«Наша перемога залежить від реформи армії», – Юрко Вовкогон

1182 0
Ветеран російсько-української війни, менеджер мистецьких проєктів Юрко Вовкогон розповів про свою службу у війську, поранення на війні, реабілітацію, повернення до цивільного життя і про те, що нам необхідно змінити задля перемоги.

Розкажіть, будь ласка, про вашу службу: з чого все почалося, як ви долучилися до добровольчого корпусу “Правий сектор”, а відтак до 80-ї бригади.

Мій досвід насправді почався 9 березня 2001 року під час справи про вбивство Георгія Гонгадзе і громадської організації спротиву «За правду» проти режиму Кучми. Тоді я потрапив у каральні лабети кучмівського режиму. Далі була Помаранчева революція, Революція Гідності, і далі з окупацією Криму стало очевидно, що буде війна і потрібно йти воювати. 

Мій найближчий товариш пішов у добровольчий корпус «Правий сектор». Він розповідав, як заходить сонце над аеропортом, а собаки доїдають москальські трупи... Я розумів, що треба йти. Спочатку вагався, чи не заважатиму справжнім воїнам на передовій, але у вересні відправив дитину в перший клас і пішов на приватні курси військової підготовки від айтівців. Напевно, це був найкращий вишкіл, який я пройшов. Тоді потрапив у найгарячіші точки – в Піски, на шахту «Бутівка». 

Хлопці розуміли, що потрібен вишкіл, що йде війна, що вони мають достатньо фаху, щоби організуватися на базовому рівні. Це були пластуни, активісти Майдану, айтівці, колишні військові, представники Французького легіону, американської армії. Вони хотіли це робити і вірили в те, що роблять. Саме це відрізняє їх від армії. У них виходило найкраще і найефективніше, бо було не з примусу, не задля галочки. 

У 2015 році на Закарпатті розгорнулася “мукачівська справа” (збройна сутичка між бійцями «Правого сектору» та людьми з оточення депутата Михайла Ланя, правоохоронцями через розподіл контрабандних потоків, у підсумку суд виправдав бійців «ПС» – Ред.), і «Правий сектор» відвели з лінії фронту, а сидіти на базі й протирати штани не хотілося. 

Я був частиною добровольчого руху, коли ти ніби затуляєш каналізацію з лайном, поки не прийдуть професіонали ремонтувати її. А вийшло так, що й професіонали не прийшли, просто домовилися, зменшили тиск цього лайна, внаслідок чого його набралося стільки, що прорвало зараз.

Тож я мав нагоду воювати в “Правому секторі” у 2014–2015 роках і ще кілька місяців служити в ЗСУ. В 2022-му, коли почалася повномасштабна війна, відвіз дружину з дітьми у село, а 26 лютого прибув у військкомат, зустрівся там зі знайомими добровольцями. Тоді я не розумів, що таке армійська бюрократія. Думав, що все буде більш організовано, ефективно, по-людськи. Попри все, ми якось ще стримуємо цю орду. Як каже мій товариш, з огляду на 300 років рабства «політ нормальний».

У “вісімдесятці” я служив із 1 березня 2022 року до 3 серпня 2023-го. Спочатку нас цілий місяць укомплектовували, ми чекали на базі. Армійська бюрократія: тиждень очікуєш талончика на чоботи, тиждень – броника. І так у телефоні дивишся, де москалі та скільки хлопців уже загинули… З іншого боку, може, через цю бюрократію я досі живий. Бо з тих, що перші почали захищати, мало залишилося в живих. Відсутність координації, рішення втримати будь-якою ціною, «м'ясні» штурми… Дуже багато хлопців полягло через неефективність нашої армії, корупцію. Армія в нас залишалася найбільш відсталою і найбільш корумпованою структурою, де твої звання ростуть не від твоїх умінь, компетенцій і професіоналізму.

Найбільша проблема нашої армії – що вона лишалася нереформованою структурою, куди йшли працювати, щоб вийти скоріше на пенсію, а перед тим щось вкрасти чи прилаштувати свою племінницю у військкомат. Такою вона була, так ми зустрічали цю війну. Багато жертв, на мій погляд, було через це. А якщо ти вигрібаєш, то тебе закидають новими завданнями і будують на тобі кар'єру. Таке в нас є, і про це треба говорити, це треба змінювати. Звісно, не треба розпачу, перепливати Тису чи втікати городами від бусика, бо наша перемога якраз і ґрунтується на реформі армії.

Якою б важливою не була зброя, однією зброєю цю проблему не вирішити. Мусить бути ефективний менеджмент. Зброю треба давати людям, людьми треба керувати, а з цим у нас найбільше проблем в армії. 

Маємо серйозний виклик, пов’язаний із мотивацією долучатися до лав ЗСУ. Чому виникає така патова ситуація навколо ТЦК, як забезпечити справедливу ротацію?

Із кожним днем мотивованих людей у нас меншає через те, що людським ресурсом неефективно розпоряджаються: одні фізично гинуть, другі вигорають психологічно. Ті хлопці, які більш ніж два роки воюють, – це суперлюди, але вони вигорають, бо два роки не бачать свої сім'ї, не знають, що на них чекає наступного дня. Це дуже складно. Мені вистачило трьох місяців боїв, після яких мене «щасливо» поранило і я дивом залишився живий. А яке там навантаження зараз на хлопців, можу тільки уявити, помноживши свій досвід.

Чому досі немає зрозумілої й справедливої системи ротації, щоб дати хлопцям перепочити? Це велика провина командування, керівництва держави і всього нашого суспільства. 

Найважливіше, що ми зробили, це стримали повномасштабний наступ москалів. Суспільство, всі наші волонтери, добровольці зробили неймовірне. Вони зупинили в кілька разів більшу орду, але вічно стримувати цю навалу неможливо. Далі має бути системна робота, а якраз цих системних змін і немає, реформи гальмують і в цьому зараз найбільша небезпека.

А звідки, на вашу думку, має з’явитися ця мотивація?

Потрібно спілкуватися з людьми. Два роки тому біля військкоматів були кілометрові черги. Може, літо буде спекотне і Тиса трохи зміліє. 

Насправді єдиним телемарафоном проблему не розв’язати. Люди жили за “совка”, за Кучми, за Януковича і звикли, що в новинах подають одне, а знайомі розповідають інше. Всі перепитують, що змінилося в армії, і чують, що змінилося мало, цього не приховаєш.

Так, зброю і боєприпаси нам дають партнери, але своїх людей вони не поженуть вмирати за нашу країну. І марсіани не висадяться нас захищати. Це мусимо робити ми!

І москалі не відступлять. Вони своїх рабів можуть гнати до безмежності. Ми маємо бути більш ефективними, і не тільки в технологіях, бо технології вони швидко копіюють і масштабують. Насамперед ми повинні мати перевагу в якості наших солдатів, у їхньому моральному дусі, вміннях, злагодженості, у логістиці, менеджменті, підборі кадрів. Із цим треба працювати, інакше мала радянська армія не переможе велику радянську армію, навіть залучивши ув'язнених, бо в нас їх все одно менше.

Чи ефективно працюють новостворені центри рекрутингу?

У мене багато знайомих, які зрозуміли, що війна їх не омине. Вони не хочуть чекати, поки їх запакують у бус, і шукають варіанти, але в них свої уявлення й бажання. У піхоту мало хто хоче йти. Є багато хлопців кваліфікованих, які могли б зламувати москальські сайти, керувати дронами, вести радіоелектронну боротьбу.  Вони справді хотіли б піти, але в межах своєї компетенції. І з цим також потрібно працювати. З того, що я чув, рекрутингові центри працюють добре. 

Але є проблема з контрактом. Нам треба якось залучати людей через короткострокові контракти. Така ідея була ще до повномасштабки. Багато людей мають влітку роботу, але зима в них вільна, і в цей час вони могли б піти служити замість того, щоб їхати на заробітки. Питання в їхній підготовці. Хоча, думаю, це теж вирішується. Цю систему потрібно продумувати.

У нас війна, якої ще ніхто ніколи не вів. Ми на вістрі історії. Єдиний шлях – цілеспрямовано експериментувати з різними підрозділами, реформувати певні частини, створювати нові.

Можливо, короткострокові контракти змогли б бодай частково розв’язати проблему, якби було розуміння, на скільки часу ти йдеш служити, воювати.

Ніхто не хоче йти воювати, поки тебе не вб'ють. Ті хлопці, які йшли у 2022 році, думали, що зупинять російську навалу і їх замінять. Для цього треба напружуватися, продумувати систему. Легше, коли одні «закінчилися», взяти других, нових, але ці нові теж бачать, що їх набирають “на довічне”…

Хлопці тягнуть, але це великий гріх перед ними. “Ви воюйте, а ми будемо вболівати за вас як за олімпійську збірну, кажучи: «Молодці, тримайтеся!». Без зрозумілої системи ротації ти можеш хіба що виловлювати людей.

Повернімося до поранення, яке ви отримали під час боїв у Лисичанську. Вас урятували правильно накладені турнікети. Скільки часу ви лікувалися та як проходили реабілітацію?

Поранення я отримав 30 червня 2022 року, після чого почалася епопея з госпіталями й реабілітаційними центрами, а потім така сама довга історія з шикуванням у “вісімдесятці” на милицях тричі на день та ВЛК.

Але я невимовно вдячний бойовим медикам. Це люди, які рятують всю країну, коли рятують захисників і захисниць. Мені дуже пощастило, я взагалі думав, що то вже кінець «зйомок»: дві артеріальні кровотечі, рука й нога перебиті. Я лежав, дивився на небо і стікав кров'ю. Але від евакуації, стабілізаційного пункту до операційної в Краматорську, госпіталів у Дніпрі та Львові все спрацювало дуже ефективно. 

Забезпечували всім. Проте в нашій державній системі, а в армії особливо, якщо ти не будеш рухатися, то течія не винесе тебе в приємні місця. Треба брати постійну участь у творенні своєї долі. Мені пощастило, що я маю багато хороших друзів. Вони домовилися про моє лікування в Ризі з лікарями, які з 2015 року безкоштовно оперували наших хлопців. Так я потрапив до одних із найкращих лікарів, хірургів і завдяки цьому почуваюся нормально. Бігати не можу, стрибати з парашутом не буду, але ходити і працювати – так.

Як думаєте, що ми можемо зробити для тих, що зараз у госпіталях, відчувають біль і не тільки? Що загалом варто покращити в медичній сфері?

Насправді лікування й реабілітація за кордоном – це круто. Це потрібно розвивати. Знову ж таки тут більше впирається у менеджмент, не в гроші, не в лікарів. Потрібно просто «зводити» лікарні, клініки з нашими військовими госпіталями, розвантажувати їх. Адже навантаження на наших медиків дуже велике. Лікар у Дніпрі, який робив мені перев’язку, зізнався, що тиждень не виходив за межі госпіталю, бо в нього було по 20 годин операцій на добу. Якщо ми можемо залучати інші країни до лікування наших військових, то це допоможе розвантажити наших медиків. Вони вигорають так само, а може, й більше, аніж військові. 

Наша армія була побудована за принципом радянської, а та – за принципом російської царської, де армія – це не професійна структура, а система покарання: йди на 25 років у солдати або на каторгу, бо куди тих кріпаків дівати? До нас це дійшло в тій формі, що легше солдата змусити робити більше, дати йому додаткове навантаження, аніж подумати і щось змінити. З того, що я бачив у військовій медицині, там треба більше менеджерів і діловодів, хірург не мусить займатися паперами. Розумніше продумати дієву співпрацю, логістику, аніж навантажувати людей.

До речі, чи надавали вам психологічну підтримку, чи була в цьому потреба?

Чесно кажучи, в мене такий специфічний вид гумору і соціального дарвінізму, що мені психологічна підтримка не знадобилася. Ми жартуємо з хлопцями, що нас всіх перезнайомив ПТСР. У мене є сім'я, яку я люблю, багато друзів, з якими я можу поговорити, і робота, з якою я можу заробляти на свою сім'ю.

Насправді з початком війни мені навіть стало легше. Найгірше було перед революцією, коли ти думав, що буде Янукович, охоплювала безнадія, що суспільство це все проковтнуло і ми будемо перетворюватися на сателіта росії. Тоді у мене був гнітючий настрій. А коли почалася революція, я зрозумів, що історія рухається в правильному напрямку. Шкода друзів, хороших людей, які гинуть, дітей... Зрештою, ми тут, на землі, і так усі ненадовго.

Психологічні проблеми починаються переважно після повернення з війни, після зустрічі з несправедливістю, соціальним розшаруванням та байдужістю суспільства. Але це не проблема хлопців, це проблема нашого суспільства, що ми не ставимося одне до одного так, як повинні.

Що стосується підтримки, то вона потрібна не так у госпіталі, як після повернення, зокрема у військову бюрократію. Бо вчора вони були на передовій, воювали, а сьогодні мають справу або з негідниками, або з людьми, яким байдуже. Стоять у кілометрових чергах, витримують цю всю безглузду військову муштру, яка не потрібна, і знову повертаються в розпорядження командирів, які на кілька щаблів нижчі за інтелектом. Або ж бачать хамство на вулиці. Ти воював, робив усе, щоби тут було нормальне життя, а коли повернувся, тут іще гірше, аніж було… Це б'є по психіці. 

А які моменти вас дратують найбільше?

Поєднання тупості й нахабства, а ще – москальська музика. Я, до речі, у маршрутці на Косів у 2015 році вирвав динамік... Але згодом в мене відбулося «просвітлення»: я побачив, як курка ходила по хіднику і наклала на нього, я кинув у неї капцем, а потім подумав: “Ну що ти хочеш від неї, це ж курка?” і після цього перестав ображатися на земляків, які з синьо-жовтим і червоно-чорним прапорами в машині слухають шансон.

А ще мені складно було після реабілітації повертатися у військову частину і чекати, поки мої документи передадуть на ВЛК. Я на милицях чекав із березня по червень, а з червня по серпень ще проходив її. 

Ви якось сказали, що гірше за війну з росією може бути тільки дружба з нею. Тепер багато говорять про мирні перемовини. Що думаєте  про це?

Це те саме, що домовлятися з ґвалтівником, поки він ґвалтує. Поки злочинець чинить злочин, нема з ким домовлятися. Це можна робити тільки тоді, коли він припинить чинити злочин, максимально компенсує завдану шкоду і понесе відповідальність. 

Це все вже було… Було безліч переговорів за останні 300 років, і кожні ці переговори росія використовувала, щоби перепочити, набратися сил і вдарити. Тому це війна на виживання для нас і для них. Імперія або розширюється, або руйнується.

Людям, які надіються на мир, треба нагадати, що на Сибір забирали не тільки найактивніших. Кого не вивозили – розстрілювали. Цієї війни нам не вибачать, вони знищать абсолютно всіх, як роблять це зараз на сході: знищують кожного, хто говорить і українською, і російською. Їм треба нас покарати показово, аби залякати всіх інших.

Тому мир може бути тільки у вигляді нашої перемоги та розпаду росії. 

Під час своєї лекції торік ви сказали, що незалежність була найбільшою мрією народу, яка передавалася в спадок, за яку варто боротися. Як цю мрію здійснити цілком? Як перемогти остаточно?

Остаточною перемогою буде те, коли ми налагодимо в себе цивілізоване життя. Але це неможливо буде робити, коли існуватиме загроза російської імперії.

Чи вдасться нам самотужки побороти росію?

За нас наше життя ніхто не облаштує. Сусіди можуть допомогти, прийти на толоку, але порядок у нашій хаті вони не будуть підтримувати.

Ви описали в п’єсі “Ма, болить” військовий госпіталь, де перетинаються різні герої. Як ви працювали над нею і чи вийде вона друком?

Коли мене везли в Краматорськ після поранення, я поглянув на руку, ногу і подумав, що їх уже не буде. Сказав хірургу, що мені потрібна бодай одна рука, щоб лежала на клавіатурі, тоді я якось дам раду в житті. Я чотири з половиною місяці був лежачим, лікувався в госпіталях. Госпіталь – якраз те місце, де сходяться різні люди зі своїми характерами та історіями. Сюжети різні – від патріотичних, соціально-побутових до еротичних. Уся палітра перед тобою. Тому ми з Грицьком Семенчуком домовилися, що я буду робити більш документальний матеріал, а він писатиме про стосунки двох головних персонажів. Найкраще, що я міг робити між шикуваннями в цей тупняковий час перебування у “вісімдесятці”, це писати п'єсу. Сподіваюся, вона вийде друком. Грицько домовляється.

Чим ви тепер займаєтеся?

Тепер я менеджер ветеранських проєктів YMCA Lviv. Це частина всесвітньої організації. У нас зібралася добра команда з політологів, ветеранів і людей з мистецького середовища. Перед повномасштабною війною ми разом із Уляною Горбачевською, Марією Олійник, співаками та співачками з театрів Лесі, Курбаса створили оперу-міф Ukraine Terra Incognita, присвячену Василеві Сліпаку й захисникам України. Тепер шукаємо можливості презентувати цю оперу в світі. Також робимо багатошаровий проєкт на підтримку волонтерок, який охоплює психологічну, юридичну допомогу, арттерапію, відеоінтерв'ю та інші аспекти. 

Крім того, працюю над вшануванням пам'яті моїх друзів, які загинули на війні. У “Дзизі” та в Польщі створив інсталяцію, присвячену Євгенові Гулевичу. Зараз працюю над артбуком, присвяченим пам’яті товариша, поета і філософа Олега Клюфаса з малюнками Юрка Кобенка. Спробуємо зробити мурал на честь Олега в його рідних Мостиськах. Останній раз я відпочивав, по суті, на операційному столі.

Ви ще й досі “відповідальний за долю Всесвіту”?

Так, як і кожен із нас. Просто не кожен береться це визнати.

Христина Гоголь

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав. 

Здійснено в рамках проєкту за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США.

Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.

____________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми  про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.

Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!