Наші діти талановиті, але бувають замкнуті, невпевнені у собі. Такими їх зробила почасти школа, де не завжди розвивають таланти, прищеплюють любов до мистецтва, музики та співу, а також батьки, які через власні упередження і страхи інколи не дають дітям права вибору. Так вважає засновниця дитячого хору «Жайвір» Наталія Чмир-Козяр, який існує уже 23 рік завдяки її ентузіазму. Тvoemisto.tv поспілкувалося з незмінною художньою керівницею, хормейстеркою і диригенткою цього колективу про творчі плани, чому їй доводиться щороку оббивати пороги львівських шкіл та чому щорічний Всеукраїнський хоровий фестиваль «Жайвір скликає друзів» цього року опинився під загрозою зриву.

Хор «Жайвір» ви створили більш ніж 20 років тому. Як і де ви працюєте з його учасниками?

Наш хор працює з 2000 року. Це був стрімкий початок творчого колективу, який складався з дітей різного віку, переважно тих, що «з вулиці», тобто без музичної освіти. Вони не навчалися в музичних школах, але нам вдалося спільно досягти висот.

Раніше наші зустрічі й репетиції відбувалися в Центрі творчості на юнацтва Галичини, що на Погулянці, але через повномасштабне вторгнення локацію ми  змінили. Тепер зустрічаємося та співаємо у Львівській обласній бібліотеці для дітей, що на вулиці Винниченка, 1.

Хор «Жайвір» є лауреатом міжнародних та всеукраїнських конкурсів, побував на гастролях у 18-ти країнах світу, серед яких Чехія, Польща, Угорщина, Норвегія, Данія, Швеція, Чорногорія, Болгарія, Нідерланди, Австрія, Німеччина, Франція тощо.

У час повномасштабного вторгнення зробив спільний мистецький проєкт з Національним дитячим хором Америки, який демонструвався у Лінкольн-центрі Нью-Йорку. Крім того, колектив має різноманітні проєкти, включаючи жанр опери, що є неабияким успіхом й звісно ж досвідом.

Діти якого віку є вашими вихованцями?

За роки існування до колективу входили діти різного віку. Спочатку я експериментувала і в перший склад запрошувала дітей від другого до 11 класу. Згодом до нас долучилися студенти університету, і це дало можливість колективу гарно звучати, поєднювати різні тембри голосів.

Експериментуючи далі, я почала запрошувати дітей від трьох років, але швидко зрозуміла, що в такому віці їх приводять не для майбутнього розвитку у колективі, а для пошуку таланту в дитини. Простіше кажучи, це було несерйозно, не було віддачі: за короткий час батьки могли сказати, що діти не займатимуться в колективі, бо між заняттями обрали, наприклад, тхеквондо.

Звісно, мовиться не про всіх вихованців. Чимало було таких, що з «кокона» перетворювалися на «метелика», зростали. Наприклад, кілька дітей могли перебувати в колективі з десяток років. А потім, уже студентами, приходили на репетиції, їздили з нами на гастролі та професійно виконували пісні.

У нашому колективі на даний час є діти різних вікових груп: шість-дев’ять, 10 – 14, 15 років і старші. Раніше учасників хору було близько сотні, тепер майже 30. Зустрічаємося двічі на тиждень, окремо маємо уроки вокалу.

Чому свій колектив ви назвали «Жайвір»?

Жайвір – це маленька сіра пташка, яка сповіщає про прихід весни, пробудження природи і співає краще за соловейка. Ідея назвати колектив саме так була моєю, бо я уявляла, що мої діти, як ця пташка, будуть дзвінкоголосими, мужніми, сміливими.

За майже 23 роки існування хору ви виплекали ціле покоління дітей, яким прищепили любов до співу, хорового мистецтва. Теперішні діти інакші?

Я маю досвід роботи з дітьми не впродовж 23-ох, а 33-ох років і справді бачу зміну поколінь та пріоритетів. Це не означає, що діти стали кращі чи гірші, вони стали інші. Все відбулося через зміну в соціумі, зокрема коронавірус і карантин. Ще більшого стресу завдало повномасштабне вторгнення. Тепер дітей важко вивести на живе спілкування: з одного боку, вони відкриті, а з другого – замкнуті, неактивні, бо переважає спілкування в гаджетах. Тобто відкритість їхня насправді удавана. І це дуже помітно, коли ми починаємо працювати з голосом.

Діти не вміють розкриватися, показувати емоції. Зрештою, в багатьох моментах просто невпевнені в собі, бо звикли, що за них усе вирішують батьки, тримають їх під контролем. Крок вправо, крок вліво, і дітям уже некомфортно. Також діти перестали бути емоційними: співаючи пісень, зовсім не показують емоцій, а щоб музичний твір зазвучав, його треба пережити.

Чи можна сказати, що наших дітей зробили лінивими ми, батьки?

У них набута лінь, що виникла внаслідок багатьох моментів, які й змінили поведінку. Я глибоко переконана, що врятувати їх може музика, зокрема спів. Це потужний психологічний стабілізатор, рівновага, гармонія, соціалізація, адаптація, душевне наповнення й розвантаження.

Ви самі це зауважили чи вам про це кажуть діти, можливо, батьки?

І так, і так. Зрештою, це помітно з поведінки самих дітей. Особливо коли репетиція відбувається одразу після уроків або ж коли під час навчання оголошують повітряну тривогу. Школа – це мій біль, моя карма. Вважаю, що у більшості навчальних закладів працюють люди, які не люблять свою професію. Для них це лише робота й отримання зарплатні. Діти в школі працюють на тест чи оцінку, тобто сьогодні зазубрив, а завтра вже нічого не пам’ятатимеш. Укриття – це ще потужніший біль. Перебуваючи в них, діти «сидять» у гаджетах, шумлять, роблять все, що хочуть, і таким чином «розбалансовуються». Через те, що вони часто залишаються без догляду, їх зсередини з’їдає стрес, відбувається стискання м’язів, голосових зв’язок.

І щоб хоч трохи витягнути їх із цієї «бульбашки», мені доводиться багато говорити, провадити психотерапевтичні бесіди, психологічні тренінги, наприклад, як стати командою. Це дуже корисна, потрібна річ, бо спонукає до об’єднання, дружби, кращого звучання, підтримки одне одного. Діти співпереживають, навіть заступаються, коли хтось із них не вивчив партію. У них виробляється співчуття, що нечасто зустрінеш.

То виходить, що музика не лише лікує, а й об’єднує?

Радше позбавляє комплексів, розковує, сприяє зростанню. Без розкутої фізіології не може звучати голос.

Навіть найкращий рояль Steinway чи найкраща скрипка Stradivarius – це лише інструменти. Все одного потрібна людина, яка на них заграє. А голос – це і є сама людина. Отже, все, що впливає на людину: погодні умови, події, настрій, їжа, друзі, батьки, підтримка або ж її відсутність, впливає на голос.

Чи припиняли ви репетиції під час карантину та війни? Як загалом це вплинуло на роботу й атмосферу в колективі?

Працювати ми не переставали ні під час коронавірусу, ні під час війни. Навіть під час тривог спускаємося в укриття, щоби працювати, щоби діти завдяки співу забували про негаразди.

На жаль, у нас нема платформи в онлайні, де одночасно можна всім почати співати. На заваді стали технічні моменти, адже в дітей різні гаджети, різна швидкість інтернету. Крім того, відбувається деформація звуку через мікрофон пристрою. Тож онлайн не для мистецтва, тим паче для колективу з 15-20 учасників. Дистанційно під час коронавірусу ми хіба що співали сольно, вчили хорові партії, а зустрічались офлайн, де багато розмовляли, обговорювали, пояснювали.

Гірше стало під час повномасштабної війни. Більшість учасників колективу виїхали, багато хто з них досі не повернувся. Особливо це стосується наймолодших вихованців і студентів. Я довго важко сприймала те, що діти, які регулярно відвідували заняття, були змушені виїхати. Зараз я можу стверджувати, що доводиться починати все з початку: набирати дітей, виховувати з них хористів.

Співочість, вокал і хор – це унікальне полігамне, полісферне мистецтво, яке, окрім музики, поєднує психологію, педагогіку, координує увагу дітей, їхню поведінку, дає можливість проявити себе в колективі, показати характер, лідерські якості.

То ви виховуєте лідерів?

Можна сказати, так. Тішуся, коли мої вихованці стають лідерами в житті – хтось започаткував благодійний фонд, хтось створив своє підприємство, хтось став професійним музикантом, і таких багато. Вважаю це свого роду продовженням мене як музикантки. Серед моїх випускників Ірина Плекан, Юля Вус, Роман Кресленко, Оля Ільків, Роман Грабовенський, Людмила Лисятинська, Орися Гуга. Ці люди стали професійними музикантами, вокалістами, диригентами. А ще радію з того, що майже всі вони мають активну громадянську позицію, є поціновувачами якісної музики. Це необов’язково має бути класична музика, хоч я більше орієнтована на академічну і не вважаю, що вона має бути нішевою.

Хорове мистецтво – це національне українське надбання, і коли його полюбить широка аудиторія, тоді й відбудуться зміни в світосприйнятті.

Мабуть, починати ці зміни варто з дітей шкільного віку або ще молодших?

Так, діти – це майбутні потенційні вступники у фахові коледжі, консерваторії, університети. Якщо вони змалечку не розумітимуться на галузях мистецтва, то всебічно не розвиватимуться. Чудовий приклад показує Львівська національна філармонія, яка проводить дитячі концерти. Наприклад, у неділю туди можуть прийти батьки з маленькими дітьми, щоби послухати класичні твори. Музика – це вібрація, яка задіює нейронні зв’язки і знову ж таки заспокоює.

А які пісні виконує хор «Жайвір»?

Репертуар та програма в нас різні: обробки народних пісень, класичні твори, сучасна музика. Співаємо, зокрема, «Оду до радості», «Нашим героям» Лесі Горової, джазову месу, коломийки.

Зараз чимало композиторів пишуть чудові пісні, і для дітей також, але реальність така, що багато з них переключаються на естраду. Це прогалини у вихованні батьків, бо вони самі підтримують це. Будь-яка музика має бути високого ґатунку та естетичного наповнення, тоді вона якісна і цінна, як сегмент виховання смаку чи духовного наповнення. Вважаю, що батьки, які зараз приводять дітей, це те покоління, що в дитинстві відчувало брак уваги до себе, коли тато чи мама перебували на заробітках або були дуже зайняті. А дитина, попри бажання займатися чимось, все одно залежна від батьків. Маю на увазі  надмірну опіку, тотальний контроль і позбавлення дитини можливості самій обирати.

Прикро бачити, як пісня у хоровому виконанні повільно вмирає, розчиняється. Є, звісно, повернення до українського, і прикладом можна назвати масове виконання «Ой у лузі червона калина», але це все короткочасне явище.

Маємо розрізняти совєцький шаблон хору, до якого всіх зганяли, і роботу сучасного колективу. Хор «Жайвір» – це історія, традиції, здобутки, внутрішня атмосфера, харизма. Але це можливо підтримувати тільки тоді, коли буде взаємодія дітей, батьків і викладача.

Окрім дитячого хору, у вас ще є дорослий, чи не так?

Я як Микола Леонтович – де не ступлю, там хор (Сміється). Так, у Львівській бібліотеці для дітей, де ми займаємося, я створила бібліотечний хор «Леохор», у якому співали бібліотекарі. Разом із ними та кількома дітьми торішнього літа ми виступали в Литві.

А як загалом відбувається набір дітей у хор «Жайвір». Чи правда, що ви щороку самі намагаєтеся знайти таланти серед школярів?

Так, із року в рік впродовж 23 років я «лупаю цю скалу»: ходжу по школах і шукаю дітей. У мене в колективі вже мало б бути з 500 вихованців, але ні…

Переступивши поріг школи, я можу відразу сказати, яка там атмосфера, чи буде результат. Часто мене навіть не пускають далі порога, часом шукають відмовку, мовляв, тривають уроки, діти зайняті і так далі. При цьому дирекція і вчителі не думають, що, можливо, так вони когось із дітей позбавляють шансу потрапити в колектив.

Якщо мене впускають до школи – це вже половина успіху. Роблю оголошення про набір, розповідаю або роздаю листівки із запрошенням на репетицію. Про будь-яке прослуховування навіть не мовиться, бо ж триває навчальний процес. А далі в кращому випадку дитина принесе те оголошення додому і покаже батькам. Але й тут вони можуть покерувати, мовляв, у тебе й так багато уроків, а ще англійська, танці...

У сучасних батьків спотворене поняття виховання дітей. Вони думають, що роблять їм добре, коли записують на відразу кілька гуртків. І дитина настільки завантажена, що на все реагує відмовою – «мені не хочеться». Вона не може просто бути собою, фантазія не розвивається, і дитина перестає мріяти.

А ви намагалися вирішити це питання через управління освіти?

Була ідея підняти рівень хорового мистецтва, зайнятися його ширшою популяризацією. Зокрема, залучити кілька шкіл Львова до співпраці на постійній основі. Управління освіти все погодило, навіть визначило три ключові школи, обговорило все з директорами, але на тому все зупинилося.

Чому цей проєкт не мав продовження?

Ідея полягала в тому, що один раз на тиждень до визначених шкіл мала б приходити я чи мої колеги-музиканти і працювати з дітьми, а в суботу ми мали б збиратися всі разом у бібліотеці. Але не повірите – ніхто з дітей не прийшов! На якому етапі це провалилося, не було зацікавленості в дирекції шкіл, батьків чи дітей, тепер можемо тільки здогадуватися. Відмовок було багато…

Але ж, мабуть, є добрі приклади, коли таки вдалося знайти таланти серед дітей?

Всі мої діти – школярі. Те, що я ходжу по школах, дає результат, але дуже мінімальний, не такий, на який я сподіваюся, вкладаючи свої ресурси, час, енергію. Все залежить не лише від мене, а й від зміни курсу та політики Міністерства культури, спрямованості шкіл. Недарма кажуть: на що увага, там і результат.

Ви дуже вимогливі до вихованців?

Насамперед я вимоглива до себе. Часом навіть критична. Дуже люблю своїх дітей, але хочу бачити результат. Теперішні батьки надто нетерплячі, хочуть швидкого результату, а у вокалі це апріорі неможливо. У вокалі людина видозмінюється, росте сама, росте її голос, тому вокал вимагає постійної праці, корекції.

Раніше я нітилася, не признавалася, що та чи та дитина не надається до співу, що їй краще розвиватися в іншій сфері. Тепер я можу собі це дозволити. Насправді цілеспрямованих дітей і батьків мало. Кілька років тому в мене була вихованка Марічка, яка почала співати в шостому класі. На заняття прийшла сама, аргументуючи, що хоче співати так, як одна з хористок. На прослуховуванні результат у неї був посередній, і вона про це знала, але в дівчини була мета – навчитися співати. І менш ніж за рік Марічка стала основою другого голосу, в неї появилися артистизм, впевненість у собі, і вона досягла висот.

Ходити, шукати, стукати в двері шкіл – на це потрібна цілеспрямованість і терпіння. Ви людина принципу і зупинятися не маєте наміру?

Просто усвідомлюю, що це моя місія. Я дуже люблю хорове мистецтво, пишаюся, що займаюся цією справою, і дякую своїм викладачам, які з мене зробили таку людину. Ні, зупинятись не збираюся.

Із 2005-го щороку організовую хоровий фестиваль, який через 17 років уже переріс у Всеукраїнський фестиваль «Жайвір скликає друзів». У передковідний час, зокрема в 2019 році, вдалося зібрати 48 хорових колективів зі всієї України: Херсона, Запоріжжя, Києва, Одеси, Миколаєва, Кривого Рогу. До речі, колективи із заходу малочисельні, а от зі сходу, півдня чи столиці набагато більші. Деякі налічують 70 і більше учасників.

Згодом у межах фестивалю я започаткувала конкурс молодих диригентів імені Миколи Колесси, сина видатного збирача фольклору Філарета Колесси, маючи на меті не лише відновити конкурс хорових диригентів, а й провести його для симфонічних диригентів. Звісно, це все потребує великого людського й фінансового ресурсу, адже треба було обрати склад журі, подбати про нагороди, залу, замовити «поліграфію».

Конкурси неможливо провести, бо немає підтримки?

Про фестиваль і конкурси я говорю постійно. Часом мене сприймають як дивачку (Сміється). Відмовки різні, переважно кажуть, що це не на часі.

Що стосується зали для хорового фестивалю. Цього року у вас із приміщенням виникли труднощі, чи не так?

Упродовж 16 років, бо один рік був у онлайні, хоровий фестиваль «Жайвір скликає друзів» ми проводили у Львівському будинку органної та камерної музики, адже це благодатне місце для звучання хору, з гарною акустикою. Цього року в нас була домовленість з одним із його директорів – Іваном Остаповичем, але зворотного зв’язку ми не отримали. Фестиваль мав відбутися наприкінці травня, проте в опублікованій програмі Органного залу на травень нас, на жаль, нема.

Усе це викликало невдоволення інших хорових колективів, які традиційно збиралися до Львова на фестиваль. Люди запитували, підтримували, навіть пропонували інші локації, але насправді місць у Львові з доброю акустикою не так багато.

Чи знайшли вихід? Всеукраїнський фестиваль «Жайвір скликає друзів» цього року у Львові відбудеться?

Вихід знайшла завдяки друзям. З подачі завідувача кафедри музикознавства та хорового мистецтва ЛНУ ім. Івана Франка Тараса Дубровного, кандидата мистецтвознавства, доцента кафедри музикознавства та хорового мистецтва ЛНУ ім. І. Франка Василя Чучмана і докторки мистецтвознавства, професорки Наталії Сиротинської нам запропонували камерну сцену факультету культури і мистецтв Львівського національного університету ім. Івана Франка.

Це чудова відреставрована акустична зала. Можливо, не така велика, як Органний зал, але я вірю, що звучання від цього не стане гіршим.

Анонсуйте, коли проведете фестиваль і скільки учасників приймете у Львові?

Фестиваль відбудеться 27 і 28 травня. Оскільки питання тривалий час було відкритим і дати змістилися, про кількість учасників говорити зарано.

Конкурсу диригентів цього року не буде, тільки фестиваль. Але він буде благодійний, де кожен зможе долучитися до підтримки ЗСУ.

Що, на вашу думку, потрібно зробити, щоби розвивалося і процвітало хорове мистецтво?

Один у полі не воїн. Потрібні люди, команда, яка буде підтримувати мистецтво, стане рушієм прогресу. Набагато краще, якщо буде підтримка державних структур, бо тоді простіше працювати. Інколи у мене виникає враження, що культуру певний час навмисне знищували. Цілком імовірно, що за інерцією це триває досі. Культура й освіта – це не економіка, а стовпи, які тримають державу, розповідають про її історію, здобутки та перемоги. Тож коли вектор увага буде спрямований на галузь мистецтва, тоді настане покращення.

Однозначно варто починати зі шкіл, де регулярно мають проводити окремі уроки музики, а не узагальненого мистецтва, де в один урок об’єднані музика, малювання, інші види мистецтва. Таким чином діти практично не співають, лише слухають різномаітну інформацію. То ж як мають розвивати слух і голос? А через коронавірус і повномасштабне вторгнення ці заняття взагалі часто переводять у онлайн, де дітям на кілька хвилин вмикають музику з інтернету.

На жаль, діти не практикують співу у школах, а стали звичайними слухачами, бо якщо раніше із 30 дітей не співали двоє-троє, то тепер навпаки. Школи, навіть музичні, перетворилися на надавачів послуг, тому це ніщо інше, як духовне знищення нації.

Українці – талановита, обдарована нація, у нас є пісні та виконавці, визнані в усьому світі. П’ятнадцять тисяч українських народних пісень внесені до спадщини ЮНЕСКО. Це фантастика, але ми не вміємо цього цінувати.

Мені буде прикро, якщо Україна стане безголосою. Може, до цього питання таки повернуться обличчям. Принаймні дуже на це сподіваюся.

Більше дізнатися про народний хор «Жайвір» можна на сайті та сторінках у соцмережах – тут і тут.

Довідково

Хор «Жайвір» створений у 2000 р. в Центрі творчості дітей та юнацтва Галичини (ЦТДЮГ). Це колектив однодумців – дівчат та хлопців віком від 3 до 20 років, які займаються хоровим співом, вокалом, знайомляться з історією музичного, зокрема, хорового мистецтва, отримують елементарні знання з нотної грамоти.

Народний камерний хор «Жайвір» має свій стиль виконання, який вирізняє його з-поміж інших хорових колективів, користується любов’ю та визнанням слухачів. «Жайвір» – це творчий ініціативний колектив, де кожен хорист може проявити себе солістом (допомагають у цьому індивідуальні уроки вокалу).

Основу концертного репертуару складають хорові твори української та зарубіжної класики, духовна музика, а також обробки народних пісень, твори сучасних композиторів. На базі хору «Жайвір» щороку проходять семінари та майстер-класи з вокалу та хорових дисциплін для керівників колективів.

Різноманітна творча біографія хору «Жайвір» – Австрія, Норвегія, Польща, Нідерланди, Чехія, Болгарія, Німеччина, Чорногорія, Щвеція, Фінляндія тощо. Всюди колектив здобував звання Лауреата міжнародних фестивалів та конкурсів.

У 2003 році наказом Міністерства освіти і науки України колектив набув почесного звання «Зразковий художній колектив». У травні 2008 року наказом Міністерства освіти і науки України зразковому камерному хору «Жайвір» присвоєно почесне звання «Народний художній колектив», яке було гідно підтверджено у 2018 році.

Концерти, фестивалі, конкурси, творчі проекти, подорожі – це те, що наповнює життя колективу:

• щорічна участь у фестивалі «Велика коляда» (19 років поспіль);
• щорічна участь у фестивалі «Співаймо канон» (8 років поспіль) де колектив мав честь здобути Гран-прі;
• щорічна участь у фестивалі «Жайвір скликає друзів», де колектив є організатором і неодноразово здобував I місце;
• міжнародний фестиваль у Болгарії 2018 р.

 

Колектив виборов  Гран прі, а також став учасником рекорду , який занесений у книгу рекордів України. А найважливіше – своя, притаманна лише «Жайвору» атмосфера, харизма, стиль, вокальна манера, різностильність репертуару – такі складові успіху цього хору.

Ольга Шведа
Фото: Твоє місто / Іван Станіславський

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.