«Я обіцяв дружині, що все буде добре, а на війні втратив здоров’я, відірвало одну руку, а друга майже не дієздатна», – каже 42-річний киянин Петро Незамай із позивним «Татко», поранений під час контрнаступу на Запорізькому напрямку. Вже наступного дня чоловік стояв біля лікарняного вікна, курив і дивувався, як швидко змінилося його рідне місто, ким його тепер вважатимуть – Героєм чи жертвою.

Із Петром Незамаєм спілкуємося в коридорі львівської лікарні Святого Луки Першого ТМО. Невеликий диван в кінці коридору, поруч ялинка і два ящики мандаринок. Усе для бійців, які ще вчора чи минулого тижня були на фронті, а тепер отримують лікування й протезування у більш-менш мирному Львові.

Наша розмова починається з жартів, і це трохи розряджає атмосферу. Петро уточнює, що його прізвище асоціюється із «не займай». Невисокий на зріст 42-річний чоловік у львівській лікарні вже два місяці. Перед тим місяць лежав у київській лікарні. Каже, ще місяць – і невідомість, бо безперервно лікуватися впродовж чотирьох місяців бійцям «не положено». Праву руку вже кілька разів оперували, вона майже не робоча, на лівій – ампутація (у руці розірвалася 120-міліметрова міна).

Життя бійця з позивним «Татко» кардинально змінилося в лютому. Але не так 24-го, коли розпочалася повномасштабна війна, як 26-го, коли він звернувся у військкомат. Строкову службу Петро закінчив у 2002 році. Повістка йому прийшла в 2014-му. Тоді чоловік оновив дані, отримав синій папірець про те, що на першу вимогу мусить з’явитися у військкомат. «Відтоді я чекав моменту, що стану потрібен війську. Не викликали. Але дев’ять років тому це була не моя війна. Тепер геть по-іншому», – запевняє він.

Читайте також: "Кацапи стріляють, а шестеро хлопців мене несуть"

Чоловік пригадує, що 24 лютого був напруженим і незрозумілим днем через події, які почалися. 25-го разом із дружиною та дитиною він уже   ховався в бомбосховищі. Вийшовши покурити, побачив людей зі зброєю і зрозумів, що в країні війна. Наступного дня вже стояв біля військкомату. Признається, що пішов не тому, що є великим патріотом, головно мав за обов'язок стати на захист свого дому та родини. Сидіти і ховатися по кутках чи підвалах не хотів.

Черга біля військкомату, на комісію, неподалік – волонтерські збірки, а позаду будівлі – натовп охочих готувати «бандерівське смузі». Так виглядав тогочасний Київ. Зараз враження від міста, як каже під час розмови Петро, в нього інші. Змінилося майже все.

«Таке враження, що війни для людей не існує. Ніби й розумію, що життя триває, що люди мають ходити на роботу, але в серці, в душі, на рівні відчуттів і підсвідомості змиритися не можу. Як це – мирно і весело проводити час, коли в окопах на сирій землі гине 18-річний, а ноги відморожує 30-річний?!» – обурюється Петро, називаючи свій стан проявом посттравматичного синдрому.

Після 26 лютого його і ще з десятеро чоловіків кілька днів поспіль збирали щоранку і возили то в одну київську частину, то в другу. В пункті ДВРЗ сформували батальйон, половину людей відправили у Звягель (колишня назва Новограда-Волинського – Ред. ), половину, в тому числі Петра Незамая, доєднали до 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького. Після двох місяців у резерві на базі бригади сформували 47-й батальйон.

На початку літа наш співрозмовник воював на Донеччині, біля Світлодарської дуги. Виступ на ділянці між Бахмутом і Дебальцевим став для бійців батальйону першим бойовим хрещенням. Пощастило, бо всі повернулися живі, лише кількох поранило. Після бою з їхнього батальйону почали формувати полк, відтак бригаду.

Петро потрапив на навчання до Німеччини, де змінив спеціалізацію: якщо на початку служив у піхоті, то потім став командиром міномета. Кількаразове навчання проходив у Старичах на Львівщині.

Після повернення з Німеччини бійців відправили на Запорізький напрямок. І там, зібравшись на силі, вони стали ударним кулаком контрнаступу, якого всі так чекали. 47-ма бригада мала тоді прорвати лінію оборони в напрямку Токмака. Дійшовши до села Роботине, боєць отримав поранення. Під час ворожого прильоту в його руці був хвостовик від 120-міліметрової міни. Один із осколків долетів до Петра і зачепив міну в руці. Вона спрацювала: одну руку відірвало, другу сильно пошкодило. Зараз вона в шрамах, не всі пальці згинаються.

Читайте також: "Казав, що має кілька патронів". Мати чекає пораненого азовця із полону

Військовослужбовець пояснює, що, на щастя, сама мінометна міна не розірвалася, інакше він би з нами тепер не говорив. Вибухнув лише пристрій, який викидає міну зі ствола.

Пораненого чоловіка відразу відвезли у стабілізаційний пункт. Прокинувся він уже в Запоріжжі. Без руки встав з ліжка і перше, що зробив, це закурив. У той же день приїхали дружина і кум. Про поранення їм сказали лікарі.

«Я обіцяв дружині, що все буде добре, а на війні втратив здоров’я, відірвало руку», – після короткої перерви в розмові каже Петро.

Трохи веселіше розповідає про воєнні будні. Позивний «Татко» Петро Незамай отримав через те, що завжди про всіх піклувався, а їдучи на бойові завдання, щоразу молився, хоч не є щирим вірянином. «На фронті найбільше навчився того, що коли допомагатимеш іншим, то вони завжди прикриють тебе в потрібний час. Дуже важливою є повага. Ми можемо бути різні за соціальним статусом, віком, здоров’ям, вподобаннями, але без поваги нічого не вдасться», – вважає він.

Перед тим, як продовжити розповідь, Петро Незамай замислюється. Пошепки промовляє до себе, чи про все нам варто знати. Раніше наговорив би більше, та зараз запал трохи згас. Розповідає, що після поранення був цілком упевнений, що вилікується і повернеться на передову, навіть із протезом. Однак реальність інша.

Читайте також: Євген Глібовицький: "Припинення війни за будь-яку ціну - це смерть"

«Лівої руки в мене немає, права не працює на сто відсотків, тож я не впевнений, що зможу підняти 120-ту міну. Мене охоплює певне розчарування, але є й надія. Як казала Леся Українка, «без надії сподіваюсь», – веде далі боєць.

Чим займатиметься, коли повернеться в Київ, ще не вирішив. Упродовж майже 20 років він робив меблі. На запитання, де йому психологічно легше, відповідає також неоднозначно: «Щодень думаю по-різному. Наприклад, перебуваючи на фронті, вважав, що дуже втомився, хочу додому, в голові були думки, чому нас ніхто не замінює. А коли повернувся, то зрозумів, що нелегко тут. Там тебе побратими розуміють із пів слова, а в мирному житті треба відповідати певному критерію – ти або Герой, або… нещасний».

Текст: Ольга Шведа

Фото: Іван Станіславський/Твоє місто

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

___________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.