Найвідоміший львівський психотерапевт про те, як Україна витісняє зі свідомості війну, про кількість зайнятих ліжок на Кульпарківській та про те, навіщо людині йти у психіатрію.

Професора Олександра Фільца не відразу вдалося застати у Львові. Він часто в роз’їздах – бере участь у закордонних конференціях, читає лекції у Берліні, Будапешті, Варшаві. Коли буває в місті, встигає викладати в медичному університеті, спілкуватись із колишніми пацієнтами та пригортати свою родину. «Добрий психіатр – той, який може абстрагувати свої знання від буденності», – жартує він. У квітні минулого року через конфлікт із групою підлеглих він пішов із посади головного лікаря Львівської клінічної психіатричної лікарні, яку обіймав десять років. Про те, як він почувається без керівної посади, наскільки здорове українське суспільство та інформаційний простір, скільки ліжок стоять порожніми в лікарні на Кульпарківській і як він сам рятується від депресії, найвідоміший львівський психотерапевт розповів в інтерв’ю Tvoemisto.tv.  

В Україні війна, четвертий рік триває економічна криза… Як ці фактори впливають на психічне здоров’я людей?

Війна – це завжди біда й катастрофа для всього народу або, принаймні, для певної його частини. Люди реагують на такі події стражданням. І з часом ці страждання можуть переходити межу, особливо тоді, коли трагедій стає забагато. Не можу сказати, що українці живуть стражданнями: якщо подивитись на регіони, де немає бойових дій, то побачимо, що тамтешні мешканці не надто переймаються війною. Проте сам факт збройного конфлікту, загибелі людей не може не відбиватися на психіці. Ми можемо витісняти війну зі своєї свідомості, але чи довго нам вдаватиметься її ігнорувати? Якщо суспільство нездорове, ігноруванням своєї хвороби воно прирікає себе на деградацію. Те, що на третьому році війни ми намагаємось витіснити її зі свідомості – це симптоматично.

Читайте також: Олександр Фільц: Тих, хто повернувся з війни, хвилює несправедливість

Днями начальник клініки психіатрії Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь» Олег Друзь заявив, що 93% учасників війни на Донбасі є потенційною загрозою для суспільства. Наскільки адекватна така оцінка? 

Щоб дати таку оцінку і цифру, треба, щоб люди, яких він уважає потенційно небезпечними, були ґрунтовно обстежені. Ми можемо лише здогадуватись про психологічний стан наших бійців. Ми розуміємо, що вони, можливо, роздратовані чи ображені, але це не означає, що вони почнуть комусь мститися. В такій складній ситуації фахівець повинен зважати на морально-етичний вимір того, що він говорить. Тим паче, якщо це лікар: він не повинен заочно ставити діагнозів.

Чи реально повернути ветерана війни до нормального життя? Чи можуть це зробити близькі люди, чи необхідна допомога лікаря?

Реально, але не всіх однаковою мірою, й кожному на це потрібен певний час. Без фахової підтримки це дуже важко. Діяти потрібно комплексно – соціально й фахово. Працювати над поверненням бійця до нормального життя має не лише лікар, до цього мають докластися друзі й рідні.

Чи впливає інформаційний простір – наприклад, негативні новини – на психічне здоров’я людини?

Людей, які від природи схильні до депресії, негатив, який вони щодня бачать на екранах, справді може підштовхнути до певних розладів. Ті ж люди, які відчувають, що негативу для них забагато, просто вимкнуть телевізор і забудуть. Але інформаційний простір теж є нездоровим. Здорове – це те, що містить весь можливий спектр проявів. Якщо цей спектр звужується, це свідчить про певні проблеми. Наш інформаційний простір дуже завужений, зведений до надто буденних і неглибоких тем. По-перше, в нас немає дистанційованої дискусії на фундаментальні теми на телебаченні. По-друге, немає фахових спікерів. Будь-яку тему чи подію коментує десяток депутатів, які мігрують із каналу на канал.

Для більшості пересічних людей психіатрія – маловідома, таємнича сфера. Чи відрізняється лікування психічно хворих в Україні за рівнем від, наприклад, західноєвропейського?

Психіатрія в Україні не поступається європейській. Лікують пацієнтів ідентичними ліками. Але є одне але… В усьому світі досі діагностують хвороби на основі класифікації захворювань, впроваджену ще 1896 року. Із часом вона майже не змінилась. Психіатрія не знає жодного вагомого прогресу у пізнанні психічних розладів і залишається  перестарілою у своїх уявленнях. Але матеріальні умови перебування пацієнтів в українських психдиспансерах – катастрофічні.  В лікарні на Кульпарківській старі корпуси, облуплені стіни, харчування ніяке – хворих годують на десять гривень на день. Ви ж розумієте, що жодними чарами на ці копійки не нагодуєш.

Санітари у психдиспансері вміють знайти підхід до пацієнтів. Попри всі стереотипи, вони розуміють що таке добре відношення. Але часто їхня робота й сердечність переходить у безпардонність, і про це знає психіатрія, відколи існує як медична спеціальність. Є й випадки жорстокості, і психіатрія, відколи існує нічого з цим вдіяти не може. Подивіться фільми про несправедливе ставлення до психічно хворих у США, Європі, у різна історичні періоди і все стане самлозрозумідлим.   Часом ситуації вимушують бути надмірно жорстким, коли треба вгамувати буйних пацієнтів.

Треба також мати на увазі, що лікарі, санітари та медсестри отримують додаткові 25% до зарплатні та довшу відпустку, адже робота у психіатрії особливо небезпечна. Перше правило психіатричного догляду - людина у хворобливому стані абсолютно непередбачувана, і персонал має бути готовий до форс-мажорів.

Тут варто згадати нещодавню подію у психлікарні на Кульпарківській, коли пацієнт захопив заручників. Були постраждалі... Чому так сталося?

Це радше середньостатистична норма, ніж виняток. Хоча останній раз подібний випадок у нас був, якщо не помиляюся, у 1998 році. Передбачити таку ситуацію та уникнути її дуже складно, або й зовсім неможливо. Таке періодично трапляється навіть у найелітніших західних клініках. Крім того, думаю, наш випадок надто «роздмухали». Це до того, що наш медіапростір справді не дуже здоровий: коли стаються подібні ситуації, журналісти налаштовані перш за все на те, аби знайти і вказати на винних, розповісти, як усе погано. Ця ситуація мала б посадити фахівців, керівництво соціальних служб, охоронних структур, усіх зацікавлених за великий стіл і змусити їх радитись про те, як не допустити подібного надалі. А суспільство має дискутувати про стан психіатричної служби та умови перебування хворих у спеціальних закладах. На хресті треба розпинати не медиків, а медичну систему.

Читайте також: Люди Твого міста: Олександр Фільц про сильну і слабку сторони Львова

Що спонукає людину йти працювати до психлікарні санітаром? Що це за люди?

Серед санітарів дуже мало молодих. Здебільшого люди старшого та середнього віку. Психіатрія – це інший бік нашого існування, який вкотре доводить, що ми не ідеальні й кожен може в будь-який момент зійти з прямого шляху. Є люди, які хочуть бачити цей зворотний бік. Саме вони і йдуть працювати до психлікарні.

Чи медична реформа торкнеться психіатричних закладів?

Мусить! Змінювати медичну систему в Україні все ж доведеться. Психіатрія стоїть трохи осторонь, бо вона потребуватиме не лише медичної реформи, а й своєї власної.

Що робити з іміджем «психушки», через який люди приховують, що звертаються по допомогу до психологів або психотерапевтів? А якщо про когось стає відомо, що він «на Кульпарківській», то це вже тавро…

Це не «психушка» має поганий імідж, це суспільство не навчилося бути толерантним. Зріле суспільство повинне терпимо ставитись до психічнохворих. Це один із маркерів зрілості. Ставлення до людей із психічними розладами справді стало жорсткішим. Суспільство почало «затискати» таких людей, захищаючи себе від хворих.

Скільки зараз пацієнтів в обласній клінічній психіатричній лікарні на Кульпарківській?

Не можу сказати, що вона завжди заповнена вщерть, але понад тисячу двісті людей там лежить точно. Усе залежить від сезонних коливань. Улітку та на початку зими захворюваність знижується, менше загострень хронічних психічних хвороб. Важливу роль відіграють свята: люди трохи відволікаються від своїх проблем, а рідні забирають хворих із відділень додому. Пік – березень-квітень та жовтень-листопад. На Кулпарківській близько тисячі триста ліжок  (1350); навесні й восени бувало так, що ліжок не вистачало. Найчисельніша категорія пацієнтів – люди віком 40-55 років, і, на мою думку, серед них більше жінок. Жінки довше відходять від життєвих потрясінь.

Є жарт, що психотерапевту з часом потрібен свій особистий психотерапевт. Як ви боретеся з осінньою хандрою чи з депресією? Я люблю свою дружину, а вона любить мене, і це найкраща допомога, як би банально це не хотіло звучати. Та й часу на хандру або депресію немає. Якщо відчуваю, що настрій іде вниз, поруч завжди є друзі та рідні. Щоб не засумувати восени, шукаю для себе щось нове – інформацію, заняття, знайомства.

Позаторік ви пішли з посади головного лікаря. Не шкодуєте?

Я людина академічна. Мені комфортніше в ролі викладача, ніж у кріслі головного лікаря. Шкодую, що затримався там так довго – понад десять років. Це не моє, я працював там трохи через силу. Не люблю керувати людьми. Старався бути демократичним, але, на жаль, люди, з якими я працював, мене і «з’їли». Але так часто буває, особливо, коли людям хочеться їсти, а держава про ситість не дбає.  

Розмовляла Дар’я Бавзалук