Наприкінці ХХ століття у Львові утворили шість адміністративних районів. Tvoemisto.tv дізналося, чому вони мають саме такі назви, що вони означають, а також те, як формувалися ці райони і що стимулювало їхній розвиток.

«У теперішніх і давніх львів’ян схожі проблеми: як правило, нарікають, що у нашому місті жити незручно», – каже історикиня архітектури Ольга Заречнюк, яка досліджує XIX століття.

Вони були дуже чутливі до проблем містобудування, і це видно з періодики, з дискусій у колах архітекторів і будівничих.

«Говорили про проблеми через збільшення населення, казали, що місто забудовують хаотично. Тоді напрацьовували нові підходи, закони, правила, регуляції. Була велика професійна дискусія. В газетах люди нарікали, що у Львові незручно жити», – розповідає вона.

З короткої історії районів видно, як Львів розвинувся з міста за мурами до великого обласного центру, якому не судилося стати промисловим.

Сихівський район

Наймолодший та найбільш густонаселений район Львова – Сихівський. Його виокремили у 2000 році. Свою назву він успадкував від назви села, яке долучили до Львова та збудували там найбільший житловий масив. Назва села утворилася від давньослов’янського імені Сехъ. Історик Микола Майданський каже, що Сех – це зменшувально-пестлива форма імені Євстахій.

Район охоплює територію південно-східної частини міста: колишніх сіл та місцевостей Сихів, Козельники, Пирогівка, Боднарівка, Персенківка, Новий Львів, Пасіки, частково Снопків і колишні угіддя села Зубра.

Перша згадка про село Сихів датована 1409 роком. Її можна знайти у повідомленнях про те, що Пйотр Влодкович придбав Сихів у Івана Русина та його дружини Оксани за 50 кіп грошів руських. За два роки перепродав його Іванові з Зубри за 60 кіп грошів руських і коня. Село мало Магдебурзьке право. За нацистської окупації Сихів уперше став частиною Львова, утім в перші роки радянської влади знову від’єднався від міста. Удруге приєднали його до Львова в 1952 році.

Спершу у районі почала розвиватися промисловість. 1945 року поблизу розпочали будівництво автоскладального заводу. Спершу там виготовляли автокрани, а згодом підприємство стало Львівським автобусним заводом. Також тут було танкоремонтне підприємство.

Сихів як район Львова починався з приєднання сіл Козельники та Зубра. Початком забудови Сихова багатоповерхівками прийнято вважати 1972 рік, коли сюди приїхала «Третя майстерня міста» з головним архітектором проєкту Євгенією Мінковою, щоби виміряти площу території. Саму ж забудову почали аж через сім років. Перші три будинки здали в експлуатацію у1981-ому.

Перші мешканці описують знайомство з Сиховом як із чужим, дуже просторим, незнайомим і недоглянутим простором, необжитими, з однаковими будинками та великою кількістю людей. Мешканці Сихова, які мали поруч  лікарні, крамниці, садочки і школи, кінотеатр – опинились у своєрідній ізоляції, до центру доїхати було складно

Через мікрорайон проходила залізниця Львів – Чернівці. Також там є дві станції – Персенківка і Сихів. У 1994 році на Сихів уперше спробували запустити міський електропотяг. У 2009 – 2010 роках мікрорайоном курсував рейковий автобус Сихів – Залізничний вокзал – Підзамче. Маршрут проіснував лише рік, і його закрили через збитковість.

У 1970-их роках Сихів завдяки тролейбусному маршруту сполучили з центром Львова.

Кінцева тролейбусів на станції «Сихів» Фото: vorobus.com Джерело: Сихів Медіа

Осінь 2016 року на Сихів уперше поїхав трамвай №8, що сполучає площу Соборну та вулицю Вернадського. Цю трамвайну гілку у далекій перспективі планують з’єднати з вулицею Княгині Ольги.

Нині територію підприємств активно забудовують житлом. У районі є оптовий ринок «Шувар», головний автовокзал, студмістечко УКУ.

Місто спрямовує зусилля на те, аби з винятково спального району Сихів перетворився на багатофункціональний.

У Сихівському районі чи не найменше пам’яток з-поміж інших районів міста. Але тут є дерев’яний храм Пресвятої Трійці. Деякі історики вважають, що церкву спорудили у 1654 році, коли до Львова наближалося військо Богдана Хмельницького. Утім, за іншими історичними даними, церкву збудували жителі Сихова у 1600-ому. Стінопис храму датований 1683 роком.

Франківський район

У 1973 році створили окрему адміністративну одиницю – Радянський район Львова. В 1993-ому він отримав назву Франківський на честь Івана Франка. 

Район охоплює територію центрально-південної частини міста: На Байках (її ще називають Новий Світ), частково Богданівку, Кульпарків, Кастелівку, Вульку.

Частина Кульпаркова біля залізничної колії. Фото 1946-1960 рр.

Франківський район особливий тим, що тут доволі багато російськомовного населення, каже дослідник Львова Ілько Лемко, утім більшість російськомовних стали «політичними українцями». 

«Колись я аналізував кількість російськомовного населення у Львові. Найбільше етнічних росіян залишилось у Галицькому районі. Знаємо, що по війні з центру міста повиселяли людей: кого на Сибір, кого деінде. Поляки втікали до Польщі. Наприклад, моя дружина виросла у будинку на вулиці Фурманська. Там 16 помешкань, і з них 12 займали російськомовні сім’ї. Так, то все нащадки визволителів. Тому Франківський район – другий за кількістю російськомовних», – вважає він.

Читайте також: Де у Львові відпочивали сто років тому

І каже, що у Франківському районі було найбільше військових частин, тому там селили військових, які переїздили до Львова. Найбільш україномовним дослідник вважає Сихів.

Територію району між центром та залізницею почали забудовувати у другій половині XIX століття, а території від вулиці Володимира Великого до межі міста – наприкінці ХХ століття. Деякі ділянки сучасного Франківського району були селами, як-от Ґольдбергоф, що дивним чином став Кульпарковом. Ілько Лемко розповідає, що то поляки так спотворили німецьке прізвище засновника. 

Дослідниця Ольга Заречнюк запевняє, що на початку ХІХ століття частину району, яку колись називали Новий Світ, вважали однією з найпрестижніших через близькість до центру і добре сполучення з вокзалом – там їздив трамвай.

«На початку ХІХ століття найпрестижнішим районом був Новий Світ – вулиці Коновальця і Київська. Там зеленіли сади і було зручне сполучення завдяки трамвайній колії. На початку ХХ століття з’явилося багато вілл. У 1893 році збудували палац для вдови Йосифа Франца – спадкоємиці фабрики гіпсу на розі вулиць Мельника та Коновальця», – розповідає вона.

Через те, що із заходу район почав забудовувати і розвивати підприємець Антоні Франц (це він, до речі, виділив кошти, аби там проклали трамвайну колію), район почали називати Францівкою, його й до нині дехто так називає.

Іншу частину дільниці розбудовував відомий підприємець і архітектор Іван Левинський. Тут була його фабрика будівельних матеріалів. По нині зберігається планування вулиць та комунікацій, створене за задумом видатного професора і архітектора Юліана Захаревича і Івана Левинського.

В 1920—1930-х роках район активно почали забудовувати, свій маєток тут спорудив художник Іван Труш. В епоху функціоналізму район не втратив свого шарму, тут переважно будували вілли, не вирубуючи старих садів і дерев. Це було у дусі модної тоді ідеї міста-саду.

Активно розбудовувати Франківський район почали у 1930-их роках, веде далі Ілько Лемко. Тоді приєднали до Львова Кульпарків і ліквідували Городоцький цвинтар, згодом його територію частково зайняв Привокзальний ринок.

Великої промисловості у цьому районі не було, хіба що «Кінескоп». Цей завод у 1954 році побудували на теперішній вулиці Героїв УПА. Нині його територію займають житло та офіси.

Личаківський район

«Було колись Личаківське передмістя Львова. Коли я вчився у школі, нам казали, що люди там жили бідні, ходили в личаках (лапті, ходаки – взуття з кори дерев, яке носили в Північній та Східній Європі – Ред.). Але це не так», – стверджує Микола Майданський.

З його слів, Личаків був названий на честь німецьких колоністів Люців. Так їх називали, а родина мала прізвище Люцингоф. Історики кажуть, що його також спотворили поляки. Згодом радянська влада почала поширювати байку про личаки і бідноту… 

На Личакові жили досить заможні люди, які займалися городництвом, млинарством. Нині це район Львова, що охоплює територію північно-східної частини міста: Личаків, Великі Кривчиці, Лисиничі, Майорівка, Погулянка, Знесіння, Кайзервальд, Цетнерівка, Ялівець і місто Винники.

У радянський час район називався Червоноармійський. Личаківським він став на початку 90-их років минулого століття.

Інтенсивний розвиток ця частина міста отримала з появою залізниці і трамвая, тобто на початку ХХ століття. Тут не було великих промислових підприємств. У цей район містяни їхали відпочивати або лікуватися.

«За Австрії – кінець XVIII століття – багато монастирів закрили і перетворили на те, що потрібно було державі: казарми, тюрми, лікарні. На Личакові було кілька монастирів боніфратів, один перетворили на сучасний військовий шпиталь, а маєтки піарів – на крайовий шпиталь (теперішня лікарня на вулиці Некрасова). Згодом розбудували медуніверситет і ветеринарну академію», – розповідає Микола Майданський.

Крім цього, каже він, оскільки серед львів’ян були популярні пікніки, то задля такого відпочинку на природі вони їхали на Погулянку, Цетнерівку, Майорівку, Кайзервальд. Ще був популярний відпочинок у парках, на бульварах, Губернаторських валах. 

На Кайзервальді, за твердженням істориків, на початку ХХ століття діяв перший в Україні парк атракціонів.

Галицький район

Галицький район Львова – найменший і один із найдавніших. Він охоплює територію центральної частини міста: Цитадель, Софіївку, Снопків. Головні проспекти – Шевченка і Свободи. Магістральні вулиці – Дорошенка, Хмельницького, Городоцька, Гоголя, Огієнка, Лепкого, Листопадового Чину, Гнатюка, Куліша, Франка, Коперника, Чайковського, Ліста, Вірменська, Сербська, Краківська, Друкарська, Театральна, Шевська, Винниченка, Ужгородська, Паркова, а ще вулиця Богдана Хмельницького, одна з найстаріших  у Львові, відома ще з XIII століття. Вона була і є важливою транспортною магістраллю, що веде до виїзду з міста.

Галицьким район назвали після проголошення незалежності. До того він не раз змінював назву: спочатку утворили Центральний міський район, у 1940 році його перейменували на Сталінський, згодом, за десять років, з нього виокремили частину Залізничного, Червоноармійського, Сталінського районів Львова і утворили Ленінський район. А в липні 1956 року Сталінський і Ленінський райони об’єднали.

Деякі історики кажуть, що район назвали на честь засновника міста Данила Галицького, що колишнє Галицьке передмістя – основна частина Галицького району. Саме слово «галич» має з десяток різних значень: від «галя» – рівнина, полонина до «гал», яке пов’язане з воїнами-кельтами.

Уже згадана історикиня архітектури, архітектурна редакторка проєкту «Інтерактивний Львів» Центру міської історії Ольга Заречнюк розповідає, що вперше межі міста визначили завдяки Магдебурзькому праву.

«Найдавніше місто – це територія Високого Замку і довкола нього, зокрема район Підзамче. Там була дерев’яна резиденція князя. Нижче було місто зі своєю фортифікацією. У всіх містах епохи Середньовіччя оборонна функція була дуже важлива. В 1344 році територію захопили війська короля Казимира ІІІ. Саме з ним пов’язують заснування міста на тій ділянці, де нині ратуша, площа Ринок. Межі Львова тоді затвердили в Магдебурзькому праві», – веде далі вона.

Читайте також: Кабмін створив Львівську ОТГ. Як це вплине на вибори та бюджет

Межі Львова проходили сучасним проспектом Свободи, площею Галицька, вулицею Підвальна, площею Данила Галицького. Були ще передмістя – Галицьке на півдні та Краківське на півночі.

Сучасну забудову середмістя Львова розпочали на початку XIX століття. Згодом стали осушувати русло Полтви і скеровувати її в підземний колектор. У 1870-их роках почали забудовувати вулицю Коперника. У 1880 році з’явився палац Потоцьких, а в 1886 – 1889-их зводили будівлю Головпошти. У 1885 році заклали Стрийський парк.

Шевченківський район

Один із промислових районів міста, охоплює територію центрально-північної частини Львова, включає місцевість Голоско, Замарстинів, Збоїща, Підзамче, частково Рясне, Клепарів і Брюховичі. Ще у радянські часи отримав назву на честь Тараса Шевченка.

До складу району увійшли місцевості, які колись були селами. Клепарів, наприклад, заснував німець Андрій Стано-Кльоппер у 1419 році. Його фільварок називався Кльоппергоф. Славилося це поселення виноградниками і черешневими садами, і в 1793 році у ньому було 82 будинки.

«У цьому районі переважали сільськогосподарські поселення, були там шинки, цегольні, кузні, млини», – додає історик Микола Майданський.

Замарстинів, кінець 1950-х років

Район має репутацію батярського, каже історик Ілько Лемко.

«Це район пролетарський, промисловий, але доволі батярський. Там були танці, бійки і хулігани. До нього входить район Рогачка, відомий серед місцевих, а також бандитський район Збоїща (то ще з польських часів, від слова «збуй», тобто «розбійник»). Там були розбійники, які нападали на купців, тому історично виникла така його назва», – каже він.

Через те, що ще за польської та австрійської влади у районі розвивалася промисловість, його не вважали престижним.

Микола Майданський розповідає, що до Шевченківського району ввійшли Підзамче і давнє Жовківське передмістя разом зі Збоїщами та Замарстиновом.

«Там розвивалася промисловість, тож цей район був найменш привабливим для житлової забудови. Через нього текла Полтва, яка вже була великою каналізацією. Мати близько місце для зливу вод було вигідно підприємствам, у районі була бійня, лікеро-горілчані підприємства, шкірзавод. Також ним пролягала залізнична колія, що й сприяло розвиткові промисловості. Там жили менш заможні люди, хоча були квартали з більш елітною забудовою. В часи німецької окупації район відокремили для євреїв», – розповідає Микола Майданський.

У часи Другої світової тут було єврейське гетто і Янівський концтабір. Гетто було розташоване на території Замарстинова та Клепарова, відокремленій з півдня залізничним насипом, зі сходу – вулицею Замарстинівською, із заходу – вулицею Варшавською, а з півночі – берегом річки Полтва. 

Євреїв направляють у гетто, 1941, вулиця Замарстинівська Фото з photo-lviv.in.ua

Згодом, у радянський час, зі слів Миколи Майданського, політика перетворення міста на промисловий центр сприяла стрімкому розвитку будівництва, але виявила чимало проблем. Зокрема, бракувало води, а на заводах нікому було працювати, тому запрошували людей із довколишніх сіл.

«Львів під час Другої світової спорожнів, залишилося 20% населення. До війни половину населення Львова становили поляки (вони виїхали перед війною); третину – євреї (їх повбивали); українців було 20% (значну частину репресували). То хто мав працювати на тих заводах потім? У час промислового сплеску до Львова почали прибувати люди зі сходу країни: службовці, силовики. Переселялися в місто люди з довколишніх сіл. Для них будували цілі квартали. Через це у Львові почалися проблеми з водою, яку до 90-их років подавали у певні години», – веде далі Микола Майданський. 

На початку 1990-их років темпи житлового будівництва у місті скоротилися. Знаковим для Шевченківського району на той час було хіба що облаштування ринку «Галицьке Перехрестя».

Нині у Шевченківському районі чимало бізнес-центрів, територію більшості заводів забудовують житлом та офісами.

Залізничний район

Цей район охоплює територію південно-західної частини міста: Левандівка, Білогорща, Скнилівок, Сигнівка, частково Рясне, Клепарів, Богданівка та Рудне.

Свою назву район отримав у радянський час. Імовірно, його так назвали, бо він об’єднав території важливих залізничних вузлів і Головного залізничного вокзалу. У цьому районі будували квартали для залізничників, зокрема на Левандівці та частині вулиці Шевченка.

У 1861 році після будівництва залізниці Перемишль – Львів, яка сполучала місто з Віднем, почалась активна розбудова цієї території. За п’ять років на місці, де нині Приміський вокзал, збудували двірець залізниці, яка обслуговувала лінію Львів – Чернівці. Будівлю Головного вокзалу, яку бачимо тепер, звели в 1904 році.

У 1895 році Головний залізничний вокзал із центром міста сполучав трамвай (кінний та електричний). Район забудовували житлом, з’явилися кілька промислових підприємств. У 1955 році завершили спорудження нового приміщення Львівського аеропорту.

У 1960-их роках розпочали масове будівництво хрущовок на вулицях Виговського, Люблінська і Городоцька. А на початку 1970-их на Виговського, 1 з’явився перший у Львові дев’ятиповерховий будинок.

Вікторія Савіцька

Фото: Фотографії старого Львова

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.