Tvoemisto.tv відвідало презентацію книги та фотопроекту «Decommunized: Ukranian Soviet Mosaics» в Центрі міської історії та поспілкувалося з автором книги Євгеном Нікіфоровим про декомунізацію, мозаїки як мистецтво та музей під відкритим небом.

Чому ніхто не фіксує ці роботи, чому вони просто зникають?

У 2013 році я отримав комерційне замовлення сфотографувати деякі мозаїки 60-х років для книжки «Мистецтво українських шістдесятників». На той момент моїм завданням було відзняти ключові роботи, які залишися у Києві – вони знаходилися на станції метро «Шулявська», в Інституті фізіології рослин, на автовокзалі тощо. Перед тим, як взятися за роботу, я почав вивчати, чи існували раніше подібні дослідження.

Євген Нікіфоров (фото: Віктор Марущенко)

Я перейнявся мозаїками, мені стало цікаво, скільки їх збереглося у Києві, де є інформація про них, чи фотографує їх хтось. Певні речі були, але за наявними фотографіями не було зрозуміло, в чому цінність цих робіт – коли ж ти бачиш їх власними очима, ти розумієш: так, це мистецтво.

Я не розумів, чому ніхто не фіксує ці роботи, чому їх ніхто не захищає, чому вони просто зникають? Почав ходити по Києву та фотографувати у вільний час ті мозаїки, які знаходив у столиці.

Читайте також: Люди Твого міста: Маріанна Кіяновська про мистецтво, що творить Львів

За рік-півтора я почав обирати цікаві для себе об’єкти не тільки у Києві, але і по всій Україні. Про ці фотографії дізналася Дана Павличко, директорка видавництва «Основи» – ми вирішили зробити книгу «Decommunized: Ukranian Soviet Mosaics». Монументальні мозаїки або їх залишки знаходилися ледь не у кожному населеному пункті України.

Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій. Автор: Сергій Бабков, виконавці: Сергій Бабков та А. Ковальчук

У процесі роботи я сфотографував близько 1500 робіт. Деякі з них знаходяться у важкодоступних місцях, тож складно слідкувати за долею усіх мозаїк. Але іноді я отримую інформацію від людей, які слідкують за проектом, що робота в той чи інший спосіб зникла.

Найбільш поширеною причиною зникнення мозаїк є побутова недбалість, коли роботи зникають після ремонтів або реконструкцій. Вони ніяк не захищені, вони не знаходяться на балансах комунальних установ. До цього минуло рік-півтора активної декомунізації, коли роботи зникали або централізовано, або за ініціативою місцевої громади.

Житловий будинок у Києві, І. Апполонов, О. Долотін, В. Карась, 1960-ті

Проте дуже часто люди виступали проти демонтажу мозаїк із серпом та молотом – до них звикли та не бачили нічого поганого в тому, що роботи живуть. Є дослідження, згідно з якими тільки 11,4 % опитаних мешканців Києва не вважає мозаїки мистецтвом і виступили проти комуністичної символіки в публічному просторі міста.

Читайте також: (Не)пересічні львів'яни. Як львів'янка вчить позбуватися страхів за допомоги театру

Візуальна пропаганда

Звідки взагалі вони з’явилися? У 1955-му році вийшла постанова «Про усунення надлишків у проектуванні і будівництві». Вона стала ознакою того, що сталінський ампір, монументальний класицизм як період закінчився – держава перейшла на дешеве типове будівництво. Але його також треба було чимось прикрашати. У кінці 50-х на будівлях починають з’являтися перші оздоблення з керамічної плитки – як-от на проспекті Перемоги у Києві.

Важливою була теорія про синтез мистецтв, коли в нових експериментальних будівлях із самого початку закладалася ідея створення монументальних творів мистецтва, що існували б у гармонії з архітектурою та оточуючим середовищем. Державою було виділено величезні кошти на активізацію візуальної пропаганди у містах.

Одне з ключових будівництв того періоду у Києві – метрополітен. Деякі станції планувалися з мозаїками – їх досі можна знайти на станціях метро «Хрещатик» чи «Шулявська». Першим комплексним оформленням інтер’єрів будівлі можна вважати Річковий вокзал у Києві. Наразі він зачинений на ремонт і подальша доля мозаїк не відома. На початку 60-х в Україні почали прикрашати фасади типових шкіл. Матеріалом виступала керамічна плитка та кольорові цементи.

Річковий вокзал у Києві, художники Ернест Котков, Валерій Ламах та Іван Литовченко, 1957-1961

Найчастіше мозаїки з’являлися на кінотеатрах, школах, дитячих садках та будинках культури. Найкрутіші роботи створювали в дослідницьких інститутах, заводах та палацах культури, що були закріплені за великим виробництвом. Також їх робили на фабриках, автобусних станціях, на готелях, будівлях пошти, критих ринках. Окрема історія – це малі архітектурні форми 80-х років, коли стали можливі експерименти із формою.

Читайте також: Не готові до експериментів. Чому данські митці посварились із Тарасом Возняком

Люди, які живуть поруч, не помічають мозаїки

Мозаїки втратили свою важливість після комерціалізації просторів у 90-х чи нульових роках, коли роботи знищувались під час ремонтів. В процесі декомунізації деякі роботи просто прикривають – як на станції метро «Палац Україна», колишня «Червоноармійська». На деяких мозаїках декомунізовують тільки серпи, молоти та червоні краватки. В Сумах, наприклад, серп і молот зафарбували під колір рук, що їх оточують. У Черкасах місцевий Палац культури згідно із затвердженим планом мав зберегти мозаїку після реконструкції, але її просто збили та залишили порожнє місце. Часто люди, що роблять ремонти у своїх квартирах, просто закривають роботи панелями для утеплення на зовнішніх стінах будівель. На мою думку, протягом наступних 3-4 років зникне велика кількість робіт не через ідеологію, а саме через реконструкції чи реновації.

Житловий будинок у Львові

Станція метро «Палац Україна» у Києві. «Червоноармієць», Степан Кириченко, Роман Кириченко

Сумський будинок зв'язку, Ернест Котков, 1977

Мозаїка «Чим хата багата, тим і рада», Опанас Заливаха, в Івано-Франківську посеред техніки

Хоча бувають приклади, коли фасади утеплюють, а офіси ремонтують зі збереженням мозаїк – як-от в Івано-Франківську, де мозаїка знаходиться посеред сучасної техніки.

Проблема в тому, що мозаїки не помічають люди, які живуть поруч. Це дуже важливий пласт культури, який залишається непоміченим. Важливо саме зараз та протягом наступних декількох років зберегти мозаїки хоча б через фотографію, щоб цей візуальний шар уцілів, щоб йому можна було дати професійну оцінку та проаналізувати згодом.

Читайте також: Як створити власний скляний світ і заробляти на цьому

Дуже мала кількість художників досі працює з монументальним мистецтвом. Чи не єдиним замовником у наш час залишається церква, яка може замовити роботу на сакральну тематику.

Львівський проектний інститут

Насправді, якщо говорити про декомунізацію, я змушений визнати, що держава виграла цей бій, і ті, хто керує декомунізацією, дуже добре виконали свою роботу. Все, що можна було декомунізувати – вони декомунізували. Ведуться розмови про музей радянських пам’ятників у Києві, він мав би вже розпочати свою роботу, але досі цього не трапилося. І не дуже зрозуміло, куди поділися сотні табличок та пам’яток тільки з Києва. Декілька з них віднайти можна, але місцезнаходження більшості невідомо – їх або приховують, або розбивають вщент.

Фрагмент мозаїки «Львівські будівельники» БК Будівельників, 1960-ті

Гарний приклад – пам’ятник чекістам із площі Либідської у Києві. Його мали перенести для зберігання у музей, але приїхала техніка і розбила його на шматки – тепер просто немає чого переносити. А мозаїки переносити у музей важко. Технології існують, але це дуже дорого і ніхто не буде цим займатися.

Радянські мозаїки у Львові

У Львові я сфотографував близько 40 робіт, найсильнішою львівською роботою я вважаю мозаїку на магазині «Океан» 1978 року. На кафедрі режисури та хореографії ЛНУ є дві старі мозаїки 60-х років. Вони окреслюють львівську стилістику. Дуже багато робіт у Львові виконувалися мішаною технікою з використанням кераміки, скла, рельєфних елементів. В Україні така техніка характерна в основному для Львівської області.

Читайте також: Люди Твого міста: Лев Скоп

Магазин «Океан» у Львові, Володимир Патик, 1978

Особливості мозаїк Львівщини – це звернення до традиційних сюжетів, традиційного одягу, якихось вишиванок з унікальним візерунком. Якщо ми потрапляємо до Дніпра – бачимо мозаїки з металургами, до Маріуполя – зі сталеварами, на Донбас – із шахтарями. Наприклад, мозаїка на експериментальній школі №5 – єдина робота, яка внесена до об'єктів культурної спадщини національного значення, присвячена саме сюжету з шахтарями.

На вулиці Чорновола була робота з трембітою та хлібиною. Це була одна із моїх найулюбленіших мозаїк Львова. Я її не сфотографував, на жаль, але є архівні фотографії, вона навіть міститься на старих листівках. Я думаю, для забудовника тема збереження мозаїки була би смішною розмовою, адже ніхто не буде думати про підвищення вартості будівництва задля збереження мозаїки.

Мозаїка на Чорновола. Фото: Фотографії старого Львова

Автори часто байдужі до робіт, які колись створили

Як зберегти мозаїки? Бували випадки, коли ініціативні групи викликали поліцію, якщо бачили, що хтось утеплює квартири поверх мозаїк. Але поліція нічого не може зробити, тому що ці роботи не є в реєстрах, вони не є пам’ятками місцевого значення, а процес зовнішнього утеплення не є регульованим. Можна тиснути на те, що це вандалізм. Можна звертатися до авторів, які все ще мають авторське право на художній твір.

Читайте також: (Не)пересічні львів'яни. Майстер гравюри

Якби художники почали звертатися до судів з приводу того, що їх роботи знищуються, можливо, ситуація би якось зрушила з місця. Проблема в тому, що вони часто самі байдужі до робіт, які створювали десятки років тому. Деякі вважають, що це була несерйозна робота, деякі навіть відхрещуються від того, що це їхні роботи.

Стадіон СКА у Львові

Читайте також: Відомий вітражист Олександр Личко: Все справжнє приходить нізвідки

Але були такі художники, які намагалися експериментувати і виходити за рамки соцреалістичних канонів. Є художники, для яких такі експерименти були важливими як спосіб зробити щось інакше. А деякі працювали суто для того, щоб отримати заробіток. Багато художників цього навіть не приховують. Вартість роботи вираховувалася за певним коефіцієнтом – якщо це багатофігурна композиція, художник отримував більше грошей, ніж отримав би за абстрактну. Роботи підняті над землею – ще один коефіцієнт за роботу на висоті, наприклад.

Проте є художники чи їх нащадки, які підтримують те, що я роблю, які допомагають з пошуком ескізів, для яких важливо, що пам'ять про роботи не стирається, що цим роботам приділяється увага.

Аптека навчально-виробнича державного медичного університету ім. Данила Галицького, «Медицина», Варлерій Марчак

Читайте також: Королі стін. Хто, як і навіщо малює мурали у Львові

Зараз я приймаю участь в одному мистецькому проекті, що відбувається в Житомирі. Він ініційований ГО «Житомир: Зроби Голосніше» при підтримці місцевого управління культури. Моя задача – дослідити монументальне мистецтво та архітектурні пам'ятники Житомирщини другої половини ХХ століття. Місцеві громади будуть допомагати з пошуком. Ми хочемо зробити перший прецедент в Україні, коли область переосмислить свій погляд на цей пласт мистецтва.

Якщо казати про львівських художників, то можна згадати Миколу Андрущенко, який зробив розпис «Веселиться Прикарпаття» у Моршинському Палаці культури. У селі Лисовичі є санаторій «Прикарпатська Ватра» і там є його хороша робота «Бойківщина» – це праці кінця 70-х – початку 80-х років.

Адміністративна будівля у Львові, Євген Безніско, 1970-ті

Не можна зробити вигляд, що цього мистецтва не було

Мистецтво не може бути ворожим. Я підтримую ідею створення музеїв, щоб створити можливість для переосмислення. Збереження роботи у публічному просторі матиме більш сильний ефект, ніж її знищення, тому що це не варіант – затирати шматки історії, переписувати їх.

Насправді, якщо ми говоримо про монументальне мистецтво, то це величезний пласт культури з кінця 50-х до початку 90-х років. Не можна зробити вигляд, що його не було. Ці роботи створювали найцікавіші художники свого часу. Їх створювали шістдесятники, які згадуються як символ боротьби та національного піднесення.

Житловий будинок у Києві, І. Апполонов, О. Долотін, В. Карась, 1960-ті

Вони створювали навіть ідеологічно важливі роботи для радянської влади. Наприклад, мозаїка «Естафета» у музеї «Молода Гвардія» у Сорокине (до 2016 року – Краснодон) – надважливий ідеологічний музей свого часу. Над ним працювала група художників що складалася з Алли Горської, Віктора Зарецького, Бориса Плаксія, які є одними з символів українського шістдесятництва.

Ці роботи створювали українські, а не приїжджі художники. Вони перебували в таких умовах, що змушували робити те, що було далеким від їх позиції. Але це ті художники, яких ми бачимо у музеях. За допомогою мозаїк їх роботи ми можемо побачити у публічному просторі, який стає музеєм під відкритим небом.

Читайте також: (Не)пересічні львів'яни. Той, що схожий на Далі

Мозаїка «Естафета» у музеї Молода Гвардія у Сорокине. Художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Плаксій, 1969 рік

Деякі об’єкти радянського модернізму згадують як одні з найцікавіших у світі – це Інститут інформації або так звана «Тарілка», готель «Салют» чи крематорій у Києві, які іноді потрапляли на обкладинки видань про модернізм. 

Читайте також: Акварель не терпить вагань. Люди і квіти художниці Тетяни Гамрищак

Мозаїки – надважливий пласт української культури під відкритим небом, який на сьогодні недостатньо ретельно досліджений. Ми можемо знайти у періодиці 1960-1980-х років декілька сотень робіт, які були помічені та описані. А за моїми підрахунками таких робіт в Україні тисячі. Дуже важливо сфотографувати їх, зберегти та знайти максимум інформації про них, адже наступні декілька років стануть критичними для існування сотень мозаїк. 

Також треба розуміти, що українські мозаїки – це унікальна історія та точка тяжіння. Іноземні туристи спеціально приїздять подивитися на ці роботи, на радянський модернізм в цілому. Для них цей пласт архітектури та мистецтва є не менш важливий, ніж більш старі історичні роботи у тому ж Львові чи Києві.

Микита Гладченко

Фотографії надав Євген Нікіфоров

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.