ФОТО З INSTAGRAM ЕLEANOR РATTERSON

ФОТО З INSTAGRAM ЕLEANOR РATTERSON

Як «спорт поза політикою» стає зброєю проти України

4983 0
7 серпня Reuters опублікувала фотографії, на яких 19-річна українка Ярослава Магучіх, щойно завоювавши бронзу зі стрибків у висоту, обіймається з російською спортсменкою, яка отримала золото. Реакція частини українців на фото була більш, ніж різкою. Потім на її бік став львівський каратист Станіслав Горуна і скандал розгорівся з новою енергією. Учора, 9 вересня, Магучіх знову сфотографувалася з російською спортсменкою Марією Ласіцкене, а на цей раз після етапу «Діамантової ліги» в Цюріху.

Навряд чи це була операція російських спецслужб. Найімовірніше, це і справді емоційний та необдуманий вчинок спортсменки (молодшої лейтенантки ЗСУ) Ярослави Магучіх. І сумнівно, щоб львівський каратист (депутат Львівської райради) Станіслав Горуна вирішив підіграти російській пропаганді. І написати допис в фейсбуці, в якому він в різких висловах закликав припинити цькування Магучіх і, взагалі, відділяти спорт від політики. Та й більшість українців, які гнівно критикували двох спортсменів, теж робили це через щире обурення. Але весь цей скандал та його наслідки «специ» з ФСБ точно можуть записувати собі в доробок. Незалежно від намірів усіх фігурантів та критиків, цей випадок вписується в основну канву російських психологічних спецоперацій на території України. Але все – по черзі.

Фото Ярослави Магучіх. Або чому не варто обійматись з російськими спортсменами

7 серпня агенція Reuters опублікувала фотографії, на яких 19-річна українка Ярослава Магучіх, яка щойно завоювала бронзову нагороду з стрибків у висоту, обіймається з російською спортсменкою, що отримала золото в цій же дисципліні. Реакція частини українців на ці фотографії була більш, ніж різкою. Одразу ж нагадали, що російська легкоатлетка Марія Лаціскене є капітаном збройних сил РФ, а в 2019 році вона була довіреною особою Володимира Путіна. 

Хіба що параноїк буде шукати у цьому вчинку щось більше, аніж просто помилку. Через брак відповідного інструктажу, молодість, емоції. Можливо, поруч просто не знайшлось того, хто сказав би, що неправильно обійматись з представниками країни, яка вбиває твоїх побратимів. 

Фото: Reuters

Однак немає сумнівів, як саме ці фотографії використає російська пропаганда. Наприклад, одне російське видання, коментуючи ці ж фотографії, висловило сподівання, що «незважаючи на оце усе», що відбувається між Україною та Росією, «люди повинні залишатись людьми, незважаючи на політику». Запам'ятайте цю тезу, про неї йтиметься далі.  Бо в країні, де все – мистецтво, спорт, бізнес підпорядковані інтересам правлячої верхівки не може бути інакше. Як це було і в Радянському Союзі, спадкоємцями якого вважають себе сьогоднішні кремлівські «квартиранти».  Бо ж і сам Путін на останній пресконференції знову завів стару пісню про «братні народи». А тут українка і чудову ілюстрацію цієї тези підкинула – лише подивіться, як щиро обіймаються російська та українська спортсменки!  І де? На олімпійському постаменті в Токіо. То ж про яку війну, мовляв,  йдеться? 

Однак на цьому скандал не завершився. Український каратист, бронзовий призер Олімпіади-2020 Станіслав Горуна заступився за колегу. Однак зробив це таким чином, що скандал розгорівся з новою енергією. 

Допис Станіслава Горуни. Або чому не можна називати злочин політикою

«Спорт – поза політикою!», – серед іншого написав Горуна в уже пам’ятному дописі в Фейсбуку. І саме ця теза чомусь стала основною мішенню численних критиків. Йому нагадали, що й він як спортсмен не залишився осторонь політики, адже обраний депутатом Львівської районної ради. А місце у списку отримав, мабуть, не через досягнення в громадській чи іншій діяльності, а саме як відомий спортсмен. Та й взагалі міжнародні спортивні змагання – це суцільна політика, бо учасники представляють країни, а не команди, клуби чи самих себе. 

Сперечаючись щодо істинності цієї тези, ми випустили з фокусу уваги іншу, набагато небезпечнішу: під «політикою» спортсмен Горуна, очевидно, мав на увазі стосунки України та Росії. А точніше – збройну та гібридну агресію Росії проти України. І це вже очевидна підміна понять. Бо називати політикою вбивства військових, обстріли мирних громадян, постійна забезпечення боєприпасами та формою бойовиків на Сході України – це більше, ніж помилка формулювання. Це несвідоме потурання злочину.  

Громадянин Російської Федерації експолковник ФСБ та, імовірно, працівник ГРУ Ігор Гіркін – не політик. Це військовий злочинець офіційно обвинувачений в порушенні законів та звичаїв війни та збитті літака рейсу MH17. Так само як десятки його поплічників, які захоплювали в 2014 році органи влади, обстрілювали українських співгромадян і просто займалися мародерством. Вбивства мирних мешканців та українських військових – це не політика. Це кримінальний злочин. Анексія території іншої держави, підтримка бойовиків та вбивць, – це не політика, а злочин проти людяності. І рішення російської Ради Федерації в березні 2014 року, яке узаконило введення на територію іншої держави збройних сил Росії – це також порушення як внутрішніх законів тієї ж Росії, так і міжнародного права. 

Для того, щоб це зрозуміти, не потрібно бути юристом-міжнародником. Треба просто пам’ятати, що аналогічний випадок 80-річної давності завершився Нюрнберзьким трибуналом і судом над нацистськими злочинцями. І, безсумнівно, Путіна та його посіпак чекає в майбутньому свій трибунал. 

Але теза про те, що все, що відбувається між Україною та Росією з 2014 року – це не війна та злочин, а лише якась «політика» – була вкинута російськими пропагандистами в український інформаційний простір тоді ж, в 2014 році. 

Тут варто пригадати так звані «бунти проти мобілізації», в 2014 – 2015 роках, що були, як це вже неодноразово було зафіксовано, інспіровані російськими спецслужбами. Тоді в кількох областях України невідомі раніше люди під виглядом матерів чи дружин військовослужбовців протестували проти оголошеної мобілізації. Мета цих акцій була очевидною: зірвати мобілізаційні заходи та підірвати спроможність України опиратись російській агресії. І однією з ключових тез, яка мала б демотивувати українців було твердження про те, що «ніякої війни на Сході немає». Що «двом братнім народам нема чого ділити». І навпаки, що війна – це наслідок «змови політиків, які таким чином заробляють на крові». При чому цікаво, що якщо з української сторони пропагандисти чітко окреслювали коло цих «політиків» – це були тодішні керівники країни Турчинов, Порошенко, Яценюк, то російських «політиків», які брали участь в цій «страшній змові», чомусь ніхто не називає. Але ця теза виявилась доволі дієвою. Як для росіян (оскільки подавалась вона як практично безальтернативна версія цих подій), так і для частини українців. 

Для міжнародної арени кремлівський режим використовує дещо модифіковану версію. Війна на Сході України подається теж, як політика, але внутрішньоукраїнська. За цим твердженням, в Україні нібито триває громадянський конфлікт між проросійськими та прозахідними мешканцями. 

Невідповідності між російською пропагандою та реальним станом речей та докази, що конфлікт на Сході України інспірований та підтримуваний Росією є настільки очевидними, що з кожним роком кількість українців, які вірять в російську офіційну версію зменшується. Це підтверджують і останні дані соціологічних опитувань, які проводили в Україні. 

Можливостей для модифікування гібридних версій реальності для офіційної російської пропаганди залишається все менше. Тому немає сумніву, що російські «інженери реальності» з готовністю вхопляться в цей «кейс». І теза про «спорт поза політикою» легко перетвориться в «дружбу братніх народів» та «немає війни, а є змова політиків». 

Так необачно сказані чи написані фрази стають зброєю проти цілої нації. Подібні приклади офіційної російської пропаганди можна навести і у випадку російської агресії в Грузії 2008 року. Тоді теж, за офіційною кремлівською версією, не було жодної окупації Південної Осетії та Абхазії, а був громадянський конфлікт. А російські солдати на території чужої країни нібито виконували «миротворчу місію». 

Як результат – політики, експерти та журналісти сперечаються про те, чи є спорт поза політикою чи ні, підсвідомо приймаючи за основу хибну і шкідливу тезу про те, що війна на Сході – це політика. Це – перший негативний вислід із цієї ситуації. Однак є й ще один. 

Улюблена справа українців

Готовність українців записати в смертельні вороги кожного, хто не вписується в загальноприйняті рамки – з об’єктивних чи суб’єктивних (набагато частіше) причин справді вражає. Рівень емоційності реакції українців на описані вище ситуації дуже швидко перетнув межу адекватності і вийшов на абсолютно нові висоти. «Зрадник», «запроданець» та просто «дурна курка» – це найбільш цензурні версії того, що користувачі українського сегменту мережі Фейсбук вилили на співвітчизників.

Деструктивна реакція на «олімпійські проколи», на жаль, є не винятком, а швидше – типовим алгоритмом поведінки для українців. Він існував ще у «дофейсбучну» і навіть доцифрову епоху. І ця риса добре відома російським фахівцям. Вони вправно її використовують в своїх цілях. І ось українці діляться на тих, хто підтримує спортсменів і їх засуджує. На тих, хто надто м’яко це робить, і тих, хто «хейтить на повну». Основна тема конфлікту множиться і плодиться на підтеми і породжує другорядні, але так само повні ненависті «срачі». У результаті не залишається нічого, що об’єднувало б українців, окрім абстрактних тем, які не можуть по справжньому об’єднати нікого. І українське суспільство, розділене на бульбашки, сповнені справжньої, щирої ненависті один до одного та до всіх навколо, приходить до того ж сумного результату, який понад 300 років тому влучно описав Іван Мазепа, жертва такого ж суспільного хейту, щоправда, в далеку доцифрову епоху. Але тією ж фразою, яку спересердя кинув гетьман, описуючи причини військової поразки: «През незгоду всі пропали, Самі себе звоювали!..» можуть поскаржитись на співгромадян дуже багато українських політиків, включно з кількома президентами за останніх 30 років. 

Так нездатність українців знаходити компроміси та спільні позиції попри неузгодження обертається на зброю проти них самих.  Невміння і небажання відрізнити важливі об’єднувальні цінності від дрібних неузгодженостей уже кілька разів коштувала українцям державності та незалежності. Очевидно, що причина – в браку досвіду спільного проживання українців в одній системі координат,  окресленій світоглядовими рамками, або хоча б державними кордонами. Але дорослішання суспільства якраз і полягає в умінні відрізнити важливе від дрібного та в здатності визначитись з пріоритетами. І навряд чи авторитарний лідер чи «мудра партія» на чолі держави може пришвидшити цей процес. Важкі часи як жодні інші сприяють такому дорослішанню. І в цьому шанс для України. 

Безумовно, це довгий процес, який не терпить тиску, втручань чи пришвидшень. Однак, якщо говорити про описаний вище випадок, мабуть, інструктування українських спортсменів допомогло б уникнути скандалу. Тим більше, якщо мова йде про військовослужбовців ЗСУ. Військове керівництво, так само, зрештою, як і очільники держави мають чітко та послідовно дотримуватись  позиції, яка полягає в тому, що Російська федерація – ворог. І будь-які контакти з її представниками (за виключенням звільнення заручників чи деокупації територій) є токсичними і для публічної особи, і для звичайного українця. Натомість амбівалентність правлячої верхівки щодо, приміром, російських музичних виконавців багатьма українцями сприймається як підтвердження маніпулятивної тези про те, що війна якась несправжня. Те саме стосується бізнесу. Бо й справді – як можна торгувати з країною, яка воює проти твого народу? Якщо торгівля ведеться, а музиканти приїжджають, то це значить, що або ті, хто це дозволяє порушують закон, або нам брешуть про війну. І багато хто, «натхненний» російською пропагандою, обирає саме друге пояснення. Навіть якщо таку позицію держави багато хто назве надто жорсткою, мовляв, «довга спільна історія», «тісні економічні зв'язки» вимагають більшої гнучкості, така «гнучкість» і породжує світоглядну шизофренію в великої частини українців, коли і «ворог – не зовсім ворог», і «війна – не справжня». Тим більше, коли надпотужна пропагандистська машина ворожої країни бомбардує мізки тезами про “братні народи”. І така позиція – це не лише спосіб уникнення схожих скандалів, але й у перспективі – єдиний спосіб залишитись владою в Україні. Бо реальна ситуація звужує рамки для маневру для будь-якої влади в Україні. Їх полюси можна окреслити так: або влада в Україні стає справді українською, або її представники закінчують десь в умовному Ростові. 

Віктор Біщук, політичний аналітик

Головне фото: 24 канал

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.

Міські акценти

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!