«Страшно, коли відправляєш посилку, а людини вже нема». Інтерв’ю з Лілією Ступницькою

3284 0
Я добре стріляю, чого боятися? Те саме сказала моя мама, якій майже 80 років. А дітей відправимо за кордон. Та плани довелося різко змінити…
Найперше мама та українка, а вже потім випускниця Львівської бізнес-школи УКУ, бізнесвумен, що понад 15 років посідає керівні посади в ІТ-сфері, членкиня громадської організації, яка активно допомагає військовим, – саме так називає себе львів’янка Лілія Ступницька, яка в серпні разом із дітьми переїхала до Канади. Тепер вона працює на американську компанію, але не перестає допомагати українським військовим. Розповідати про себе, своє волонтерство їй не зовсім комфортно. Каже, що ніколи не планувала бути волонтеркою, але війна як у 2014-ому, так і в 2022-ому змінила плани. Лілія Ступницька розповіла Тvoemisto.tv, як готувалася до вторгнення росіян, як відкладала гроші та купувала чимало речей для військових своїм коштом, як усе це переросло в громадську організацію, яку створили жінки на керівних посадах, та до чого тут Гаррі Поттер.
 
Ви допомагаєте бійцям, волонтерите ще з 2014 року. Чи змінився волонтерський рух і потреби військових від початку війни в Україні?
 

У 2014 році я допомагала епізодично. Наприклад, знайомим, які йшли воювати, потрібне було взуття, шоломи, щось для захисту. Довелося навчитися розрізняти якісні бронежилети від неякісних, правильно підбирати розмір і розуміти, де краще робити замовлення. Все необхідне закуповувала власним коштом – могла собі це дозволити. Але приблизно за пів року запити потроху стихали, люди просили менше. Зараз ніякого стишення щодо запитів немає, масштаби стали набагато більші і ще зростають. Сама вже не справляюся, часто допомагають друзі, робимо збірки через громадську організацію, щоби все було офіційно, організовано.

Бійцям потрібен одяг, взуття, а ще спальники, гумовці, тепле взуття, щоби можна було йти по болоті й не мерзли ноги. Хлопці із львівської тероборони, наприклад, найбільше потребували лопат. Їх також діставала й передавала. Згодом з мене навіть жартували, що можу пишатися, бо долучилася до глибокого закопування москалів (Сміється).

Тепер допомоги треба в десятки разів більше, аніж кілька років тому. Та й повномасштабна війна набагато страшніша, маємо великі втрати. Особливо страшно, коли відправляєш посилку людині, а її вже нема. Доводиться переадресовувати комусь іншому. Хлопці раді, що отримали необхідне спорядження, а ти сидиш і гірко плачеш. Таких випадків досить багато…

Читайте також: «Війна оголила правду про нас», – волонтерка Устя Стефанчук 

Чи знали ви, що буде велика війна, що путін планує захопити всю Україну?

Знала. Мабуть, які і більшість людей. У мене навіть був свій план. Ще у 2021 році, коли ми з чоловіком поверталися зі США, розуміли, що вторгнення – лише питання часу. Тому перше, що зробили – це купили генератори, павербанки. В будиночку серед лісу дооблаштували підвал, щоби там можна було залишатися надовго. Тоді в нашій сім’ї було два бюджети – один із них ми відкладали на дітей (їм 10 і 16 років – Ред.). Сестра з чоловіком проживала в Празі, тому цей другий бюджет мала отримати вона, коли я своїх дітей відправлю за кордон. Ми з чоловіком мусили залишитися тут, бо наші батьки виїжджати не погоджувалися. Та й я добре стріляю, чого боятися? Те саме сказала моя мама, якій майже 80 років.

Але все пішло не так. Влітку минулого року в сестри діагностували рак підшлункової залози четвертої стадії, а наприкінці вересня в її чоловіка – рак шлунка... Двоє хворих людей вже не подбають про дітей, бо допомога і підтримка потрібна їм. 24 грудня цього року сестру поховали...

Пригадуєте, яким для вас було 24 лютого?

Після того, як 22 лютого путін підписав документ про входження певних територій до росії, стало очевидно, що ескалація триватиме, що він не має наміру відступати.

Ще напередодні повномасштабного вторгнення я своїм знайомим і колегам з інших міст – Києва, Харкова, Дніпра, з якими довелося співпрацювати в ІТ-сфері, надіслала координати свого помешкання, мовляв, якщо буде потреба, рятуйтеся. Деякі з них мої слова сприйняли серйозно, кажучи: «Ліля кіпішує рідко, але коли вже закіпішувала, треба її послухати». Тоді кілька сімей виїхали до Туреччини, Болгарії, один колега винайняв квартиру у Львові, щоправда, на місяць, бо думав, що все завершиться швидше.

Вранці 24 лютого мене розбудили телефоні дзвінки. Не розуміла, хто може так рано турбувати. Чоловік уже сидів на краю ліжка і читав новини. Перше, що сказав: «Почалося…» Я зрозуміла, що треба зустрічати людей, розселяти їх, шукати матраци для ночівлі та відпочинку, їхати до кордону. Люди до нас приїздили самі, маючи координати.

Потім почали приходити повідомлення з військових частин, що їм потрібна допомога. Робила це в міру можливостей, на що вистачало власних грошей. У нашому дачному будиночку серед лісу ночували і цивільні, і військові. Час до часу на велике подвір’я заїжджали військові машини, привозили речі для бійців. Тут усе й вивантажували, формували, відсилали. Одного разу на нас написали заяву в поліцію сусіди, мовляв, там щось робиться. Пригадую, як «завітало» 15 озброєних автоматами призначенців. Перелякалися всі, не лише діти.

Читайте також: «Бійців з окупованих територій навколішках не проводжають». Історія польської волонтерки

А чому ви переїхали до Канади, що стало поштовхом до цього ?

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я розуміла, що треба рятувати інших людей. Але зробила дуже велику помилку, мабуть, найбільшу в житті – у якийсь момент забула про своїх дітей. Зрозуміла це тоді, коли у 10-річної доньки почалися панічні атаки під час кожної повітряної тривоги.

У Львові мої діти бачили, як над будинком пролітали ракети, звук яких проймав до кісток. Дуже налякало, коли «прилетіло» в СТО. Думали, що це по залізничному вокзалу. Саме в цей час до нас приїхали дідусь і бабуся. Я просто сіла в авто і поїхала по них. Подумки навіть прощалася із чоловіковими батьками. Додому їх привезла неушкодженими, але в бабусі ще довго тряслися руки. Після цього дитина почала панікувати. Спочатку перестала спати, ніякі розмови, вмовляння не допомагали. Одного разу ми поїхали по взуття у торговий центр на «Південному», і почалася повітряна тривога. І якщо вдома ми чітко знали, що робити в такій ситуації: йти в укриття, то там у дитини почалася паніка. Вона стрімко побігла, просто в нікуди. Ледь догнавши її, я побачила, що доньці було важко дихати, очі, які швидко бігали, на мої слова вона зовсім не реагувала. Тоді я й вирішила – годі! Виробила візи, і ми подалися в Канаду. І з серпня ми в місті Кітченер.

Чи багато українців вам довелося зустріти в Канаді?

Майже не зустрічала. Бачила одну сім’ю з Івано-Франківська, декілька сімей з Києва, багато є з Одеси.

Ніколи не осуджувала тих, що виїхали з України під час війни. Кожен реагує та це по-своєму, тому й вибір у кожного свій. Також не осуджую тих, що залишилися тут, як і тих, що вже повернулися. Наприклад, наші куми, які в перші дні повномасштабної війни забрали дітей у Польщу, восени повернулися в Україну. Мені за них страшно, бо розумію, що вони можуть чути вибухи, інші страшні речі, про які пам’ятатимуть усе життя.

Життя – вибір кожного. І часто цей вибір може бути не зовсім правильний, доводиться обирати кращий із поганого варіанта і ще гіршого.

Ви працюєте в ІТ-сфері та волонтерите. Як вам вдається все встигати?

А я не встигаю. Мабуть, як і всі. Кожна людина робить стільки, скільки може. Стараюся робити максимум, а коли не вдається, сідаю і плачу. Наступного дня прокидаюся, «надягаю фірмову усмішку» і починаю все з початку. І щось таки виходить. Можливо, комусь урятувати життя. Хоча розумію, що роблю це не для когось, а для себе, своєї сім’ї.

Громадська організація, через яку ви збираєте кошти, називається «Лемберг Патронус». Чому така назва?

Я, як і інші, допомагала власними коштами, доки могла, але зрозуміла, що так довго тривати не може, треба все робити офіційно. В травні цього року з однодумцями створила громадську організацію. Анна Мамаєва веде облік, а Марія Терлецька керує.

У книзі про Гаррі Поттера патронуси – це магічна сила, яку викликали спеціальним закляттям для захисту від злих сил. Нашу організацію створили дівчата на керівних посадах, які зібралися, об’єдналися задля порятунку воїнів. А такі дівчата автоматично стають ким? Так, відьмами. Ми добрі, але за словом у кишеню не поліземо. Дуже кумедно, але в нас навіть є шеврони відьом (Сміється).

До речі, до початку повномасштабної війни, щоб якось змістити фокус, я пропонувала друзям разом пити каву. Це був заклик зібратися і ставати до роботи. А коли почалося, пропонувала йти у сховище пити каву. Тоді моя «апка» видавала сигнал тривоги швидше, ніж він звучав у Львові. Тому всі знали, що коли Ліля ставить допис про каву, значить лунатиме тривога. Друзі почали мене тролити, що я відьма, що кавою викликаю тривоги й керую ракетами (Сміється).

Ви самі допомогу не возите, а тільки передаєте? Кому допомагаєте насамперед?

Усе, що ми купуємо, передаємо лише знайомим. Допомагаємо хлопцям з різних куточків, добробатам, де кілька сотень людей.

Самі хлопці майже ніколи нічого не просять, але коли це роблять, то означає, що їм дуже потрібна допомога. Необхідні речі спочатку купували за кордоном, тепер в Україні, зокрема у Львові, як-от тактичний одяг в Miligus. Тушкованки – на Волині. Хлопці у війську дуже ними задоволені. Жартували, що «брали» з ними Лиман. А на запитання, чи, може, їм передати шашлику, взагалі розсмішили: як його отримають, то зупиняться аж під Китаєм (Сміється).

Посилки доправляємо переважно «Новою поштою». Смішна історія трапилася, коли довелося переслати закуплені 400 пар гумовців. Це була ціла фура!

 

Як зараз тривають збірки. Хто найбільше долучається до допомоги?

Переважно колеги і друзі. Часом люди просять особисту картку, бо мені більше довіряють, аніж ГО, але я переконую, що кожну копійку контролюю.

Людям стає щораз важче фінансово допомагати армії, однозначно. Якщо я, маючи досить великі заощадження, все витратила, то й люди так само. Спочатку збірки відбувалися швидко – могла кинути клич, і поки дітям робила на кухні чай, сума вже була зібрана. Зараз можемо збирати тижнями. І від того інколи робиться страшно, особливо тоді, коли треба терміново на щось зібрати.

А на що саме тепер збираєте?

На спальники. Потрібні 400 штук. Також хлопці просять, аби передали їм хімічні грілки. Перед тим збирали на військову форму, автомобілі, автобуси. Ще влітку я казала хлопцям, що почнемо збирати на зимову форму, та вони відмовлялися, думаючи, що їм усе видадуть. Але коли стало холодніше, то пошкодували, бо форми нема. Перше, що робила, коли прокидалася, дивилася на прогноз погоди і термометр за вікном. Інколи ставало страшно. Найгірше, якщо хлопці питають, коли буде допомога, а ти їм відповідаєш, що доведеться трохи зачекати.

Восени я бачила ваш пост у фейсбуці, що хлопцям видали зимову форму, але вона намокала через 10 хвилин. Так справді було?

Не зовсім. Як з’ясувалося, форма була якісна. Просто вона має різні шари: зовнішній, який не промокає, і внутрішній, пуховий, який має зігрівати. Змінювати одну форму на другу нема сенсу, але саме в цій ситуації вийшло так, що різним хлопцям дали різну форму – одним «перини», другим «верх». Тобто це справді суперова форма, але хтось її просто розділив на дві частини.

Чи вже знаєте загальну суму допомоги?

Ні, ще не підраховувала: ані скільки витратила особистих грошей, ані тих, які зібрала громадська організація. Але точно можу сказати, що своїх – десятки тисяч доларів. Вони дуже швидко розійшлися, причому на прості речі: спальники, лопати, тушкованки.

 

Ми, коли відключають світло або ж починається повітряна тривога, зазвичай стресуємо. А що тоді казати хлопцям на передовій… Що їх тримає в таких випадках ?

У них завжди все добре. Вони не стресують, бо не мають на це часу. Кажуть, головне, щоби ми жили без русні. Ось нещодавно говорила зі знайомими, які після обстрілів опинилися в лікарні. Перші меседжі від них: «Ми в лікарні, всі живі. Є контужені, але не переживайте – все майно відкопали». Можна лише уявити, як контужені після вибухів хлопці ще встигають відкопати речі, які я їм передала. Але… у них все добре!

Чи багато втратили людей, яких знали особисто?

Трохи є.

Кажуть, на війну пішли всі найкращі чоловіки та жінки цієї країни. Відчуваєте це?

Війну прийнято ідеалізувати, але насправді там є різні люди: і не зовсім освічені, і ті, що мають по кілька дипломів, хтось через гроші, бо гідна зарплата. Але однозначно, що всі вони патріоти. Особливо ті, що пішли перші. Вони не шукають місць, де заховатися, а йдуть захищати нас.

Чи плануєте повернутися додому?

Звісно, що планую, бо це мій дім. У мене квартира в середмісті Львова, смачна кава, будиночок в лісі, багато друзів. Але не хочу бути категоричною і забігати наперед, коли це станеться. Плани вже і так кілька разів порушилися. Гадаю, треба бути дещо меркантильною і з холодним розумом розставляти пріоритети. Коли ми переможемо, нам знадобляться освічені люди. Мій син зараз закінчує навчання і планує вступати. Можливо, стане інженером, який відбудовуватиме Україну.

Читайте також: «Хотів бути Левом через Львів». Як військові обирають свої позивні

Ми однозначно переможемо, але все одно залишаться прихильники росії. Що робити з цими людьми?

Ми однозначно переможемо, інакше нас знищать фізично. Тому вже краще загинути під час спротиву. Толерантності до москалів у мене немає і ніколи не було. Я не кажу про російськомовних українців, а тих, що не люблять, не поважають своєї країни, про тих, що здають позиції, роблять шкоду. Хлопці, які зараз стоять на північ від Лимана, кажуть, що там досі чимало зрадників. Вони їх бачать, але нічого зробити не можуть. Стріляти в спину не будуть, бо тоді стануть карателями. А я б таких людей вбивала або повернула смертну кару. Нам треба знищити цю «ракову пухлину», інакше вона знищить нас.

Що робитимете після перемоги?

У мене є фантастична ідея: дуже хочу зустрітися з військовими, які жили в нашому будиночку, та їхніми сім’ями, влаштувати переможний пікнік. Нарешті розповім дружинам, звідки я знаю, якого розміру штани в їхніх чоловіків. А з тими, що приїжджали з Києва, вип’ємо на Хрещатику медовухи, яка стоїть у мене в комірці. Зберемося не всі, тому трохи поплачемо. Але робитимемо це потім, а зараз варто йти далі, працювати, допомагати, кожен на своєму фронті.

Допомогти фінансово можна за реквізитами:

Одержувач: громадська організація «Лемберг Патронус».

Ідентифікаційний код: 44712416.

Код Банку-одержувача: 325365.

Рахунок одержувача: UA763253650000000260000040308.

Ольга Шведа

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

___________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми  про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі

 

Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!