Львівський державний протезний завод, на якому десятки років виготовляли штучні кінцівки для мешканців чи не усього західного регіону – не працює. Підприємство у боргах, а більшість колективу – звільнилась. Львівська міскрада має намір інвестувати у нього 390 млн грн та передати підприємство Першому ТМО.

Про те, яка реальна ситуація з протезуванням у вже чинних центрах, чому протезний завод, який сьогодні вкрай необхідний, не працює, і чи можна було б там виготовляти протези для декількох реабілітаційних центрів, а не лише для Першого ТМО, дізнавалась журналістка Тvoemisto.tv.

Хто заробляє на протезуванні у Львові

На сьогодні в Україні працює близько 50 протезно-ортопедичних підприємств. Їх внесено до Реєстру Держлікслужби як виробників медичних виробів. 

За даними дашборда, створеного Міністерством соціальної політики України, на Львівщині є п’ять підприємств, що займаються тільки протезуванням-ортезуванням. Мова про ТОВ «Реабілітація ЛТД» на вул. Червоної Калини; ТОВ «Без обмежень» на вул. Городоцькій; ПП «Арол плюс» (від ТОВ «Без обмежень») на вул. Городоцькій; підприємство «Орто – крок» ЛОГО «ПІЛ» на вул. Варшавській; ПП «Отртотоп» на вул. Замарстинівській.

Штучні кінцівки, за даними Protez Hub, можна отримати також у Центрі протезування та ортезування «Вільні» на вул. Караджича; у ТзОВ «Аванті Трейд» на вул. Гетьмана Мазепи; у Центрі протезно-ортопедичної допомоги «Теллус» на вул. Моршинській; у реабілітаційному центрі «Superhumans», що у Винниках, та реабілітаційному центрі «Unbroken», що на вул. Миколайчука.

Безоплатно за державною програмою протези можуть отримати не лише військові, а й цивільні громадяни, які постраждали внаслідок воєнних дій. Для військових гранична вартість протеза, яку покриває держава, за словами міністерки соціальної політики Оксани Жолнович, втричі вища. Максимальна компенсація вартості – 2 млн. грн.

Протезування відбувається за тристороннім договором: отримувач (людина, якій потрібен протез) – виробник (одна із фірм, підприємств чи центрів, де протезуватимуть) – той, хто оплачує (держава). Отож, сьогодні пацієнт, який пережив ампутацію кінцівок, може сам обирати з державних чи приватних установ, де йому отримувати послуги. 

Відтак кожна фірма та центр є конкурентами і борються за свого пацієнта. Адже протезування стало вигідним бізнесом.

До речі, починаючи з квітня цього року, відколи у Львові запрацював реабілітаційний центр «Superhumans», тут поставили понад 150 протезів сотні пацієнтів. А спеціалісти Центру «Unbroken» за рік виготовили 215 протезів, з них 13 – біонічних, хоч раніше мовилось, що потужність становитиме сто протезів у місяць.

Оскільки кількість поранених з ампутованими кінцівками зростає, потужності з протезування у місті планують нарощувати. 

Зокрема, у Львові на території Львівського обласного госпіталю ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи планують відкрити національний реабілітаційний центр. Він функціонуватиме на базі Львівського національного медичного університету ім. Д. Галицького. За словами генерального директора Першого медоб’єднання Львова Олега Самчука, ще одну протезну майстерню створять в лікарні святого Луки. А протезний мінізавод - на території лікарні святого Пантелеймона

Тим часом у Львові, на вул. Рудненська, 10, є цілий протезний завод, на якому у його кращі часи за рік обслуговували близько 300 пацієнтів. Зараз підприємство не функціонує. Але є план, згідно з яким завод можуть перебрати його у власність Львівської територіальної громади. Також у планах інвестувати у нього 390 млн грн та передати підприємство Першому ТМО.

Завод-«привид»

Колишній депутат Львівської міськради, громадський діяч, а тепер головний спеціаліст відділу гуманітарної політики та міжнародного співробітництва Львівської обласної ради, юрист Ігор Дякович сам має протез. У 2013 році свою «нову ногу» отримав якраз на Львівському протезному заводі.

«Мене протезували тоді, коли це ще не було мейнстрімом. На той час Львівський протезний завод був одним з небагатьох, де забезпечували протезами. Найбільшим плюсом було те, що на заводі розгорнули стаціонар на 25 ліжок, тож я, навіть будучи львів’янином, мав можливість побути серед рівних собі і це дуже допомогло. Біля мене було багато кваліфікованих людей, які протезували, вчили ставати на ноги, ходити. Їздити туди мені довелось шість років, бо протезування – це питання не одного дня і навіть року, – каже Тvoemisto.tv Ігор Дякович, розповідаючи, які хороші протези там виробляли свого часу. – Я багатьом знайомим рекомендував звертатись саме на завод і навіть відмовляв їхати протезуватись за кордон. Потрібні матеріали завод закуповував, а на місці все скручували, монтували».

Ігор Дякович добре пам’ятає, що коли на заводі почались проблеми із фінансуванням, з підприємства почали масово звільнятись працівники. Здебільшого, йшли працювати у приватні фірми. Зараз його протезист також працює у приватній структурі. 

Завадити розпродажу і розкраданню майна заводу за  час його простою вдалось лише завдяки розголосу.

Вікторія Оліх 18 років працювала заступницею директора з медичної роботи на Львівському протезному заводі. Раніше він був казенним, а тепер це державне комерційне Львівське експериментальне підприємство засобів пересування і протезування. 

Завод обслуговував п’ять областей Заходу України (Львівську, Рівненську, Волинську, Івано-Франківську та Закарпатську області). Тут робили складне ортопедичне взуття, ортези (шарнірні та безшарнірні), корсети, візки, виконували дрібні швейні вироби.

Коли у 2018 році на заводі почались фінансові проблеми, Вікторія і її колеги перейшли працювати у приватну фірму «Без обмежень». Так вона намагалася врятувати колектив.

Тепер Вікторія Оліх працює у компанії «Укрпротез».

Яка зараз ситуація на Львівському протезному заводі, Тvoemisto.tv так і не вдалось з’ясувати. Адже зустріч із теперішнім його директором Романом Цяпало не відбулась, хоч перемовини про неї тривали близько тижня.

Як розповіла старша медсестра Ярослава Василичук, яка на заводі пропрацювала майже 45 років (з 1976 до 2020 року), їй важко дивитись на майже покинуту будівлю заводу, знаючи, що ще донедавна туди приходили працівники та пацієнти. А у час війни, коли багатьом українцям потрібні протези, її серце щемить ще більше.

«Я живу навпроти заводу, завжди могла прослідкувати, що там відбувається. Зараз важко дивитись у темні вікна», – ділиться жінка.

За її словами, у час, коли вона працювала, діючими були всі чотири поверхи будівлі. На першому поверсі була поліклініка, лабораторія, п’ять кабінетів лікарів, склад і гіпсова. На другому – кабінети для адміністрації і в кінці коридору склади та інструментальний цех. На третьому поверсі – містились склади та взуттєвий цех, а на четвертому половину приміщень займав стаціонар, іншу половину – протезний цех. 

Загалом завод існує з 1921 року. Раніше він розташовувався на Новому Львові, потім на вул. Замкненій (там лише виготовляли взуття та візки). А згодом побудували велике приміщення на вул. Рудненській, де й відкрили стаціонар, в якому не лише протезували, а й реабілітовували хворих.

«За рік через стаціонар проходило 300 пацієнтів. До нас поступав інвалід, який отримував належну підготовку і лікування – йому робили масаж, знімали мірку на протез, виготовляли спочатку лікувально-тренувальні протези, а вже потім робили постійні. Лікарі ЛФК у всьому допомагали», – пояснює співрозмовниця.

Ярослава Василичук досі добре пам’ятає і своїх перших пацієнтів, і «велику родину» Львівського протезного заводу.

За словами Ярослави Василичук, стаціонар на заводі проіснував до 2021 року. Зараз, як їй відомо (жінка досі спілкується з колишніми працівниками), на роботу виходять лише декілька людей. Але протези вони не виготовляють.

Досі числиться у працівниках заводу, хоча від початку 2023 року пішла відпустку за власний рахунок, Галина Кімак. На Львівському протезному заводі вона працює з 1997 року: спочатку у медпункті фельдшеркою, потім у стаціонарі медсестрою, старшою медсестрою.

«Ходить на роботу лише начальство. Працювати у стаціонарі залишилось небагато – сестра-господиня, я, санітарка, медсестри, інструктор ЛФК. Усі ми взяли відпустки за свій рахунок. Ще кілька працівників приходить від заводу, але лише по понеділках та вівторках. Але, по суті, вони нічого не роблять. Покрутяться і підуть», – розповідає вона.

За увесь 2022 рік зарплати вони не отримували, заборгованість кожному з працівників стаціонару становить приблизно 68 тис. грн. За власний рахунок у відпустку пішли у 2023 році. Люди не звільняються, бо бояться, що взагалі не отримають жодних виплат.

Жінка знає, що місто хоче взяти Львівський протезний завод у свою власність і ставиться до цього дуже позитивно.

«До нас навіть недавно приходили з Першого ТМО, обіцяли, що виплатять борги, візьмуть під свою опіку. Також пропонували нам роботу, але чомусь не за нашими спеціальностями, а в інші відділи лікарні на Топольній – у неврологію, хірургію. А чому маємо йти туди?», – додала вона.

Чий завод?

Львівське експериментальне підприємство засобів пересування і протезування планують передати у комунальну власність Львівської територіальної громади. Технічно-економічне обґрунтування такого рішення депутати затвердили на сесії міської ради, що відбулась 28 вересня 2023 року. Наразі остаточних кроків ще не зроблено і, як зазначив Tvoemisto.tv секретар комісії з охорони здоров'я ЛМР Євген Кузик, «не відомо чим закінчиться вся ця історія».

«Місто висловило лише намір, що хоче його утримувати. Це тривала процедура. Щоб передати завод на баланс міста, потрібне погодження, ухвала. Цілком ймовірно, що рішення  стане відоме ще цього місяця», – каже Євген Кузик.

Про те, чи є у міста гроші на погашення заборгованостей (загалом їх сума становить 59 млн грн. – ред.) та розвиток заводу, чи шукатимуть гранти деінде, секретар комісії з охорони здоров'я ЛМР інформацією не володіє.

Каже, наразі не має чіткого розуміння, де взяти кошти, хто там працюватиме і для кого: «Львів готовий брати на себе зобов’язання, обслуговувати і розвивати завод. Було б добре, щоб місто разом з областю нарешті напрацювали спільну дорожню карту і мали розуміння, як все можна розвивати. Але давайте спочатку зрозуміємо, чи можливо його передати місту, а вже потім говоритимемо про щось більше».

Євген Кузик також не підтримує ідею передати протезний завод Першому ТМО: «Можна створити нове ЛКП, щоб завод міг працювати  не лише для Першого ТМО, а й інших реабілітаційних центрів, де використовують протези».

«За» відновлення Львівського протезного заводу, який би виготовляв протези для потребуючих, висловилися ледь чи не усі наші співрозмовники. Проте, як зазначила Вікторія Оліх, яка вже більше 23 років працює у сфері протезування, основним процесом у цьому процесі є реабілітація. 

Прості протези можна виготовити за декілька днів. Набагато складніша робота – бинтування кукси, підготовка пацієнта, вертикалізація, відновлення балансу. 

«Можна виготовити суперпротез, але коли людина не буде підготовлена і мотивована, коли їй ніхто не розкаже і не покаже, як його використовувати, то результату не чекайте. Якісні протези і потужна реабілітація мають йти у парі», – каже фахівчиня.

За її словами, підприємств і центрів, де б не лише виготовляли протези, але й реабілітовували пацієнтів з ампутованими кінцівками, допомагали їм адаптовуватись, мало б бути точно більше.

«Війна триває вже не перший рік, а готовий спеціалізований заклад пустує! Це ненормально!», – підсумовує вона.

Ольга Шведа

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав. 

_____________________________________________________________________________________________________________________