Коляда і вертеп лиш тепер безневинне і природне дійство, наша традиція з діда-прадіда, та ще півстоліття тому воно було протестом і загрозою життю, просто тому, що їх учасники насмілились вбратись у народні строї, колядувати на вулицях Львова і у домівках друзів, нагадати іншим, що ми – українці. Вертеп 1972 року ввійшов в історію. До нього долучилось 45 учасників: поети Ігор та Ірина Калинці, художниця Стефанія Шабатура, психолог Михайло Горинь та його дружина педагог Ольга Горинь, педагог і літературний критик Володимир Іванишин, Марія Антонів, Марія Ковальська, Ярослав Мацелюх, учителька Любомира Попадюк, Роман та Леся Лещухи, Марія Гель, Мар'ян Гатала, Ярослав Лемик, Степан Бедрило, Любомир Криса, Раїса Мороз, Микола Білоус, художник Богдан Сорока із дружиною Любою та інші. А вже 12-14 січня Львовом та Києвом покотилась хвиля арештів учасників тої коляди – за виклик та непокору владі. Згодом Ірину Стасів-Калинець за «антирадянську агітацію і пропаганду» засудили до 6 років ув'язнення в таборах суворого режиму та 3 років заслання, в через півроку такий же вирок отримав її чоловік Ігор. Про історію того вертепу, відродження цієї традиції, а також про різдвяні спогади дитинства і поширення українських свят для Tvoemisto.tv розповіла донька поетів і дисидентів Ігоря та Ірини Калинець Дзвінка Калинець-Мамчур, завкафедрою екології Львівського національного університету імені Івана Франка.

Різдво – це щось постійне в цьому хиткому світі

Ми в родині дуже давно очікували переходу на святкування 25 грудня, щоб бути разом з Європою і подалі від москви. Різдво для мене – це одна з реперних точок і єдине незмінне: готуємо 12 страв, як готували їх наші предки, коляди ті самі, хоч вивчаємо й нові. Це щось надійне, постійно в цьому хиткому світі.

Дитинство я провела в національно свідомому містечку Ходорів на Львівщині, звідки родом мій тато. Там я проводила найбільше часу. Хоча вже були 1960-1970-ті роки, та пам'ятаю не найкращі часи. Зараз може молодь в це б не повірила, але Різдво теж було репресоване: коляди заборонялися, люди могли колядувати лиш в церкві або вдома, зрідка на вулиці, хіба під самими вікнами бо це було небезпечно, за це переслідували. 

Що в Ходорові, що у львівській родині це було одне з найбільших свят. Витягували найкращий посуд з порцеляни, кращі столові прибори. Це було дуже величне сімейне свято. Завжди запрошували когось самотнього. Що у львівській, що у ходорівській родині готували 12 однакових страв, вбрали вишиті блузки, ставили ялинку. Дідух тоді не було, просто колоски. Під скатертину клали сіно, часник. Але головне – були колядки. В хаті колядували дуже багато. Бабусі і дідусі розповідали про традиції, які в них були і для нас, дітей, це було певно найцікавішим. 

В моєму глибокому дитинстві в Ходорові довший був спротив проти совєцького Нового року, ялинки категорично ставили тільки після нього, щоб не підтримувати те радянське свято. Новий рік в нас був 14 січня, на Василія – і не інакше. Коли родичі приходили на Різдво чи ми після Святого вечора йшли до іншої родини, то казали: «Ой, в людей так світяться ялинки у вікнах». Це був майже подвиг, що їх не розбирали. Толерантні до комуністичного режиму принципово викидали ялинки перед самим Різдвом, щоб показати, що вони не святкують. Сьогодні такі абсурдні ситуації виглядають смішно, але тоді так насправді було.

Я вчилась у львівській 28 школі, тепер це німецький ліцей. Коли ми на Миколая приносили мандаринки, то ще таке, а от коли витягували різки, вчителі суворо казали: «Ховайте, бо зараз будуть в вас проблеми». Навіть через ті позолочені гілочки були проблеми. Але Львів, то є Львів. Ми все одно колядували, переодягалися в хаті, ставили вертепні сценки, тільки не на вулиці.

Той самий вертеп 1972 року

Вертепи ходили дуже рідко і коли вже стемніло. Пригадую, як в Ходорові пройшов один і я малою дуже злякалася Чорта. Цей переляк так запам’ятався! Більше нічого з тих моментів не пригадую, але знаю, що перевдягалися в хаті.

Та потім, на Новий рік з 31 грудня на 1 січня два роки поспіль – з 1970 на 1971 рік і з 1971 на 1972 рік мої батьки, майбутні політв'язні і дисиденти, робили вертеп. Вони так захоплено розповідали про перший, що я, вже школярка, просилась, щоб вони мене взяли наступного року. І вони це виконали.

Пам'ятаю ті наші репетиції… Були коляди, де замість «Син Божий народився» було «рік новий», бо таке у Львові неможливо було співати. Колядували як треба хіба в когось в хаті. Були дуже цікаві маски, Коза, Маланка, зірка дуже гарна. Олена Антонів – дружина В'ячеслава Чорновола і мама Тараса Чорновола – мала велику колекцію старовинних сорочок, кожухів і вбирала більшість людей в ці народні строї. 

На тій коляді в 1971-1972 році з нами був Василь Стус. Я, Оксана Гель, Тарас Осадчий, молодший Валентин Мороз обступили його, бо розповідав дуже цікаві казки. Нам, дітям, він запам'ятався дуже цікавим співрозмовником, розповідав казки, цікаві історії. Ми ватагою ходили за ним в цьому вертепі. Мав такий витканий шалик, бо мама і Стефа Шабатура дуже часто сиділи без роботи і підробляли на ткацьких верстатах. Маму, як вчительку виганяли, в останні роки багато звідки виключали і це була проблема.

Коли ми вирушили 31 грудня по вулицях Львова такою гарною вертепною ватагою, люди на нас зглядалися і щось в них пробуджувалося напевно. Дехто боявся, дехто шарахався, але більшість тішилися, пускали нас до хати. Запам'яталось, як ми прийшли до Ані Садовської, були там довше, і до Романа Іваничука – навіть фотографія є.

Та це було дуже страшно для радянської влади. Тільки через етнографічний одяг, через те, що ми колядували на мотив релігійних колядок, хоч і співали щось інше. В дитинстві мені здавалось, що вертеп – це нормально, це щось цікаве, барвисте, гарне. За що тут карати? Я про це чула, знала, виросла в родині, яка не приховувала від мене нічого, навіть про УПА і партизанку. Мені просто казали, щоб в школі цього не розповідала. Вже потім, коли подорослішала, то зрозуміла, якими батьки і їх товариство були відважними людьми, що це зробили. Вони розуміли, що цим теж протестують і хочуть збудити ностальгію в людей за такими речами. 

А вже 12 січня 1972 року були масові арешти. Може так збіглося, що вони були заплановані на той день. Але це напевно стало останньою краплею, що змусила КГБістів проводити облави і обшуки. 

Відродження вертепів 

Відлік відновлення вертепів почався в 1988 році, перші ми робили з Товариством Лева, в якому я була від початку. Дуже багато їздили з тими вертепами, були в Рівному, Умані, Одесі. Приймали нас по-різному. 

Перший вертеп в Рівному був у День Злуки, ми там ще ставали в живий ланцюг. Люди нормально реагували на колядки, на вертеп, але не знали, як відповісти на «Христос народився». Зараз напевно вже вся Україна знає, навіть на «Христос ся рождає». А тоді майже анекдотично нам в Рівному відповідали: «Так, нам вже сказали». Але ті часи пройшли, тепер вже всі знають, вміють відповісти.

В Умань поїхали в січні 1991 року і за синьо-жовтий прапор нас всіх примудрилися арештувати, взяти в міліцію. Взагалі пантрували, ловили нас по Умані. В нас був такий пан Богдан Чорномаз, активіст «Руху», дуже прогресивний діяч Уманщини, вже покійний. Він казав: «КГБісти за вами будуть пильнувати в центрі біля ялинки. Давайте ми підем інакше». Ми пішли, де вони нас не очікували, колядували по лікарнях. Тоді ми вивчили колядки «Спи Ісусе, спи», яка людям дуже подобалася, «Сумний був вечір в 47-ім році» теж колядували.

Найгірше було в Одесі. Там був парад вертепів – і Товариство Лева, і Студентський уряд робили. Як завезли в села, то люди нормально сприймали, а в самій Одесі реакція була: «Ряжениє»… Не зовсім добра. Але їздили дуже багато, не агресивно, а просто розповідали, що це, чому, що таке вертеп. Люди ховались, бо їм пояснювали, що вертеп, то щось дуже погане, що це розбійники приїдуть. Очевидно для них це лягало на добрий ґрунт.

Радянська влада дуже вибірково ставилася до вертепних персонажів. Це не анекдот, а правда. Я була Березою, тобто керівником вертепу, але переважно мала роль Ангела, хіба в останній рік змінила її на іншу, щоб вже не повторюватися. І от, коли ми сказали, що в 1988 році по вулицях міста буде парад вертепів, нам його заборонили. Та потім обком партії дав дозвіл, Орест Чайка, ще хтось ходили по нього. Їм наказали: «Добре, але щоб тільки не була ангелів». Чорти, Смерть могли бути, але тільки без ангелів.

Думаю, що навіть оці одяги, потреба витягати зі скринь старі сорочки, шукати їх десь по старих хатах, щоби не пішли в землю разом з власницями ті чудесні борщівські чи гуцульські вишивки, кожушки – це десь закладено було, коли дивились на фотографії, як виглядав вертеп 1971-1972 року.

Сучасні вертепи

Вертеп складається з двох частин – релігійної і світської. Колись в них розповідали якісь події тогочасного суспільного життя. Думаю цього року вертепи будуть дуже злободенні, там буде відображена нечиста сила в особі путіна і російських завойовників. Це те, що органічно живе в нашому суспільстві, ніхто нікому нічого не нав'язує. 

Це прекрасний час, коли молодь гуртується, відривається від гаджетів і живе наповненим життям, але водночас робить й те, що було й 100 років тому. Це щось інше, ніж вони бачать в дещо звуженому світі тік-токів. Зрештою в тік-токах також мабуть виставляють свої вертепі і колядки, можна навіть похвалитися перед іншими, показати, що можуть зробити. Знаю, що багато де вже тривають репетиції вертепів, шиють одяги, придумують той чи інший сценарій, кращий костюм, ніж був торік, готують нові колядки. Тут здорова конкуренція для молоді, підлітків – це важливо.

Думаю, що над цим задумаються після перемоги, по-іншому глянуть на наші національні свята, традиції. Тут допоможе і церква, яка очевидно мали би вести вперед. Це ще нас чекає, але буде залежати й від того, наскільки ми передамо і прищепимо молоді потребу колядувати, самому брати участь у тому дійстві.

Подивіться, скільки вимушено переселених людей, які приїхали до нас чи залишилися в досить небезпечних східних областях, знайшли себе. Вони майже всі мають вишивки. Зараз вишиванка стала нормою, в державне чи національне свято вбирають вишиванку чи віночок – якийсь атрибут, що прив'язує, показує твою українськість. Це відроджене. 

Не всі можуть мати скрині, але скриня існує в соцмережах, бо люди починають виставляти фотографії, як прекрасно виглядали дівчата на Луганщині або яка прекрасна родина з Слобожанщини. Воно існує, ця пам'ять матеріалізується. Хто дуже фанатичний – відшиває абсолютно автентичні костюми, хто просто купує сучасну вишиванку десь тут у Львові на «Вернісажі» або в крамницях.

Ми збережемося, збережемо свої традиції. Зараз найголовніше –  перемогти, не забути про фронт, не захопитися тут надмірним святкуванням, обговоренням 12 страв і того, як ми святкуємо. Пам'ятаймо, що там є ті, кому дуже сильно потрібна наша матеріальна допомога і наша молитва.

Свята за новим календарем 

Свято тільки виграє від того, що ми його нарешті будемо святкувати так, як має бути – 25 грудня, а потім вже і Новий рік. Принаймні в моєму колі, не тільки родині, а в широкому колі студентів і викладачів ми всі дуже радіємо, що цей крок здійснився і все-таки це сталося.

Якщо ще були суперечки за Покрову і  День УПА, приурочений до цього свята, то потім все пройшло дуже легко. На Романа, Андрія, Катерини ж легко перейшли. На цей рік забули привітати Романа, то на другий рік привітаємо. Люди не ображали, сміялися, багато знайомих казали, що це нічого, що я забула. Перейшлося легко, бо це органічно.

Нав'язувати святкування силою не потрібно. Але коли сюди приїдуть і подивляться на цей чар Різдва, гарний прикрашений Львів… Ми ж не нав'язуємо, просто тішимося, що можемо святкувати, радіємо, що збереглися традиції. Це з одного боку. А з іншого розуміємо, що зараз іде війна і святкування теж має бути поміркованим, солідарним з нашими хлопцями і дівчатами, які на передовій і не зможуть відсвяткувати зі своїми сім'ями, дітьми. Ми це теж повинні пам'ятати.  

Маю на своїй пам'яті свято Миколая, яке фактично ніхто не знав на більшості території України. Мама писала сценарії, ми відроджували свято з Товариством Лева. Спочатку святкування було поодиноким, а зараз цей день відзначає ціла Україну і подарунків від Святого Миколая більше, ніж від Діда Мороза. Те ж було з Днем Матері, який був дуже локалізований в нас в Галичині, навіть на Львівщині. Велику роль для його популяризації відіграв В'ячеслав Чорновіл, від «Руху» була листівка «Подзвони мамі». Марійське товариство робило в Оперному театрі свято, де відзначали матерів. Але сьогодні День Матері вже крокує Україною, є вже в Центральній Україні, на сході. Його в нас не забереш, як і Різдво, бо це духовне свято, яке так просто не вирвеш.

До 28 січня у Домі Франка можна оглянути виставку графіки учасника коляди 1971-1972 року Богдана Сороки «Відчинення вертепу», названу сіпвзвучно з циклом віршів Ігоря Калинця. Саме до нього в 1969 році ще молодий художник створив сім ліноритів «Фольклорні мотиви» і з цього почався його шлях графіка. Також на виставці ви зможете побачити ексклюзивні фотографії тих перших вертепів з приватних архівів Богдана і Люби Сорок та Ярослава Лемика.

Розмовляв Андрій Сайчук

Текст: Марічка Ільїна

Фото: Твоє місто

На головній фотографії зображені: Ігор та Ірина Калинці, художниці Стефанія Шабатура та Марія Савка, психолог Михайло Горинь та його дружина педагог Ольга Горинь, педагог і літературний критик Володимир Іванишин, лікарка Олена Антонів, Марія Ковальська, художник Ярослав Мацелюх, учителька Любомира Попадюк, художник Богдан Сорока із дружиною Любою, Роман та Леся Лещухи, Марія Гель, Мар'ян Гатала, Ярослав Лемик, Степан Бедрило, Любомир Криса, Раїса Мороз, Микола Білоус, Ярослав Кендзьор, актор Іван Гарилюк тощо ( Фото надане Іриною Котлобулатовою)

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

_______________________________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.