Я Наталія Арестова, мені 52 роки. Я волонтерка, координаторка волонтерської служби Військово-медичного клінічного центру Західного регіону.

День повномасштабного вторгнення пам’ятаю дуже добре. Саме тоді підопічний волонтерської служби з подвійною ампутацією був у Харкові на протезуванні. Ще звечора 23 лютого у хлопців відбулася сутичка з іншими – тими, що перебували на протезуванні з непідконтрольної Україні території. О третій годині ночі мені подзвонив Сашко і сказав: «Війна, я з вікон бачу, як їдуть танки». Вірити в це не хотілося, хоча більшість із нас знали, що це однозначно станеться, лише не відали, коли точно.

Читайте також: Хто я в цій війні. Настоятель Гарнізонного храму Тарас Михальчук

Напруга існувала. Пригадую, як у штабі незадовго до лютого 2022 року почали поповнювати запаси перев’язувальних матеріалів, засобів догляду, підгузків, одягу.

Після дзвінка в ніч із 23 на 24 лютого мені вже не спалося. Вранці я приїхала в свій невеликий штаб. На той час у військовому госпіталі ще була ковідна ситуація і напівпорожні палати. Всіх госпіталізованих виписали. Перших поранених у львівський військовий госпіталь привезли десь через два тижні. До того їх лікували поблизу місць поранення.

Знакових цифр за рік у мене багато, тож визначити якусь одну важко. Навколо круговерть подій, і я не встигаю нічого порахувати: ні поранених, яких тисячі, ні зібраних коштів, яких мільйони. Загалом вдалося придбати більш ніж 100 візків і сім автівок. Але це нічого порівняно з одним людським життям!

Найбільша моя радість, як, мабуть, і більшості українців, це затонулий крейсер «Москва», підірваний так званий Кримський міст, а ще – горе наших ворогів.

Читайте також: Боєць Мирослав Откович: «На передовій життя більше, аніж у тилу»

У цьому житті за більш ніж дев’ять років війни я вже нічому не дивуюся. При військовому госпіталі почала волонтерити ще з 2014 року, але нерегулярно, лиш у вільний час. Я родом із Львівщини, але довго проживала в Білорусі. В цей час для друзів і знайомих, які воювали, інколи купувала та перевозила речі, які в Україні дістати було нереально. Маю на увазі приціли й оптичні системи. Тоді наші військові були голі-босі. Тепер це далеко не так – забезпечені практично всім.

Мої втрати – це люди, особливо друзі. Цього тижня, 21 лютого, моєму другові мало б виповнитися 55 років. У березні він був важко поранений при бомбардуванні полігона поблизу Львова. На жаль, від отриманих травм помер у лікарні. І таких прикладів багато. Ось це і є мої втрати.

Я переконана в тому, що українці можуть згуртуватися і разом багато чого досягти. В повномасштабній війні згуртувалися схід і захід. І якщо раніше госпіталізовані бійці зі сходу України могли сказати, що, мовляв, у нас інші люди, мова не така, борщ має інший смак, то тепер цього не почуєш. Усі рівні. Хлопці, яких доправляють у військовий госпіталь, дуже пошматовані, легких пацієнтів нема. Та все ж вони не втрачають бойового духу.

Читайте також: Хто я у цій війні. Хірург Гнат Герич

Інколи мене запитують, де я набираюся сил. Набираюсь їх щоразу, коли заходжу в палату до хлопців. Після цього готова хоч землю гребти руками, лиш би їм допомогти. Тому тих, що пролікувалися та вийшли з госпіталю, стараємося не кидати напризволяще, а допомагати з документами, реабілітацією. Особисто я допомагаю потрапити їм на протезні підприємства, на військово-лікарську комісію (ВЛК), медико-соціальну експертизу (МСЕК).

Наші хлопці, навіть сидячи у візках, без рук і ніг часто питають, коли зможуть стати на службу, чи зможуть лікарі щось придумати, аби вони могли стріляти. Навіть жартують, що ноги в танку не потрібні…

Серед особистих правил, які мене тримають, не дають опускати рук і змушують рухатися, є: перше – треба працювати ще більше, друге – ніколи не зневірюватися і третє – завжди можна знайти вихід із будь-якої ситуації.

Читайте також: «Хто я в цій війні». Медична кураторка патронатної служби «Азов» Дзвінка Сіра

Україна переможе однозначно, в нас просто нема іншого виходу: або ми переможемо, або нас. Але нас тоді вже не буде…

Світ добре знає, що таке війна, яких втрат і бід вона може завдати. Та все ж хотіла би про війну вкотре сказати, що це не кіно, не намальовані герої, а справжні втрати, смерть і безмежне горе.

Записала Ольга Шведа

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.