«Хочу дихати своїм повітрям і допомагати вдома». Історія біженки, яка повернулася додому

23357 0
У День матері розповідаємо історію української біженки, яка разом із семирічною донькою, на початку березня виїхала із Одеси за кордон, і тепер попри обстріли – повернулася додому.

Ольга Клименко – одеситка, їй 37, а її доньці Олесі – 7, вона любить малювати та обожнює тваринок. На початку березня вони змушені були виїхати з рідної Одеси до Польщі, але повернулися. У день Великодня. Ольга каже, що почуття дому неможливо замінити нічим, хоча у Польщі вони нічого не потребували, адже всі старалися чимось допомогти. Проте чому вона разом із донькою все ж таки – повернулися, чи думають згодом знову їхати, як їх зустріли у Польщі та чим зараз живе Одеса – Ольга розповіла Tvoemisto.tv.

Одеса і досі знаходиться під інтенсивним вогнем орків, нещодавні обстріли пошкодили у місті низку будинків, котельню, цивільне підприємство, знищили злітно-посадкову смугу Одеського аеропорту, від обстрілів померли цивільні особи, у тому числі – діти, є поранені.  

На тебе вдома чекає бабуся і котик

Коли почалася війна, я не працювала. Навчалася в туристичному агентстві «Тудой-Сюдой», на перекладача та гіда-екскурсовода по Одесі та Бесарабії. Залишався місяць до отримання диплому, треба було здавати іспит. До цього я два роки працювала у «Бринзарні». Це готель-ферма, де виготовляють бринзу. Такий екогастрономічний туризм, «Бринзарня» розташована у моєму рідному селі – Приморське, де зараз живе мама.

В нас дуже патріотична родина, ми так виховували Олесю, що вона в мене співала гімн вже в 4 роки. Зараз, що стосується війни, то вона дивиться зі мною новини, все розуміє, що сталося з нашою країною, запитує, коли це все закінчиться, все-все розуміє, в курсі усього, що відбувається.

Коли ми зібралися їхати, я сказала Олесі, що це в нас така пригода, і що вона буде пам’ятати, як її 2 місяці в Польщі всі обіймали, дарували багато подаруночків. Взагалі ми мали багато пригод: жили спочатку в одній родині, потім в іншій, потім самостійно знімали житло. Олеся потім навіть не хотіла їхати, коли я сказала, що ми повертаємося. Але подіяв стимул, що ми їдемо до нашої бабусі, і твій котик на тебе чекає вдома.

Я поїхала в Польщу, а мій друг поляк – продовжує волонтерити в Одесі

У мене є друг поляк з Кракова, з яким я познайомилася в туризмі, він зараз займається волонтерством в Одесі. Він мені дуже допоміг поїхати, ми дібралися до Польщі безкоштовно з волонтерами. Жили спочатку у наших спільних друзів в Кракові, а потім в Гданську – в інших. А він залишися тут, в Одесі і допомагає місту та всій Україні. І так вийшло, що я поїхала зі своєї країни до Польщі, а він – залишився, і щось робить. А я що буду? В Польщі, звісно, я як могла, так і допомагала, ми там організовували благодійні концерти та інші активності. Але мені треба було більше. Мені не вистачало сил, ресурсів, спільних друзів, щоб зробити щось масштабне. Може потім і повернуся в Польщу, бо я маю думати не тільки за себе: я відповідальна за свою дитину. Не знаю. Я в розпачі і сумнівах завжди: правильно я зробила чи не правильно, що далі робити, як бути. Я останні дні багато думаю, що варто повернутися.

Ольга з Олесею у Квідзені

В Одесі зараз спокійно, але це якийсь абсурд. Ось, наприклад, йду Соборною площею в центрі Одеси, лунає сирена, а люди сидять, п’ють пиво, діти гуляють на майданчиках, поруч сидять батьки. Звучить дзвін із собору, і в цей час сирена. Ніхто навіть не зрушився, аби кудись бігти. Одеса спокійна, і це навіть страшно.

Румунія – Угорщина – Словаччина – Польща

У нас був дуже важкий шлях. Волонтери з Кракова привезли два автобуси гумдопомоги для Одеси, ми до них приєдналися на зворотному шляху до Польщі. Перший пункт маршруту – паромна переправа на кордоні з Румунією: Орловка (Україна) – Ісакча (Румунія). Там ми чекали на волонтерів, вони залишили вантаж, ми сіли з ними на паром і переправилися до Румунії. Зі мною їхала моя старша сестра з донькою. Маму лишили вдома, вона не хотіла їхати ніяк. Ми дуже хвилювалися, і це одна із причин, чому я повернулася. Я не могла… Вона ж залишилася одна. Без нікого.

Отож, поїхали ми до Ісакча. Чекали з самого ранку, від 9 до 16.00, поки приїдуть волонтери: вони не встигли на один паром, чекали іншого. Було дуже багато людей, і я боялася, що ми не зможемо поміститися в цей паром.  В Румунії на кордоні нас зустріли дуже добре. Готували кому чай, кому каву. Донька йшла і їй просто пропонували: «Хочеш хот-дог? Хочеш цукерку? На тобі іграшку. На тобі іншу іграшку. На тобі якісь інші смаколики». Вона пройшла десь десять етапів таких подарунків і була в сильному захваті.

На ніч ми мали залишитися у Румунії. Зупинилися в хостелі, і прийшов до нас власник, сказав, що ми можемо безкоштовно залишитися. За нас заплатили, ми цією пропозицією не скористалися, але вони запропонували, це важливо і дуже показує ставлення до наших людей у біді. Ми їхали потім Румунія – Угорщина – Словаччина – Польща. Десь 1800 км і дві доби. Це важкий шлях. Але ми ж просто їли, відпочивали і спали, а волонтери з Польщі та водії мали все це організувати та власне подолати цей шлях, і вони проробляють його кожного тижня. Кожного тижня вони привозять допомогу саме таким шляхом. Вони привозять сюди вантаж, а потім беруть з собою людей, що хочуть до Румунії чи до Польщі.

Краків. Волонтери, з якими ми приїхали. Один з них Анджей, ми в нього залишились ночувати. На фото ще моя сестра з донькою.

Коли ми приїхали в Краків, залишилися на ніч у того волонтера, що нас привіз. Це було з 7 на 8 березня. Це неймовірна сім’я, він із сином та дружиною зробили таку гарну вечерю, принесли нам подаруночки з квіточками, Лесі – іграшки. Їй ще подарували пакет речей, і курточку блакитну.

Думала, що їдемо на тиждень-два

Наступного дня ми мали продовжувати свій шлях. В Кракові на залізничному вокзалі було стільки біженців. Я розуміла, що не всі там їдуть до Польщі, хтось – до Німеччини або далі. Просто на підлозі лежало багато людей, дітей, речей, котів, собачок. Це було так сумно і моторошно. Я навіть не розуміла, що я тут роблю, де знаходжусь. І мені кажуть: «Ідем, я тобі покажу Краків, яке це гарне місто». А я не можу сприйняти. Ця картинка з вокзалом мене дуже вразила. Я навіть зараз її відчуваю. Дуже-дуже багато людей, стоять в нескінченних чергах, беруть квитки (по всій Польщі проїзд безкоштовний). В Кракові ми безкоштовно взяли квиток до Мальборка, там нас зустріла наша спільна подруга, і ми жили в Квідзині недалеко від Ґданська і від Мальборка на півночі Польщі, близько до кордону з Німеччиною.

Мальборк. Найбільший в Європі замок крестоносців.

З Беатою, подругою, у якої ми жили, я познайомилася влітку, коли вона приїжджала як туристка в Одесу, ми потоваришували. Коли почалася війна, вона написала мені у Фейсбуці: «Як ви? Може приїдеш? Там у вас небезпечно, ми чекаємо». Стороння людина, з якою я знайома один день, запропонувала мені приїхати до неї. Отже, я не їхала просто кудись, щось шукати: в мене було місце, де мене чекали.

Леся з Беатою

Я гадала, що їду на тиждень-два, потім це скінчиться, і я повернуся. Багато людей, як тільки приїжджали, шукали роботу, віддавали дитину до школи, шукали житло, робили медичну страховку, оформлювали документи на грошову допомогу від Польщі. І це все робилося на другий день після прибуття. Я нічого з того не робила: навіщо мені, я ж тут не надовго. Я і Беаті говорила, що ми ненадовго. Мені було незручно, що вони так пропонують: «На тобі житло, їжу, ви не повинні ні за що платити». Зі всього містечка приносили для нас допомогу: речі, іграшки, їжу. Моя донька, поки ми там жили 3 тижні, ходила на танці, познайомилася з дівчатками, вже почала вивчати польську. Ставлення поляків до українців, до uchodźcy, біженців, я буду до кінця життя згадувати і казати, що це неймовірно, що вони робили і що вони роблять. 

Хочу дихати своїм повітрям і хочу допомагати

Ми пожили у Беати в Квідзені, і в якийсь момент я розумію, що мені щось потрібно робити далі, шукати житло. Я не можу жити довго у чужих людей, навіть якщо це моя хороша подруга, адже невідомо, коли це все скінчиться, скільки ще часу ми пробудемо в них вдома. В неї ж теж своя родина, свої діти. Ми допомагали щось у дворі робити, чи вечерю приготувати, але все одно ж це незручність. Ми з сестрою вирішили, що маєм мати окреме житло. З цим в Польщі дуже зараз складно. Мільйони біженців, всі шукають житло. Ми не залишилися в Квідзені, поїхали в Штутово, невеличне місто на півночі. Прожили там 2 тижні.

На Балтійському морі. Штутово, Польща

Потім поїхали в Ґданськ, пожили там 3 тижні, знімали житло подобово. Вже починається сезон, а Ґданськ і Штутово – туристичні міста на березі моря, і це дорого, бо там, як в Одесі, здають житло подобово. Тих, хто може поселити безкоштовно, чи взяти до себе – вже немає. І я вже не могла так жити.

Ґданськ. На зупинці

Дорога додому із волонтерами

Я телефонувала мамі, питала як там друзі, хто що робить. Одна з моїх подруг залишилася в Румунії, одна в Австрії в двома доньками, інша – в Німеччині з донькою, ще інша в Німеччині з сином. Я зробила групу «Подруги-матусі», і ми там спілкуємося. Одна подруга у Львові жила в родичів. Вона ось повернулася до Одеси теж, і ми позавчора зустрілися. І ще одна наша подруга, яка в Румунії з сином, до кінця тижня теж має приїхати. Всі дуже сумують за домом. Хоча в мене є подруга, яка живе з сином зараз в Нюрнбергу. Вона знайшла роботу, отримує соціальну допомогу, і каже, що там залишиться. Я від початку відчувала, що вона залишиться, ось зараз пакую їй речі, відправляю. Я так не змогла. При всьому прекрасному ставленні до нас у Польщі, я все одно хочу додому.

Дорога додому

Там мені складно, бо все – не моє, я народилася в Україні, я дуже домашня і неймовірно хочу бути вдома. Хочу дихати своїм повітрям і хочу допомагати. Працювати там просто не могла, дивилася новини, не спала ночами. Не могла вивчати польську, нічого робити не могла, просто не працює мозок. Мені здається, що маю бути тут. Я зараз залишила доньку у бабусі, в Приморську, і приїхала до Одеси. Ось піду на благодійний концерт. В мене зараз багато ідей щодо того, як допомогти країні, я спілкуюся з друзями, усі волонтерять, і я хочу долучитися до них і робити якісь свої проєкти теж.

Благодійний Торт концерт. Квідзень, Польща

Тим, хто їде зараз, одразу раджу шукати житло

Тим, хто зараз їде за кордон, я раджу шукати одразу житло.  Не треба їхати в нікуди. Спочатку дуже багато допомагали, бо була можливість, зараз її менше і не треба її очікувати. Я зіткнулася з проблемою, що мої друзі просять допомогти знайти житло. Але я ж його теж не можу знайти. І моя подруга не може, бо його просто нема. Це потрібно зрозуміти, прийняти та усвідомити.

Також не зловживати усіма цими безкоштовними допомогами. Сказати чесно, інколи було за українців соромно. Наприклад, ми були в Ґданську, там відбувався благодійний матч між Шахтарем та Лехія, брали символічну суму в 10 злотих. Всі кошти йшли на допомогу Україні.

Там все на допомогу Україні, на кожному кроці – «на допомогу Україні». Ми прийшли, купили квитки. Стояли за хот-догом і розговорилися з однією жінкою, теж з України, і вона: «А що ви платили?! Це ж безкоштовно має бути!». Вона навіть не розуміє, що таке пенальті, і прийшла, тому що це просто безкоштовно. Тому важливо, як можеш допомагати, і не користуватися допомогою просто так, якщо це дійсно не потрібно.

Також якщо будуть якісь благодійні концерти чи акції від українців для поляків – обов’язково доєднуйтеся. Наприклад, я підписалася на активність в Ґданську, але не встигла піти: наші зробили акцію подяки для поляків і прибирають сміття в парках, на пляжах кожної суботи. Я вважаю, що це дуже важливо, якщо так сталося, що ти змушений був покинути домівку – щось роби, допомагай в Польщі, Румунії чи ще десь, де тебе прихистили. Я не такий лідер, що засновує якісь рухи, але якщо я повернуся знову до Польщі, то можливо уже і буду починати щось, маю декілька ідей.   

Нам потрібно розповідати всьому світові про війну

У Ґданську я була у музеї Другої світової війни, він дуже цікавий. Там просто можна ходити цілий день. По вівторках безкоштовний вхід для всіх, і ми випадково потрапили. Дуже раджу всім піти, я написала відгук про свої враження і паралелі між Польщею у Другій світовій і зараз з нами.

Музей Другої світової війни. Ґданськ, Польща

Нам треба збирати зараз інформацію в різних аспектах. Допомога армії, благодійні акції, допомога біженцям – це все треба документувати, аби потім, коли скінчиться війна, зробити такий музей інтерактивний. У Польському музеї аудиторія – підлітки 15-18 років, треба щоби і наша історія була цікава нашому наступному молодому поколінню. Я хочу, аби такий музей був і у нас після перемоги, бо це треба показати всьому світу, розповісти нашим дітям. В Штутово теж є музей як Освенцим, бо там був так само концентраційний табір. Я ходила в цей музей, коли ми дізналися про звірства росіян у Бучі, Гостомелі. Всі ці музеї створюють, аби ніколи не повторювати, але зараз все відбувається знову у моїй країні. Я постійно хочу плакати. Вже і сліз нема, але все одно... Спочатку таке піднесення: ми все зможемо, я все зможу, а потім момент відчаю.

До речі, в Одесі зробили зараз концерти на балконі. Був у нас такий хаб простір, там робили спектаклі, виступали групи, а зараз по суботах о 2 дня на балконі виступає якийсь концерт. Роблять симфонічні кавери на українських виконавців. Ось зараз о 2 годині піду. А поки – робитиму голубці і віднесу нашим волонтерам.

Катерина Бортняк

Фото надала Ольга Клименко

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Війна і наступ Росії

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!