фото авторок

фото авторок

Бандера досі «воює». Руслан Забілий про культ Перемоги та маніпулювання минулим

1638 0
Директор львівського музею «Тюрма на Лонцького» вважає, що свято 9-го травня скоро відійде в небуття, а відкритих архівів найбільше боїться Кремль.

Кабінет директора «Тюрми на Лонцького» – колишня камера. Заґратовані вікна, стара дерев’яна підлога. Коли вісім років тому Центр досліджень визвольного руху облаштував у колишній в’язниці, якою користувались польські, нацистські та радянські спецслужби, національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів, тут вирішили залишити все як було. Тепер кабінет 42-річного дослідника історії ОУН-УПА Руслана Забілого завалений документами та книжками. З портрета на стіні дивиться молодий чоловік. Ні, не Бандера і не Шухевич (хоча обоє були ув'язнені у тюрмі на Лонцького).

Це Микола Арсенич. Він імпонує мені як людина, – каже Руслан Забілий. – Це творець служби безпеки ОУН, який провів чимало контррозвідувальних операцій і протистояв НКВД. Надзвичайна людина.

Після екскурсії до закритої частини архіву, де реставратори працюють з унікальними документами Tvoemisto.tv розмовляє з Русланом Забілим про історичну пам'ять та маніпуляції з нею, культ Перемоги та ідею демонтувати монументи радянським воїнам, роботу Центру досліджень визвольного руху та людей, які чинять спротив  декомунізації.

– Я особисто знайомий з тими людьми, які в 50-х – 70-х роках утримувались у цій камері, – розповідає директор. – Один із них зараз живе в Канаді й навіть передав нам свій архів документів про дисидентський рух. Це Микола Дубас, суджений за участь у молодіжній підпільній організації. 2009 року, коли музей відкрився, було психологічно важко звикнути до тюремної атмосфери. Але ми звикли. Облаштовуючи свої робочі місця, намагались мінімально втручатись в автентичність тюрми. Ремонту тут не було й нема. Можна було б поставити пластикові вікна, але ми вирішили, що все має залишитись як є.

Хто й навіщо приходить до музею?

Приходять люди різного віку й соціального статусу – школярі, студенти, митці, військові, історики. Для школярів маємо окремий проект, де говоримо про пам’ять, права людини, боротьбу за свободу. Коли йдеться про подолання наслідків тоталітаризму, то наш музей має бути не лише величезним артефактом, який можна побачити, а й комунікаційним майданчиком. Приходять і режисери, художники. Свого часу у в’язниці знімався фільм «Жива», а зараз тут працюють актори театру Заньковецької. Поки що не хочу розкривати їхні плани – нехай самі розкажуть.

Чим займається дослідницький центр музею?

Очевидно маєте на увазі Центр досліджень визвольного руху. Це громадська науково-дослідницька організація. Коли йдеться про повстанські архіви, наше головне завдання – зберегти їх і зробити доступними для суспільства, бо вони глибше розкривають локальну історію. ЦДВР об’єднує багатьох істориків з України. Ми записуємо спогади людей, ведемо пошукову роботу, намагаємось розробляти туристичні маршрути, відновлюємо місця пам’яті. Вже третій рік обстежуємо територію подвір’я тюрми, проводимо розкопки. Раніше не мали такої змоги – влада не дозволяла. Окрім масового захоронення знищених енкаведистами людей були й інші знахідки. В одній із траншей ми знайшли місце, де працівники КГБ спалювали документи: дані про людей, які були ув’язнені або загинули. Жодної інформації з спопелілих залишків документів дізнатись неможливо, але вони цінні як музейний артефакт і є свідченням того, що 1991 року КГБ нищив докази своїх злочинів.

Один із найбільших наших проектів – електронний архів визвольного руху. Це спільний проект ЦДВРу, музею, ЛНУ та інших установ.  Ми вважаємо, що документи, пов’язані з діяльністю карально-репресивної системи, мають бути доступні для всіх охочих знайомитись із першоджерелами. Зараз в архіві понад двадцять три тисячі документів. До нас звертаються члени сімей, чиї родичі брали участь у визвольному русі, воювали чи постраждали від репресій. Звертаються й дослідники й науковці – як із країн, які належали до соцтабору, так і західноєвропейські, які цікавляться життям за колишньою залізною завісою. Це не обов’язково історії репресій: часто вивчають повсякдення, наприклад, як режим впливав на формування молоді.

Що найбільше дивує іноземців у нашій історії?

Мені здається, вони ловлять себе на думці, що їхні уявлення про комуністичну систему збудовані на ілюзорних уявленнях. Свого часу Радянський Союз нагодував світ пропагандою, що сформувала його імідж, а поряд з тим породила деякі стереотипи. Тепер західні історики приїжджають сюди, заглиблюються в документальні пласти, спілкуються з учасниками подій, із дослідниками й можуть зовсім інакше оцінити те, що тут відбувалося.

Як відкриті архіви радянських спецслужб допомагають у процесі декомунізації?

Коли йдеться про злочин, не можна приховувати його характер і обставини. Не так давно ми дізналися, що напередодні Голодомору відбулося п’ять тисяч повстань. Тобто селянство чинило опір радянській системі, а його нищили голодом. Ми довго не знали подробиць трагедії в Чорнобилі: що сталося, що передувало аварії. Відкритість архівів дає нам більше інформації, щоб ми усвідомили масштаби трагедії та зробили висновки. В інших європейських країнах колишнього соцтабору архіви відкрили вже давно. В нас ці процеси почалися 2008 року, коли почали говорити про доступ до інформації. Але справжній прорив стався в 2014 році: історики отримали набагато більше можливостей працювати з документами спецслужб. Думаю, якби архіви відкрили 1991 року, можливо, ми не мали б тепер проблем, пов’язаних із анексією Криму та війною на Донбасі.

Чи не розкололо б це суспільство пострадянської України?

Очевидно, що для людей, що народились і сформувались як особистості в Радянському Союзі, це могло бути психологічною травмою. Але не катастрофою. Тільки в тоталітарному суспільстві діти й онуки відповідають за гріхи своїх батьків і дідів. У правовому кожен відповідає за себе. А жертва має право знати імена своїх катів. У Литві, Чехії, Польщі, Німеччині та інших країнах, архіви відкрили давно, й ніхто від того не помер – громадяни почуваються комфортно. Жодних конфліктів чи розколу суспільства на ґрунті доступу до архівів комуністичних спецслужб у цих країнах не сталося. Зробили справу й відійшли від тоталітарного спадку. А побоювання, що хтось когось буде переслідувати – це вже маніпуляції, страх перед минулим, який треба подолати. Закриті архіви вигідні тим, хто боїться їх відкриття й тим, хто хоче маніпулювати суспільством, позбавленим знань про минуле – перш за все, Росії. Там архіви залишили закритими ще мало не на сімдесят років. Тепер Кремль може творити легенди, вилизувати фасади старих радянських міфів.

Чи змінили б ви щось у політиці декомунізації?

Є речі, які потребують широкого обговорення. Наприклад, історичний календар: восьме березня – вихідний день чи робочий? Які смисли залишити, яку конотацію – свято весни й невідомо чого чи міжнародний день боротьби жінок за свої права? Є багато речей, які треба кардинально змінити. Один із наших національних інструментів – це граблі. Ми стільки разів на них наступаємо, що колись маємо вже поставити крапку. І в цьому сенсі кажу про подолання наслідків тоталітаризму.  Декомунізація має відбуватись у багатьох сферах. Скажімо, в освіті, збройних силах України. Радянська спадщина й риторика побудовані на тому, що ми маємо кудись іти й нести мир, а не відстоювати власні кордони. Мають змінитись архаїчні найменування і традиції, ніяк не пов’язані з Україною. Нещодавно група спеціалістів, істориків і геральдистів створила військовий одяг з українськими мілітарними елементами – він ближчий нам. Є інші напрямки, в яких треба працювати роками.  

Як ви ставитесь до ідеї демонтувати Монумент Слави на Стрийській і встановити натомість монумент загиблим у війні на Донбасі?

Мені особисто імпонує ця ідея, але не зовсім подобається шлях, яким пропонують її реалізувати. Чомусь ця проблема занадто починає політизуватися. З огляду на прояви гібридної війни дивно, чому проблема підіймається напередодні восьмого травня, а не за місяць після того чи за півроку. Інша справа, що цей монумент не підпадає під дію закону про декомунізацію, тому це питання має вирішитись у загальному порядку: звернення до депутатів, громадські обговорення, вивчення проблеми і рішення – демонтувати чи ні, як демонтувати й куди перемістити. Думаю, ідеально було б перемістити монумент до музею тоталітаризму, де подібні монументи та пам’ятники хочуть зібрати.

Чи треба, на вашу думку, зберігати в Україні пострадянський культ Перемоги?

А що таке перемога? Ми часто вживаємо якісь терміни, не замислюючись над їхнім змістом. Що таке перемога? Кого? Над чим? Заміна тоталітарної нацистської системи на радянську тоталітарну? Які результати перемоги? Радянський Союз «переміг» і нав’язав країнам, які взяв під контроль, тоталітарний режим. Згадаймо угорські події 1956-го і чехословацькі 1968-го, революції кінця 80-х – початку 90-х. Яка ціна перемоги? Чи варто говорити про неї як таку? Війна – це трагедія, тож потрібно згадувати всіх солдатів і цивільних, що загинули: віддати їм шану. Війна забрала мільйони життів. Чи є хтось при здоровому глузді, хто святкує трагедію.

День пам’яті і примирення 8 травня – європейська традиція. Поруч із цим залишається традиція святкування 9 травня. Але я думаю, що з роками ця дата відійде в минуле. До 1965 року її не відзначали, поки Комуністична партія не вирішила запровадити нове свято. Сенс цього свята залишається агресивним і, на мою думку, цинічним щодо людей, загиблих на війні. На парадах щороку більшає людей, які вдають ветеранів, хоча справжнім учасникам війни вже за вісімдесят або дев’яносто, й вони навряд чи підуть парад. А ті, хто сидів у глибоких тилах, зараз найбільші здобувачі перемоги.

Інша сфера, навколо якої зараз чимало маніпуляцій – історія українсько-польських відносин. Чому, на вашу думку, зараз так загострилась ця дискусія?

Політики завжди мають спокусу маніпулювати складними питаннями минулого. З останнього можемо згадати руйнування пам'ятника повстанцю в Польщі: він простояв двадцять три роки й нікому не заважав. Дії польських крайніх правих чи проросійських сил спонукають думати, що частина польського суспільства так і не зробила висновків щодо загрози рецидивів тоталітаризму. В Україні також псували пам'ятники, наприклад, у Гуті-Пеняцькій, Києві та інших місцях. Зрозуміло, що це сплановані провокації, а не дії звичайних людей. Патріоти України зараз відстоюють цілісність і незалежність України на фронті, а не бігають по лісах, плюндруючи пам'ятники. І на Заході, і в нас не завжди розуміють, що війна, яка точиться на Донбасі, робить нас, з одного боку, чутливими до історії, а з іншого – терпимими до минулого. Українці не будуть витрачатись на руйнування пам'ятників, коли щодня ховають своїх загиблих на фронті. Попередні 10-15 років таких провокацій не було, тому це виглядає не дуже зрозумілим і говорить про те, що Росія намагається посварити поляків з українцями. Питання в тому, наскільки ми притомні, щоб цього не дозволити.

Аналітики й політологи говорять про сильні російські впливи у Польщі. Чи готова ця країна чинити опір, чи піддасться цим впливам? Те саме стосується Франції, Чорногорії та інших країн. Розхитування внутрішньої ситуації в європейських країнах, руйнування системи європейських цінностей – частина російської гібридної агресії. Зараз не обов’язково йти танковими колонами через усю Європу: економічні інструменти, пропаганда, малобюджетні силові акції набагато ефективніші за прямі бойові дії.

З боку критиків України в Польщі лунають закиди, що, мовляв, в Україні існує культ Бандери та інших лідерів повстанського руху. На вашу думку, це правда?

Це неправда. Нема в нас культу Бандери. Питання в тому, наскільки часто образом Бандери маніпулюють і наскільки щиро говорять про проблеми минулого історики та суспільство. Я б не хотів, щоб Бандеру сприймали як ідола чи героя в білих рукавичках на білому коні, бездоганного. Він однозначно таким не є. Однак також неправильно демонізувати Бандеру й сприймати його як злочинця. Спостерігаючи за дискусіями, я ловлю себе на думці, що Бандеру зображають уже страшнішим за Гітлера. Це маніпулятивний прийом – безпідставні узагальнення, підміна фактів. Бандера – історичний діяч, політик зі своїми позитивними й негативними рисами, із суперечливим характером, революціонер, харизматичний лідер поневоленого, воюючого за свободу народу. Ми знаємо про нього дуже мало. Він, як і багато інших, обліплений міфами, які треба прибрати й побачити під ними людину. Особисто для мене Бандера є героєм і прикладом для наслідування у боротьбі з ворогом за право жити вільним життям у вільній країні. Бандера досі «воює». Особливо він дратує тих, хто має проросійські погляди, шкодує за розвалом Радянського Союзу чи є носієм лівих поглядів.

Зараз українські та польські історики активно обговорюють операцію «Вісла». Нещодавно виповнилось сімдесят років від початку депортації українців Закерзоння. Як Україна повинна реагувати на цю річницю?

На мою особисту думку, це був воєнний злочин, учинений польською комуністичною владою та армією проти української національної меншини. Чи можна це вважати етнічною чисткою – питання дискусійне, на нього мають дати відповідь юристи, які працюють із міжнародним правом і набагато краще знають це питання. Та я не поділяю думку, що є народи-злочинці і народи-жертви. Ігри в такі технології небезпечні. У злочині винна не вся нація, а конкретні люди. Те саме стосується й міфу народу-переможця, який завзято культивується в Росії. Мовляв, ми, росіяни принесли мир і радість усій Європі, а отже, маємо тепер право їй диктувати. Усе це – сучасні політичні технології, які активно використовують в умовах гібридної війни. Я прихильник того, щоб комуністичний режим, зокрема такий його різновид як сталінізм, був засуджений так само, як це у свій час сталося з нацизмом.

Підготували Дар’я Проказа і Яна Проценко 

Міські акценти