фото: соцмережі

фото: соцмережі

«Що впарять, або на щось нове». Хто і чому ходить до львівських театрів

3180 0
Туристи, діти, закохані пари і щоразу менше завсідників. Хоча є винятки, що дають привід для оптимізму.

У Львові вісім театрів. Найбільший з них теоретично може прийняти за місяць майже двадцять тисяч глядачів. У найменшому п’ятдесят місць у залі, а актор перебуває на відстані простягнутої руки від глядача. За торішньою статистикою, сімнадцять зі ста мешканців Львівщини протягом року бували в театрі. Загалом на майже трьох з половиною тисячах глядацьких місць за рік сиділо понад чотириста тисяч глядачів. Хто ці люди й що вони знаходять для себе в театрі? Tvoemisto.tv вирішило побачити на власні очі.

Театр Заньковецької

800 глядацьких місць: найбільший зал у Львові. Квиток коштує зазвичай від 50 до 150 гривень. На виставу о 12:00 квиток може коштувати до ста гривень, на цю саму, але о 18:00 – 150. Вистави тут щодня, крім вихідного понеділка, а часом і двічі на день.

Очікування: людям, які відвідують Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької (а це, до речі, чверть від загальної кількості відвідувачів львівських театрів протягом року), має бути за сорок. Але, якщо молода людина раз на рік схоче сходити до театру, то обере саме цей.

Реальність: Відчиняю двері й заходжу до невеличкого коридору перед входом у вестибюль. Тут відвідувачі ризикують послизнутись на мокрій від снігу підлозі. (Наступного дня тут постелили килим, але він не дуже врятував ситуацію.) Мене минає кілька молодих пар. «Як часто ви буваєте в театрі?», – запитую в однієї. Кажуть, що дуже рідко, а якщо йдуть, обирають не виставу, а день, коли зручно обом. «Кінотеатр – це наш театр», – зі сміхом додає хлопець.

Пара, обом за сорок. Зізнаються, що в театр ходять вряди-годи, а на цю виставу їх запросили друзі – завсідники цього театру. Тим часом до дверей вестибюля підходить компанія туристів. Коридор заповнюється стійким запахом жіночих парфумів.

Яскраво нафарбована дівчина в сукні під шубою чекає на подругу. «Ходжу до театру десь раз на півроку. Сьогоднішню виставу обирала коліжанка», – відповідає вона.

«Ми тобі квитки на вході залишимо. Скажеш, що ти від “Львівської хвилі”», – чути з іншого кінця коридору. Продавати чи дарувати квитки підприємствам – звична практика для театрів.

Звертаюсь до жінки, яка розглядає програмку вистави. Вона виявляється театралкою, що дивиться кілька вистав на тиждень. Любов до драматичного мистецтва з’явилась у неї після страшної автокатастрофи. Попри невтішні прогнози медиків, вона змогла повернутись до повноцінного життя. Найчастіше ходить саме до театру Заньковецької; також любить театр Курбаса, але зізнається, що тамтешня сцена для неї не дуже зручна.

У черзі на контроль квитків багато молодих пар: театр – популярне місце для побачень. Кожна третя-четверта пара мусить іти до каси, щоб обміняти електронні квитки, куплені онлайн, на звичайні. У вестибюлі кобзар грає тужливу пісню перед початком вистави за п’єсою Оскара Вайльда «Віяло леді Віндермір». Останні глядачі заходять п’ять хвилин після початку вистави.

Анна Матійченко, актриса театру, каже, що всі, хто любить театр, намагаються потрапити на прем’єрні вистави. А потім, з часом, кожна вистава має свого глядача. «Публіка нашого театру тепла та розумна», – додає вона.

Театр Курбаса

Кількість місць різниться в залежності від конфігурації сцени на різних виставах: зазвичай у залі близько півсотні глядачів, максимум – дев’яносто. Щомісяця тут п’ятнадцять-сімнадцять вистав. Квитки коштують від 80 до 150 гривень.

Очікування: Театр для хіпстерів та молодих інтелектуалів, що мислять нестандартно.

Реальність: Запитую в молодої дівчини, яка чекає когось біля Оперного, як пройти до театру імені Леся Курбаса. Вона вказує напрямок. Наступна молода пара, до якої я звертаюсь, не чула про такий театр. На третій і четвертий рази мені щастить більше – дівчата пояснюють дорогу.

Якщо прийти завчасно, можна почути, як розспівуються актори. Перед входом на вулиці зустрічаю маму з двома п’ятирічними синами, що йдуть на концерт «Розколяда».

– Ми йдемо в музей! – каже один із хлопців.

– Ми йдемо в театр! – виправляє його мама.

За кілька хвилин до театру підходить жінка років тридцяти п’яти в гарній шубі:

– Як я давно тут не була!

За десять хвилин до початку концерту з театру вибігає актор і невдовзі повертається зі своїм сценічним взуттям.

Наступного вечора в театрі показують виставу «Раптом минулого літа» за Теннессі Вільямсом. У коридорчику біля каси зустрічаю сорокарічну пані Ірину, яка чекає на подругу. Театр – традиційне місце, де вони проводять дозвілля. Люблять усі львівські театри, й цей зокрема. До початку вистави ще двадцять хвилин; жінки йдуть їсти солодке.

До театру заходить молода пара, яка приїхала здалека. Дівчина каже, що ходить до театру часто, а ось для хлопця це другий чи третій раз у житті. До театру Курбаса їм порадив сходити товариш, який був тут на «Лісовій пісні»: це п’єса режисера Андрія Приходька є одним із пунктів у львівському списку must see для туристів. Ще одна пара туристів-театралів із Києва чекає в коридорчику на відкриття дверей до вестибюля.

Тісний простір наповнюється людьми; я протискаюсь до двох дівчат. Вони львів’янки, до театру ходять раз на три місяці, й найчастіше саме до Курбаса. Ще одна завсідниця цього театру гріється біля батареї: каже, що раніше бувала тут частіше, тепер не завжди вдається. Також вчащає до Оперного.

На вулиці стоїть молодик із сережкою у вусі. Він перший, хто замість звичної фрази «останнім часом рідше ходжу до театру» відповідає, що став бувати на виставах частіше. Крім Курбаса, буває в театрі Заньковецької та Оперному. Як обирає вистави? «Що впарять, або на щось нове».

Любов Ільницька, керівник літературно-драматичної частини каже, що у театру Курбаса є різні категорії публіки: «До першої належать постійні глядачі, які періодично відвідували театр від часу його заснування. Це завжди представники мистецько-інтелектуального середовища Львова. Друга – це молодь, зокрема студенти, для яких театр є певною легендою, яку переказують бувалі старшокурсники. Для них ходити в цей театр, то ніби бути причетними до певної субкультури, яка знає творчість бубабістів, цитує Іздрика і читає колонку Прохаська. Третя категорія – це приїжджі з інших міст, які мають друзів серед 2-х попередніх груп, також начувані про дивний театр з гарною атмосферою, в який обов'язково треба піти. Ще є дві інші категорії – фанатки Андрія Козака та фанати Тамари Ґорґішелі».

Перший театр

Зал має 400 глядацьких місць – одна з найбільших у Львові. Вартість квитків – близько 20-ти гривень, на вечірні вистави – 50 гривень. Віднедавна в репертуарі з’явились вистави для дорослих.

Очікування: Театр, куди вчителі водять школярів.

Реальність: Цього вечора в Першому театрі вистава для дорослих – «Небезпечна гра». Вечірніх вистав тут три-чотири на місяць, денних – до тридцяти. Серед глядачів – запрошені учні однієї зі студій культури та мистецтв.

У дворику сидить літня жінка з букетом квітів. Її на виставу запросила подруга – виконавиця однієї з ролей. Раніше вона часто ходила в театр Заньковецької та Оперний, а зараз, каже, здоров’я не дозволяє. Її тридцятирічна дочка теж буває в театрі нечасто.

У будні на денні вистави Першого театру зазвичай організовано приводять школярів. Під час вистави вони їдять і шелестять пакетиками. Натомість, у вихідні більше батьків із дітьми, що поводяться чемно. Чимало сімей ходять і до Львівського лялькового театру: тут зазвичай аншлаг. У двох лялькових театрах Львова за рік побувало понад сімдесят тисяч глядачів.

Дарія Зав’ялова, головний художник Першого театру, розповідає, що дитяча публіка ділиться на дві великі групи. Перша – школи, класи: «Це дуже строката публіка, від захоплено-щирих до повністю некерованих». А друга група – це діти із батьками: «Вони вдячні, веселі, емоційні, і батьки подекуди поводяться як діти». Також пані Дарія розповідає, що поступово формується і доросла публіка театру: «Це і молодь з Академії мистецтв, і ціла компанія людей середнього віку, які приходять на наші всі вистави по два-три рази, і старші люди. Є вистава, на яку ніколи немає квитків – «Вільні метелики», але там лише 25 місць. Публіка цієї вистави – майже 100 % молодь».

Театр Лесі

У глядацькому залі театру – 450 місць. Вартість квитків – у середньому 40-80 гривень.

Очікування: театр, який покаже щось неочікуване і незвичне. Через часту зміну керівників і репертуарної політики Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки дещо розгубив публіку. Щоправда, тепер про нього знає набагато більше глядачів, ніж кілька років тому, а після того, як художнім керівником став Павло Ар’є, в репертуарі з’явилось кілька нових вистав.

Реальність: За десять днів до вистави «Людина в підвішеному стані» з сорока місць у залі викуплено десять. Хоча на дитячу виставу «Зачарована принцеса» в той самий день вільні місця залишились лише на балконі.

На прем’єру вистави «Том на фермі» збираються актори з інших театрів, їхні друзі, журналісти. Серед публіки багато молоді. Дівчина років двадцяти перелазить через нові червоні велюрові крісла посередині ряду, щоб не обходити увесь ряд до свого місця. Повз мене проходять до своїх місць хлопці із запахом алкоголю, здається, вони були у буфеті на першому поверсі. Квитки, ціна яких 150 гривень, розкупили за декілька днів до показу; кількість глядачів там обмежена. Через ажіотажний попит цю виставу покажуть двічі.

«Наш театр є пошуковим і наразі позиціює себе як молодіжний. Але вистави не мають жодних вікових обмежень, лише деякі із позначкою 18+. Постановки у нас на різний смак і головне, що ми цінуємо у глядачах – це прогресивність», – розповідає Соломія Беген, PR-менеджер Театру Лесі. Каже, що приходить все більше нових глядачів, збільшується кількість свідомих, незаангажованих. Але, додає, що потрібен час, щоб люди звикли до такого типу театру у Львові.

Підготувала Марічка Цигилик.

Фото з особистих сторінок у Facebook та з сайту zankovetska.com.ua

Міські акценти