Архітектор Флоріан Урбан у межах проекту «Сихів вечірній» розповів про переосмислення житла в європейських містах.

Жити в центрі Берліна, Лондона чи Парижа стало популярним лише в останні десятиліття минулого століття. Населення поверталось із периферії у «новий тип житла», який насправді будували за зразком кам’яниць XIX століття. Про особливості цих будинків в одній із лекцій циклу «Сихів вечірній», організованого Центром міської історії в межах літньої школи «Сихів: простори, пам’яті, практики», розповів професор Флоріан Урбан, завідувач напрямку історії архітектурних та урбаністичних студій в Інституті архітектури Макінтоша, Школи мистецтв Глазго, Велика Британія.

Європейські міста і зокрема центральні частини міст останні десятиліття по-новому сприймаються як місце для проживання.

Мабуть, це не настільки помітно в таких містах як Львів чи деінде в Східній Європі, бо тут не було такої потужної політики децентралізації. Але в містах Західної Європи, наприклад, у Лондоні, в Парижі, в багатьох німецьких містах у середині ХХ століття тривала активна політика децентралізації, субурбанізації, коли міста розчинялись і зникали. Це було пов’язане із забудовою приміських територій: тоді більш заможний клас переїжджав із центру міста на периферію. З 70-их років цей процес раптом повернувся в інший бік.

Що будували:

Слово tenement перекладено як «новий тип житла», але насправді в українській мові це відповідає тому, що ми називаємо «кам’яниця». Це нагадує те, що будували у Львові, Відні, Берліні у XIX столітті: споруди на 5 поверхів для різних функцій, розміщені по периметру, які ще мали внутрішні дворики. Там знаходились невеличкі цехи, виробництва. Історично там також були і стайні для коней, корів, навіть кузні. Це було зумовлено зростанням промисловості в цей час.

В таких будинках жив середній та робітничий клас. Це ті будівлі, які із середини XIX століття посувались до периферій усіх ключових європейських міст. Так відбувалось не лише в Центральній Європі; наприклад, у шотландському Ґлазґо це дуже типовий вид житла.

Новий тип житла схожий, але все ж таки відрізняється.

Серед нових споруд були і прототипи кам’яниць, тобто певні будівлі, які асоціюються із кам’яницями XIX  століття.

Більшість сучасних будівель уже трішечки модифіковані. У них щільна забудова, їхня структура – це сходи або під’їзд по центру, а по боках – помешкання.

Також були будівлі, які модифікувались на сучасний маневр. Вони будувались блоками і під’їздами. Нові будівлі не завжди були такими, як старі споруди, але у них була одна спільна риса – вони проектувались для щільного заселення мешканців і для використання приміщень із різною метою.  

Де будували нові будинки:

Нові типи житла були пов’язані із політикою оновлення 50-60-их років. Тоді відбувалось знесення цілих кварталів і їх відбудова.

Такий підхід насправді був дуже марнотратним і пов’язаним із надмірним оптимізмом 60-их років, коли вважали, що міське середовище можна створити наново. Такий підхід зустрів багато протистояння і несприйняття, і до кінця 70-их років у більшості європейських країн це припинилось.

Нові будівлі часто будувались на ділянках так званого «міського відновлення», де попередньо були знесені кам’яниці XIX століття і ще не з’явились багатоповерхівки. Планували будувати споруди, які мали б хоч якийсь натяк на стару архітектуру.

Хто будував нові споруди:

Поширеною є ідея, що такі нові забудови є архітектурою часів неолібералізму. Тоді держава відходить від своїх обов’язків щодо забезпечення громадян житлом. Тоді в систему приходить новий гравець – вільний ринок.

Я не згоден із цим. Нові типи житла будувались переважно «державами добробуту». Це такі установи, які спрямовували державне фінансування на побудову тимчасового житла для громадян.

Також нові типи житла будувались приватними забудовниками. Така забудова пов’язана із джентрифікацією та напливом заможних людей в колишні райони робітничого класу. Але вони могли вести будівництво лише під впливом регуляторних дій державних установ, які визначали  поверховість будинку, щільність та особливість конструкції.

Приватні забудовники увійшли в цю систему, але держава остаточно не відійшла від цього процесу.

Міський мешканець таких забудов:

Він був ідеальним типом людини, яка б мала мешкати у місті. Отже, цей міщанин мав би бути представником міської буржуазії, середнього класу, який формує свій індивідуалізм у рамках чітко визначених правил. Це не є дуже заможні люди, які живуть одноосібно, відокремлені від інших, вони не думають лише про свої інтереси.

Насправді ж це лише уявлення про премодерністське місто та його мешканців, його ідеальне зображення. Воно мало пов’язано із тим, як було насправді.

Багато авторів 90-их років мали на меті наново запровадити довоєнний план міст. Фактично не існувало довоєнних вулиць, тому, на їх думку, потрібно було їх відбудувати. І це робилось для того, щоб привабити мешканців середнього класу. Ця ідея також мала вплив і на міжнародний дискурс. Йшлось про міських мешканців, які самі можуть сформувати своє місто.

Основоположна ідея у тому, що зіткнення між різними людьми та ідеями є передумовою для творчості, інновації. Йшлось про те, що нам потрібна законодавча база – де що дозволено, де що заборонено. Але в рамках цієї бази була б різноманітність: люди із різними релігіями, різною сексуальною орієнтацією, віку, професій, доходів – усі їхні контакти і протистояння якраз і дозволяють творити.

Які ці квартири зсередини:

Всередині таких квартир є можливість гнучкого перепланування. Ми чітко не визначаємо, де є спальня, а де вітальня. Бо в цих квартирах зараз живе вже не традиційна сім’я, де дружина – домогосподарка, а батько заробляє гроші та утримує сім’ю. Є різні типи родин: матері-одиначки, декілька студентів або пенсіонерів орендують одне приміщення… Традиційна сім’я є рідкістю і меншістю, тому вона вже не визначає конкретних потреб житла.

Але є очевидним рух до видимої нерівності, чи то пак, прийняття цієї нерівності. Наприклад, багатоповерхівки, як на Сихові, будувались із задумом – створити прийнятні житлові умови для усього суспільства. Держава мала повноваження це забезпечити. Але в нових типах кварталів нерівність приймається як належне. Ми бачимо різні типи фасадів – і заможніших, і бідніших. Уже немає такої мети – надати рівні житлові умови для всіх. Бачимо фрагментацію і поляризацію суспільства.

 

Марічка Цигилик

Фото з презентації Флоріана Урбана