У Львові минулого тижня знімали містичний трилер «Егрегор», задуманий у стилі неонуар. Режисер фільму – Станіслав Капралов, відомий своїм дебютним повнометражним трилером «Let it snow», що створено у копродукції України із США та Іспанією, а права вже придбав найбільший в світі американський дистриб'ютор Lionsgate. Tvoemisto.tv сходило на знімальний майданчик, аби дізнатись, що таке сучасне українське кіно, як виглядають його будні та до чого тут, власне, неонуар.

Деталі сюжету не розкриваються, але відомо, що в його основі – історія про древній культ, таємничий орден, який упродовж сотні років утворює містичні Егрегори з енергії та бореться за можливість керувати свідомістю людства та опанувати світ.

За сюжетом, нью-йоркський детектив Артур отримує дивного листа з авіаквитком і прихованим посланням від свого університетського професора-українця, з яким він не спілкувався багато років. У спробах розібратися, Артур дізнається, що професор, начебто, вчинив самогубство, а за його дочкою Лесею полюють невідомі люди. Артур вилітає в Україну, аби розплутати цей загадковий клубок і допомогти дочці людини, яка багато років тому відіграла важливу роль в його житті.

Більшість сцен команда зніматиме у Києві та Львові, також заплановані зйомки біля Кракова та в Нью-Йорку.

«Всі молимося на Таню!»

Настя, яка допомагає на майданчику, домовляється про розташування знімальної команди, адже ось-ось має приїхати основна частина групи.

«Ми знімали на площі Ринок: з кабінету на балкон виходив Садовий у ролі самого себе, наш генеральний продюсер – як католицький священник, і ще в нас був актор на роль Папи Римського. В одному епізоді треба було, щоб вся масовка розвернулася до оператора, а Таня (Тетяна Дуднік, операторка – ред.) була на черіпікері –  це машина, яка підіймає камеру. Наш другий режисер – майстер на «фразочки», тому вся площа просто падала зі сміху. Так і вийшло – «всі молимося на Таню», – у процесі згадує і сміється Настя.

Вже приїхали трейлери з апаратурою, освітленням та гримерками акторів. Оператори опустили задні двері та якнайобережніше вивозять камеру зі штативами і різноманіттям знімальних пристосувань. Усій команді вже видали рації, і вони не перестають говорити: «везіть апаратуру на локацію», відповідь: «плюс-плюс». Всі готуються до зйомок і облаштовують локацію.

Біля трейлеру із намальованими на обличчі татуюваннями стоїть один з акторів – Павло Алдошин. Він 13 років грає у театрі, а цей фільм стане його дебютом у кіно. Мистецтво для Павла не обмежується акторською грою: він також займається фотографією і пише пісні. У Львові йому подобається:

«Тут всі локації зосереджені досить компактно, що дуже спрощує логістику. До того ж, я не львів’янин, і для мене приїхати в інше місто, тим паче у таке, – це прекрасно, тут є своя атмосфера». 

У цей час під’їжджає одна зі знімальних машин, всередині якої лежать мати. Паша розповідає, що сьогодні мають бути каскадерські сцени.

«Є сцени, в яких я майже на рівні з каскадерами відпрацьовую. Без синців, без синіх рук і спин, думаю, не обходиться жодна каскадерська сцена, це норма. Ну а щоби щось ламати то такого, на щастя, не було і, думаю, не буде», – говорить він.

Знайти свою естетику

Паша зазначає, що в Україні є величезна проблема із жанровим кіно:

«Ми навчилися знімати артхаус, фестивальне кіно, true story, документалки, а от щодо жанрового кіна… Наш глядач очікує Голлівуд. Тому, коли ми приходимо в кінотеатр і дивимося українське жанрове кіно, виникає багато запитань».

На його думку, для розвитку жанрового кінематографу в Україні бракує грошей і професіоналів – завжди хоча б чогось одного.

«Наприклад, у нас прикольні, круті оператори, які знімають кіно в усьому світі, але в нас нема технічних акторів. А чому? По-перше, бо нема школи для виховання таких акторів, а по-друге, немає попиту. Немає попиту – немає школи. Зараз час перших кроків українського кіна», – розмірковує уголос Павло.

Він розповідає про режисера «Егрегора» Стаса Капралова та про його кіноестетику:

«Він уже виріс не на радянському кіно. У нього є драматичне чуття хорошого радянського кіна, але вже нема цієї естетики. Радянське кіно відбулося як стиль і нехай собі буде таким, не треба його воскрешати, перероджувати, щось компілювати. Ми маємо робити українське кіно і віднайти свою фішку, що була би впізнаваною. Як-от вестерни з Клінтом Іствудом: ти ще не бачиш ні його, ні титрів з його ім’ям, але вже розумієш цю естетику».

Неонуар: естетика світла

З Пашею вітається Ірина – художниця з костюмів з естетикою чорних довгих пальт, у яких ходять герої. Тут, поруч з імпровізованою кухнею, на схожих на рибальські кріслах сидять дівчата із зеленим і червоним волоссям, татуюваннями. А поруч – санітайзер «від лукавого», як жартує знімальна група, де вважають, що до усього варто підходити з жартом – попри стилістику самого фільму.

Режисер Стас Капралов пояснює, що таке кіно у стилі неонуар. Нуар характеризують безнадійність і депресія, говорить він. Цей жанр був популярним у 50-х роках у післявоєнній Америці. З приставкою нео- акцент ставиться на сучасності, проте стилістика – залишається.

«Це і завалені подекуди кути камери, широкі об’єктиви. Також у нас специфічна оптика, що викривлює зображення і підкреслює переживання героїв, їх внутрішній стан. Ще художники додають певні деталі, що властиві жанру: жалюзі, наприклад, а спеціалісти з кольору роблять спеціальні лампи», – розповідає Стас Капралов.

Стас Капралов (посередині) і Павло Алдошин

У внутрішньому дворику житлового будинку біля Вірменської церкви темно, привечірнє світло з вулиці сюди майже не потрапляє. Але коли освітлювачі вмикають софіти і лампи, дворик перетворюється на епіцентр подій фільму. За дерев’яним вхідним порталом стоїть софіт, що світить густим помаранчевим світлом, а довгі тіні від сітки дверей лягають аж до стін. Операторка Таня стоїть поміж другим і третім поверхом і керує – яскравіше чи темніше, і наполегливо просить зайти далі за двері, аби не відкидати тінь. 

Наступний кадр

У великому трейлері назбирано купу кабелів різної довжини та кольору: сині та червоні штекери стирчать поміж металевими ґратками, ніби зачіска Медузи Горгони. Хлопці витягують щось, потрібне вже зараз, і складають біля себе. Рації знову наполегливо просять когось підійти на локацію. Ми переходимо дорогу, яку вже перекрили для зйомок, і зупиняємося біля Будинку вчених. Тетяна Дуднік розкладає штатив, до нас підходить Омрі Роуз – сценарист, який також виконує одну з головних ролей – із дуже ретельно промальованою подряпиною на скроні. Він розповідає, що до цього працював зі Стасом Капраловим (режисер – ред.) та Сергієм Лавренюком (продюсер – ред.) в українському трилері «Let It Snow» виробництва компанії Солар Медіа Інтертейнмент. У середині серпня він приїхав сюди на зйомки з Нью-Йорка.

Омрі Роуз

«Мені Львів дуже подобається. Я дійсно насолоджуюся прогулянками містом, куштуванням тутешньої їжі, люди довкола дуже дружелюбні і їхня англійська краща, ніж у Києві. Тому мені тут легко і приємно. Також мені тут дійсно весело, тому що я близький зі всією командою, і ми можемо ходити розважатися разом – а в Києві усі жили у різних частинах міста. Тому хотілося щоби такого [як у Львові] було більше: командного духу і бути тут з кожним», – ділиться враженнями від фільму Омрі.

Але дуже дивно почуваєшся, говорить він далі, коли приїжджаєш в Україну зі США, де один із найвищих показників зараження коронавірусом і де дуже серйозне ставлення до ситуації. В Україні інколи здається, що вірусу просто не існує. Омрі звертає увагу на звичку тиснути руки при і обійматися на прощання чи під час зустрічі. В Америці, каже він, зараз ніхто так не робить, навіть друзі.

«Це трохи дивно, маю визнати, не дуже багато запобіжних заходів застосовується, і я дуже наполягаю, щоби кожен день ми перевіряли температуру на знімальному майданчику. Це перше, що роблять, коли хтось приходить на майданчик. І це найменше, що ми можемо зробити, щоби упевнитися, що всі будуть здорові», – каже Омрі Роуз.

Команда розміром з місто

Коронавірус – не єдиний челендж, що постає під час зйомок. Знімальний процес проходить у місті, а це означає, що треба узгоджувати всі дії не тільки із владою, а із місцевим бізнесом та мешканцями. Денис, який займається локаціями, іде погоджувати питання до кафе, що працюють поруч із двориком і поміж тим зазначає, що секрет полягає у тому, аби завжди шукати компроміс. Він згадує про недавні зйомки в аеропорту, коли на час зйомок всі співробітники фактично стали командою. Також у місті знімальну групу супроводжує охорона безпеки міста і поліція, без яких нічого не вийшло б. 

«Круто, коли нам місто дозволяє знімати у мерії, наприклад. Українське кіно не має колосальних бюджетів і така підтримка від міста допомагає нам зробити трохи більше, ніж дозволяють ресурси», – говорить Денис і додає, що допомога просто так – дуже гріє.

Він стоїть біля кафе, де домовився на пару хвилин увімкнути софіт для зйомок, адже до живлення з майданчика – далеко, а генератор шумів би.

«Коли люди бачать, що ти робиш якусь справу чесно, вони, наприклад, просто так можуть подати живлення у розетку», – говорить Денис.

Через вулицю протягують кабель, поруч стоїть софіт. Під’їжджає машина – освітлювачі просять акуратно переїхати кабель, щоби не перегнути. Водій проїжджає. Довкола лунає музика, хтось іде з гітарою. 

Та не завжди виходить погодити щось ентузіазмом та порозумінням. Тоді доводиться швидко шукати інший варіант, спираючись на ресурси, що є:

«Бувають такі, що думають: «ага, кіно, значить можна доїти». Вони намагаються випросити якнайбільше за розв'язання простої задачі. Ми завжди готуємо запасну локацію на такі випадки, бо інколи буває дорого, інколи – просто не встигаємо. Наприклад, ми вибились з графіку і не потрапили на потрібну локацію. Але знайшли невеликий дворик біля Будинку вчених, де нам дозволили зняти сцену, яку раніше ми не встигли. Ми адаптували сценарій і змогли зіграти його в іншій локації, ще й набагато швидше ніж планували», – каже Денис.

Кіно – дуже нестабільний процес, під час якого треба бути готовим до всього, додає він.

Катерина Бортняк

Фото авторки і надані прес-службою Solar Media Entertainment

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.