#шотозамісто Львів: камерність, провінційність, забуття і кепський транспорт

1862 0
На Форумі видавців львівські письменники та культурні діячі говорили про міську ідентичність, зони комфорту та речі, які хочеться змінити у Львові.

Результати опитування Інституту міста засвідчили, що значна частина мешканців Сихова ідентифікують себе як сихівчан. Львів поступово децентралізується, його колись суто «спальні» райони починають жити своїм життям, не зав’язаним на поїздках до центру. У межах 24-го Форуму видавців львівські митці та культурні діячі поговорили про ідентичність, зони комфорту, місця пам’яті та речі, які хочеться змінити у Львові. Tvoemisto.tv занотувало найважливіше.

 


Галина Шиян, перекладачка, письменниця:

Минулого року я, змучена роботою і сімейними обов’язками, бігла через парк і побачила дівчину, яка на запаморочливих підборах і в сукні-дзвіночку штовхала на пагорб дитячий візочок… невимушено при цьому пила лате. Для мене вона виглядала як фея з іншого світу. З досить пристойної відстані я сфотографувала її і зробила досить позитивний пост із хештегом «шотозамісто».  За двадцять хвилин героїня посту вже коментувала його на моїй сторінці. Звичайно, вона подякувала мені, що я зробила її знаменитою, але тепер я десять разів думаю, перш ніж постити щось про незнайомців. Власне цей хештег  «шотозамісто» невдовзі став популярним. І я зрозуміла, що Львів – це таке місто, де потрібних нам людей можна знайти через пів рукостискання.

 

Олександр Фразе-Фразенко, поет, кінорежисер:

«Не їдь до Львова, такого міста немає», – пише в одному зі своїх віршів Андрухович. Мені здається, що більше я шукаю свій рідний Львів, то швидше він зникає. Якісь невиразні уламки заховані у старих книжках, у спогадах літніх галичан, які ще, на щастя, живі, хоча більшість із них і не живе у Львові. Ця туга висить над старим містом, нагадуючи про привидів галицького Львова, які присутні в моїх текстах. Для мене це пошук, який ніколи не буде завершеним, бо батьківщина, яку я прагну відшукати ніколи не повернеться. Це просто сумно. Але, зрештою, неіснуючі речі найчастіше спонукають до творчості.

Жанна Слоньовська, письменниця:

Свою першу книгу про Львів я змогла написати, лиш коли виїхала з нього назавжди до Кракова. Мушу сказати, що це також провінційне містечко, яке за ритмом життя мало чим відрізняється від Львова – той самий розмір, ті самі знайомі і незнайомі люди. Однак Львів багато років був для мене раною. Мені весь час щось хотілося в ньому змінити. Але як жінка стає дорослою лиш коли проковтне свою матір, так і я проковтнула Львів. І тепер хочу лишити його таким, яким він є.

Наталка Сняданко, письменниця:

Коли ти про когось пишеш у Львові, навіть не називаючи імен, треба бути готовим до того, що люди впізнають себе. З одного боку, це досить комфортно, коли всі одне одного знають, а з іншого, доволі велике місто справляє враження провінційного.

Нещодавно у Львові був фестиваль перфомансів. Відвідувачі знали дати і час вистав, але про точне місце було ставало відомо лише за півгодини до дійства. Однак, незважаючи на це, на кожному перфомансі було по 20-30 глядачів. Мені подобається таке середовище і я не уявляю чогось подібного в іншому великому місті.

Однак мені бракує відкритості в цьому середовищі. Через те, що всі всіх знають, у Львові не можна просто так прийти і познайомитися з кимось із літераторів або художників. Якщо професійні осередки стануть відкритими, це означатиме, що Львів перетворюється на дійсно велике місто.

Також мені здається, що львівська ідентичність не може бути постійно зосередженою у центрі міста. У Берліні всі райони автономні, а такого поняття як центр немає взагалі. У Львові свою ідентичність можна відшукати лише у транспорті, який перевозить львів’ян з одного району в інший. Я хотіла би це змінити, бо коли ти живеш на Сихові, то не можеш асоціювати себе з центром міста.

Вікторія Амеліна, письменниця:

Одного разу під час якоїсь дискусії я сказала, що пишу книгу, дія якої відбувається в квартирі Станіслава Лема. З зали піднялася жінка і сказала, що її подруга зараз живе в цій квартирі. Це спонукало мене написати на початку книги, що всі герої вигадані, тільки пес справжній.

Моя історія стосунків зі Львовом має багато гострих кутів, але мене надихає те, що мені не подобається. Львів різний. Є місто, якого не існує, є міфічний ресторанний Львів, а є справжній. Станіслав Лем на початку своєї книги «Високий Замок» каже, що він пише цей твір так, ніби в майбутньому у місті нічого не трапиться. Львів’яни більше зосереджені на місті, якого вже немає, воліють нічого не знати про справжній Львів. Я би хотіла, аби цього незнання було менше.

Можливо, було б добре, аби львівські райони мали власні ідентичності. Позитивним є приклад Сихова, який має власний кінотеатр, тепер там починають з’являтися затишні заклади громадського харчування. Бо львів’яни звикли, що все має бути в центрі, а все решта радянське і огидне. Але хіба не такі ж львів’яни забудовують балкони кожен у свій спосіб, чи вибивають панорамні вікна у «хрущовках», роблячи їх іще більш гидкими? Все було б зовсім інакше, якби ми навчилися говорити зі своїми сусідами і вирішувати свої проблеми спільно.

Дарина Попіль, поетка, журналістка, науковиця:

Так склалося, що вже кілька років, я більшість часу проводжу у Варшаві, а не у Львові. Тому для мене комфортний спосіб співіснування зі Львовом – сумувати за ним. Коли я приїжджаю до Львова, то починаю нервуватися через брак приватності, який я маю у Варшаві. Але, якщо чесно, мені часом цього бракує.

Львів у цьому плані не особливий. Це специфіка менших містечок. Зараз одна з особливостей Львова – це центр, який перетворився на місце для туристів, а не для львів’ян. Звичайно, я тішусь, що Львів розвивається. Однак я би хотіла, аби це місто більше турбувалося про своїх мешканців.

Коли я приїжджаю до Львова, найбільше мене дратує транспорт. Людині, яка хоче творити і робити щось корисне для Львова, у таких умовах важко жити.

Ольга Муха, культурменеджерка, очільниця офісу міста літератури ЮНЕСКО у Львові:

Я кілька разів тікала зі Львова. Спочатку у Варшаву, про яку теж думала в категорії «шотозамісто», тепер ось до Лондона, про який теж, напевно, скоро так думатиму. Я не заперечую потужну галицьку автентичність Львова, однак не в останню чергу на сприйняття міста впливають наші кола спілкування, які ми вибудовуємо собі самостійно.

Коли я працювала над путівником Львова, найбільше складнощів у команди виникло з розділом про Львів літературний. Треба було зрозуміти, хто такий львівський письменник. Юрко Прохасько тоді припустив, що це той, хто вільно володіє верхньоличаківським діалектом галицької говірки, але якби ми дотримувались цього принципу, довелося б усіх викреслити.

Однак Львів часто несправедливий до тих, кого породив. Один із найвизначніших феноменологів минулого століття Роман Інґарден двадцять років викладав у Львівському університеті, але там немає ані таблички, ані аудиторії, ані згадки про його перебування. Коли я досліджувала особистість і творчість  Інґардена, то отримала можливість почитати його справу. У каталозі я побачила, що до мене цю справу переглядали люди виключно з польськими іменами. Я би хотіла якось зменшити цей градус забуття.

Ще одна проблема – це відсутність районної культури. В центрі до магазину чи аптеки ще треба добігти, зате є театри, кіно, кав’ярні, а в районах все навпаки. Я тішуся локальним культурним проектам. Наприклад, на Левандівці з’явилася своя банда волонтерів, яка локалізується навколо кінотеатру «Супутник», на Володимира Великого розвивається кіноцентр, на Сихові працює ініціатива «Кращий Сихів». Але місцеві мешканці досі не можуть мати дві ідентичності: ти або львів’янин, або сихівчанин. Я би хотіла це змінити.

 

Анастасія Іванців

Фото авторки

Головне фото Наталі Черних-Трицятник з групи Сихів is Sexy

Міські акценти