Тарас Кльофа: Військові зараз мають усі медикаменти – їм бракує уваги

588 0
Зараз до Львова потрапляє менше поранених на війні. Але це важкі травми, які часто потребують пожиттєвої реабілітації.

Чому інтерес до військових згасає, чого бракує львівським лікарям та що найважливіше у роботі хірурга – у розмові із Тарасом Кльофою, заступником начальника центру з медичної частини – начальником медичної частини, полковником медичної служби, кандидатом медичних наук, депутатом «Самопомочі» у Львівській міській раді.

Як вам вдається поєднувати обов’язки депутата та лікаря?

Я остаточно вийшов із так званої «зони комфорту». Час полетів ще швидше, кожна вільна хвилина стала ще дорожчою. Та між сесійною залою і операційною саме операційна – у пріоритеті. Але з того часу, як я став начмедом у госпіталі, додалася купа паперової праці: лікарняні підписати, відвідувачів вислухати, про відпустки домовитись. А в цей час хворий лежить в передопераційній, і ти думками там – аналізуєш, роздумуєш про подальший хід лікування.

Ви ж знали, на що йшли?

Так, тому двічі відмовлявся від цієї посади. Хірурги – як музиканти чи спортсмени: якщо хоча б кілька місяців пропустиш без практики – втрачаєш кваліфікацію. Медицина швидко розвивається. Нові методики – це завжди ризик. Ти повинен бути ще уважнішим, ще ретельніше готуватися до кожної нової операції. Лікар повинен постійно удосконалюватись і розвиватись.

Це ваша мета?

Сьогодні моя мета – не опустити планку, яку я сам собі поставив. Особливість роботи лікаря-уролога в тому, що між ним і пацієнтом виникає дуже глибока взаємодовіра. Я не можу підвести. Від мене залежить впевненість чоловіка і жінки у собі та своїх силах.

То ви мусите бути ще й психологом?

Душа – це найскладніший орган, її лікувати найважче. Лікар для душі повинен бути поруч все життя. Психотерапевт в штаті кожного медичного закладу – це необхідність, яка поки що залишається лише мрією.

Як і те, щоб усім лікарям можна було довіряти?

У хірургії чи не найважливіше – співпраця і комунікація між лікарями. Ми всі насправді знаємо, хто є хто. Це не терапія, де можна дискутувати чи вести довгі балачки про можливі ходи і інші варіанти. Тут результат очевидний, рівень лікаря-хірурга – наочний. Та поки в нашій країні все й надалі вирішуватиметься за принципом «це мій зять, а це – мій кум», доти ніхто не відповідатиме за рівень.

Ви вірите, що дорослу людину можна змінити?

Усе зводиться до сім’ї. Я вірю, якщо доросла людина навчить дитину працювати, творити, нести відповідальність за себе, своє місто, свою країну – тоді все зміниться.

Відповідальність за країну покликала вас працювати і оперувати в АТО?

У мене вже був досвід – я працював у складі миротворчих сил в Іраку. Але в нас все було і є зовсім по-іншому – і війна, і обставини. Гіпергероїзму для медиків там нема, бо ти просто робиш свою роботу. Чуєш вибухи і обстріли – далі працюєш, надаєш допомогу, рятуєш. Набагато важче бути на передовій самим солдатам. Лікаря в окопах нема – усе залежить від побратима поруч. Як він зреагує, як надасть першу допомогу. Якщо ти зробиш неправильне накладання кровоспинного турнікету і поранений втратить дві третини крові, його не врятує потім навіть найкращий лікар. Усіх, кого могли, якомога швидше переправляли в військовий госпіталь у Харкові, лікарні Дніпра.

Хто взяв на себе найбільший тягар?

Думаю, Харків. Бувало, що до 120 поранених за добу приймав. На Сході не було раніше стільки військових – госпіталь не був необхідний. Будувалися всі на заході України, бо чекали ворога з Заходу.

А наш Військово-медичний клінічний центр Західного регіону відповідає теперішнім потребам?

Він на належному рівні. З 2014 року відбулись суттєві зміни. Військово-службовці забезпечені усіма медикаментами. Тепер потребує покращення відділення відновного лікування, тобто реабілітації. Зараз до Львова потрапляє менше поранених, ніж раніше, та й уваги до них зі сторони суспільства стало менше. Але важкість самих поранень – така ж, як і була. Багато інвалідів війни потребують не тижня чи місяця лікування, а пожиттєвої опіки.

Ми знову повертаємось до теми, що вирішальним є людський фактор?

Так, звісно. І у Львові, і загалом в Україні є справжні фахівці і таланти. Але чим краще ти маєш обладнання, тим краще можеш діагностувати, а чим краще діагностуєш – тим точніший алгоритм лікування, тим більше видужань. Ми зараз можемо відвідувати наших колег за кордоном і обмінюватися досвідом, і в цьому багато плюсів. Але є й мінус: ми повертаємось засмученими. В одній лікарні середнього рівня в Ізраїлі більше апаратури, ніж у всьому Львові. На семінарі в Польщі ти слухаєш доповідь зарубіжного колеги по методиці, яку взагалі ще не практикують у нас. Медицина – дуже затратна галузь. І кожна країна вирішує для себе, як з цим бути.

Партнерська публікація в рамках програми висвітлення депутатської діяльності Львівської міської ради

Міські акценти