Фото: З відкритих джерел

Фото: З відкритих джерел

Щороку їду на Майдан. Історія медсестри, чиє фото друкували світові медіа

2509 0
У 2014-му році Марія Матвіїв із Буська їздила на Майдан 5 разів. Марія – медсестра виїзної бригади підстанції Буськ Львівського обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф.

Лише за одну зиму сім років тому 47-річна Марія Матвіїв побувала на київському Майдані 5 разів. Найкривавішим став день 20 лютого 2014 року. Зранку снайпери почали розстріл демонстрантів, які захищалися лише щитами і палицями. На дорогах та вулицях лежали поранені та загиблі. В якийсь момент Марія Матвіїв без каски і з медичною сумкою в руках схилилася над потерпілим. У цей момент її зняв фотограф. Ця знимка облетіла чи не увесь світ і зробила жінку мало не героїнею.

Читайте також: Ангели і промені Майдану. Як Львів відзначатиме день пам’яті Небесної сотні

Звісно, Марія Матвіїв, яка є медсестрою карети швидкої медичної допомоги, себе героїнею не вважає. Більше того, вдома вона зовсім не має фотографій із тих часів. Каже, що їхала туди не заради фото, а щоб виконати свій громадянський обов’язок.

Тvoemisto.tv поспілкувалося з Марією Матвіїв та розпитало, як зараз їй живеться і що закарбувалося у пам’яті найбільше.

Чи щось змінилося у вашому житті або роботі?

Ні, я як працювала у швидкій, так і продовжую це робити. На швидкій працюю з 1 червня 2013 року, а на виїзній бригаді 3 роки. Зараз я медсестра виїзної бригади підстанції Буськ Львівського обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. Моє життя практично не змінилося.

А як щодо звичок чи традицій?

Незмінним є лише те, що 20 лютого я мушу бути у Києві – на Майдані. За 7 років не їздила туди лише раз, коли напередодні дати зламала руку. А так щороку збираємося по кілька людей і їдемо власним транспортом. Сьогодні нас четверо.

Їздите туди заради памяті чи за чимось іншим, наприклад, емоціями?

Поїздка в Київ – це моя данина пам’яті. 20 лютого 2014 року трапився чи не перший випадок у новітній Україні, коли в обеззброєних людей безневинно стріляли. Люди не воювали з владою, а боролись за своє право на волю і свободу.

Коли згадую, скільки патріотів загинуло, стає реально страшно. Тепер у війні знову гинуть люди…

Читайте також: На Меморіалі пам'яті Героїв Небесної Сотні розвісили паперових ангелів. Фото

Я думала, що з часом все мине і з пам’яті зітреться все пережите. Але це не так, особливо напередодні річниць. Цілий рік наче живеш і ні про що не згадуєш, а ось коли підходить дата, починаєш все відновлювати в пам’яті. Біль залишається, він не минає.

Як гадаєте, Майдан змінив людей і вас у тому числі?

На жаль, основна маса людей так і не зрозуміла, для чого це все відбувалося. Не повірите, але мене досі інколи закидають: А чого ти там стояла? Чого хотіла досягти? Вам же ж не платили, навіщо було так ризикувати?

Я не люблю таких розмов. У принципі ніколи на це не відповідаю, бо вважаю, що з ідіотами взагалі немає про що говорити, не те, що вести суперечки.

Я знаю свою правду: ніхто з нас не стояв за гроші і не думав за матеріальні цінності. Люди на Майдані стояли за ідею.

Активна частина людей завжди старається щось робити для інших. Але є й такі, хто самі нічого не роблять, не визнають активістів, та ще й нарікають.

Що запамяталося з тих днів найбільше?

За сім років з пам’яті хіба що стерлися нюанси. Якщо б мене зараз запитали, як саме все відбулося, я б довго згадувала.

Єдине, що добре пам’ятаю, то це як стояла навпроти готелю Козацький, біля фонтану, зверху тлів Будинок профспілок, а ми розливали коктейль Молотова. Це було в дуже хорошій компанії – я, офісна працівниця Євгенія Кузьменко, яка зараз викладає англійську мову у Китаї, Катерина з Нових Петрівців та ще одна дружина якогось високопосадовця. Себе вона не називала, але казала, що якби знав її чоловік, де вона, то було б непереливки.

Підтримуєте з кимось із них зв’язки?

Практично, ні. Лиш інколи спілкуємося з Мілою. А так час до часу зустрічаємося лише з майданівцями з Буська.

Не повірите, але в мене немає фото з тогочасного Майдану. Люди їздили, спеціально робили фото і виставляли у соцмережі, а в мене майже нічого немає. Збереглися лише ті фото, які вийшли випадково.

Ви свідомо не хотіли фотографуватися?

Тоді навіть не думала, що ці миті можна чи треба фіксувати. Я прийшла туди допомагати, виконувати свій громадянський обов’язок, тому так і вийшло. Тепер над цим задумуюсь – може справді треба було й собі робити знимки.

Читайте також: У Львові студенти на площі Ринок відтворили події Революції Гідності. Фото, відео

Чи є у вас якісь розчарування після тих часів?

Швидше ні, аніж так. Після подій Майдану я не раз казала, що вірю у справедливість і що все в нашій країні буде добре. Але події стали затягуватись. Ніколи б не подумала, що війна так довго триватиме. З чим це пов’язано, не знаю.

Більшість людей зараз живуть більш споживацько – щоб поїсти, погуляти, повеселитися. При цьому нарікають, що держава їм зобов’язана або щось винна. Я вважаю так: щоб людина добре жила, їй треба самій щось робити. Чекати, що хтось дасть або вирішить – не вихід.

Єдине, що мене болить найбільше – це те, що загинуло дуже багато патріотів. Можливо, саме вони могли б змінити Україну на краще. Коли буде нове покоління свідомих людей, не знаю. Зараз молодь більш пасивна.

А що потрібно, аби молодь не була такою пасивною?

Діти дивляться, що роблять їхні батьки, копіюють їхню поведінку, тож потрібно починати зі себе. Якщо батьки є несвідомі, то такими будуть і діти.

Читайте також: У Львові сьогодні у небо запустять світлові промені

Чи важко вам було повернутися до звичного життя?

У 2014-му так. Повернувшись додому з два місяці не брала до рук ні свій одяг, ні медичну сумку. Скинула у куток і навіть не прала. Було важко. Хоча продовжувала ходити на роботу і нікому не показувала, що зі мною щось не так.

Після Майдану довгий час мерзла. Хоч вдома було тепло, все одно ходила закутана у плед, бо не могла зігрітися. Це був такий постстресовий синдром. Це тривало також з два місяці.

У мене характер сильний, досить психологічно стійка, але все одно було важко.

Відтоді про щось шкодуєте?

Ні про що. Лише, що колись не пішла вчитися на фельдшера. Ця робота мені дуже подобається. Це моє.

Зараз відчуваєте таку ж підтримку сім’ї, як і раніше?

У нас майже нічого не змінилося. Чоловік і син мене підтримують. Лише всі дивуємося, що час пролетів так швидко.

Цього року синові виповнюється 20 років. Він вже закінчив військове училище у Збаражі. Пішов на контракт і планує вступити у військову академію. Син свідомо вибрав професію військового, хоча я була проти.

Розмовляла Ольга Шведа

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

 

 

Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!