світ
- Броня перемоги. Хто виготовляє бронежилети для військових і як їх перевіряють
- «Британці пишаються Україною». Найстаріший волонтер світу у Львові підтримав українців
- Які ракети запускає росія на Львівщину і чому не всі вдається збити
- «Це нова піхота, за якою – життя». Як зберегти тероборону і що треба у ній змінити
- Я не знав, чи у мене залишилися очі. Історія львівського розвідника
- Це вже не війна, а полювання. Мама пораненого азовця зі Львова про бій за «місто Марії»
- Є дві речі, на які ти маєш вплив під обстрілами. Історія «джавелінщика»
- «Зарубати слона кинджалом». Чому бійців з тероборони відправили у «гарячі точки»
- «Ми опинилися в 1944-му році». Віталій Портніков про уроки Другої світової війни
- «Наше головне завдання – вижити». Директорка «Території терору» про історію опору
- Російський фарфор і раритетні ікони. Що знайшли в будинку «імператора» Козака у Львові
- (Не) їдуть без екіпіровки. Чи забезпечує держава військового всім необхідним
- Що зміниться для України, якщо путін офіційно оголосить війну. Прогноз експерта
- 1 травня: чи варто його святкувати, а чи скасувати як елемент радянщини
- Слава Україні! Історія прикордонника, який підірвав себе заради побратимів
- «У Бога закінчилося терпіння». Психолог про «затяжну» війну і як вона змінить українців
- «Ці рани надто глибокі». Як у село біля Маріуполя прийшли окупанти
- «Щоби забрати поранених вночі, ми їдемо навпомацки». Як воює парамедик із «Госпітальєрів»
- Взяти Одесу вони точно не зможуть. Політолог про ймовірне вторгнення з Придністров’я
- Гроші, робота, освіта. На що можуть розраховувати біженці з України за кордоном
- «Найгірше було при москалях». Як українці святкували Великдень під час воєн
- Будуть масивніші бомбардування. Експерт про 9 травня, цілі росії і новий виток війни
- «У концтаборі ми знали, що союз розпадеться. З росією буде те саме», – Мирослав Маринович
- Чому у XXI столітті люди здатні на таке насильство? Військовий капелан про путіна, росіян та Європу
- «Захищав людей у маршрутці й на вулиці». Спогади про оператора і воїна Юрія Олійника
- Чи вигідна Україні мирова з росією. Реакція експертів
- «Ми не можемо продати нашу свободу за тимчасову уявну безпеку», – Святослав Вакарчук
- Леви охороняють Львів, або Як місто рятує свої пам’ятки
- 12 днів у підвалі. Історія маріупольця, якому вдалося евакуюватися до Львова
- «Кожен позов, кожне невиконане росією рішення, є ще одним доказом для всіх», – правник
- Гуманітарка має стати на рейки. Як і хто координує допомогу на Львівщині
- «Фото та відео руйнувань дуже важливі для міжнародного суду над Росією», – юрист
- «Наші діти подорослішали на роки». Репортаж з колишнього дитбудинку у Львові
- Це мільйон доларів на день. Андрій Садовий про переселенців та життя у час війни