
Фото: Юлія Сівакова, Theukrainians.org
«Ми знаходимо їхні рештки на смітниках». Чому на Львівщині зупинились перепоховання вояків
Альтернатива могильним мародерам
Товариство «Пам’ять» було створене у 2005 році. Раніше ми також проводили розкопки на Рівненщині і на Волині, а зараз працюємо лише на Львівщині. Власне, за цей час ми знайшли і перепоховали близько двох тисяч останків вояків, які загинули під час Першої і Другої світових воєн різних військових формувань – німці, австрійці, угорці, росіяни, українці.
Взагалі ми виникли як альтернатива могильним мародерам, які з відновленням Україною незалежності активізувалися у пошуку різних військових речей, щоб потім їх перепродувати, збирати колекції тощо. Є такі копачі, які знаходячи людські кістки не зупиняються, бачать, що це якийсь військовий похований, починають його грабувати і деколи навіть не закопують останки назад, а просто так залишають кістки.
Навіть бувають випадки, коли останки збирали у мішки і залишали десь біля смітників. Коли вивозили сміття, то перевірили, що у тих мішках, а там людські кістки. Виявилося, що це давні. Швидше за все, солдатів німецького Вермахту.
Нещодавно також був випадок, що знайшли кістки, поліція приїхала, провела експертизу й дала висновок, що вони давні. Там теж було військове взуття, елементи військового спорядження німецького походження. Фактично, цей безпорядок триває з 90-х років, а ми виникли як альтернатива мародерам, щоб вчасно виявляти поховання, випереджати мародерів, а потім ексгумовувати і перепоховувати рештки військових.
Дозвіл на дозвіл
Ми працюємо офіційно. Проблема в тому, що для того, аби ми могли вийти на місце бою для здійснення пошуку, треба мати дозвіл Міністерства культури України. Раніше було легше, бо можна було отримати дозвіл упродовж двох місяців, хоча це теж довго.
Уявіть ситуацію, коли люди копають траншею і знаходять людські рештки. Вони телефонують до поліції, яка приїжджає і робить висновок, що це давнє поховання, і залишає рештки. А люди не знають, що їм з цим робити і звертаються до нас. Водночас ми не маємо права забирати ті рештки, бо не маємо дозволу на пошуки. Люди вважають, що оскільки вони знайшли самі, а не ми, то у нас є право це забрати. У Міністерстві культури без дозволу на пошуки відповідно не дадуть дозволу на ексгумацію.
Виходить, що я дивлюся на ті останки і їду геть, бо не можу без дозволу це забрати. Приїжджаю, звертаюся в Міністерство культури, у відповідь мені говорять «роби дозвіл на пошуки». І от останніх кілька років, коли прийшла інша влада, всі структури змінилися. Якщо раніше я чекав на дозвіл близько 2 місяців, то зараз катастрофічно довго – близько року. А дозволи потрібно робити на кожен населений пункт, кожен окремий випадок.
Військові поховання – не в пріоритеті
Уявіть собі, коли звертається старша жінка, яка пам’ятає, що в тій місцевості мають бути рештки солдатів. Ми маємо її десять разів опитати, довідатися деталі, оглянути територію, аби точно знати, де є поховання. Вона, приміром, у 1944 році була ще малою і смутно пам’ятає місце, спогади не можуть зберігатися постійно однакові, треба пригадувати.
Проблема в тому, що останні роки дозволи нам видають десь у листопаді, тобто в кінці року, а дійсні ті дозволи до кінця календарного року. І ми зазвичай маємо лише місяць-півтора, щоб проводити ті пошуки, а з нового року знову треба робити нові дозволи, бо ті недійсні. Цікаво, що тим могильним мародерам ніякого дозволу не треба, адже вони собі коли захотіли – тоді й поїхали і копають. Ніхто їх не карає, бо кому воно потрібно.
Коли ми знаходимо місце поховання, тоді треба отримати ще один дозвіл на ексгумацію, бо без цього ми не маємо права перепоховати останки. Останній раз дозвіл на ексгумацію я отримував аж рік і вісім місяців тому.
Я неодноразово вже звертався з цим питанням, де мені відповідали «Пане Любомир, невже ви думаєте, що міністр культури буде збирати комісію заради кількох подань на ексгумацію». І це дуже дивно, бо ні для кого з них військові поховання не є в пріоритеті, хоча мало б бути навпаки. Міністр культури може вийти 9 травня чи 22 червня, на публіку поплакати, але коли доходить до того, що треба перепоховати останки тих солдат, яких закопали гірше, аніж собак, закопували просто як сміття...
Цьогоріч було 15 фактів розграбування солдатських могил
По-перше, глумляться над тими могилами мародери, а по-друге, посадовці, які не можуть від листопада минулого року зібратися. Ця робота пошукової організації з ексгумації зупинена повністю, а уявіть собі, що цього року я мав щонайменше 15 фактів про розграбування солдатських могил. От почнеться скоро сезон ягід і грибів, і місцеві мешканці будуть бачити в лісах останки солдатських тіл, які там лежать ще з весни.
У мене був випадок, коли я позбирав людські останки без дозволу від міністерства, і згодом в обласній раді сказали, що я теж могильний мародер, бо я порушив закон, не маючи дозволу на ексгумацію. Хоча я не ексгумовував, а просто позбирав ті розкидані останки.
У нас є кілька пошукових груп на Золочівщині, Бродівщині, а також у Бузькому районі, де відбувалися події 1944 року. Якщо якісь невеликі поховання, то мені телефонують, я приїжджаю із двома синами, а якщо знаходять поховання, де більше десяти останків, то вже потрібна більша пошукова група.
Минулого року, не маючи дозволів на ексгумацію, ми демонстративно займалися цим, щоб влада могла зрозуміти, що не має права мародер просто викопати всі рештки і так залишити ті кістки валятися.
У нас немає часу чекати, поки Міністерство культури знайде час на те, аби видати дозволи. Крім того, минулого року ми знайшли поховання вояків дивізії «Галичина». Ми бачили, що в тому місці було багато ямок, мародери шукали поховання, бо побачили військовий шолом. Наше товариство зрозуміло, що якщо не знайдемо останки і не перепоховаємо їх самі, то завтра чи через кілька днів прийдуть мародери і таки знайдуть ті могили. Я вважаю, що ми зробили правильно, бо ми врятували військове поховання. Сподіваємося, що нам вдасться з’ясувати, чиї це останки, і якщо у них ще будуть родичі, то ми повідомимо їм про це. Якби ми далі чекали на цей дозвіл, то кістки б валялися по полю.
Рештки солдат просто зрівнюють із землею
Цього року ми не мали жодного дозволу на ексгумацію. Ті документи, що ми подали, далі лежать, а могили, які ми знайшли, так і залишаються на тому місці. Йдеться про могили на території Яворівського навчального центру біля села Верещиця, а також у Золочівському районі.
Насправді люди дуже часто звертаються до нас, коли проводять якісь будівельні роботи тощо, але ж ми не можемо нічим допомогти, бо держава не дає дозволу. Уявіть, що людина будує будинок, звертається в облраду, а там кажуть «треба дозвіл від Міністерства, а на нього потрібно чекати пів року». Ну ніхто ж не буде чекати на цей дозвіл, бо потрібно продовжувати будову. Відповідно, всі ці рештки згортають, зрівнюють із землею.
Фінансування – одвічна проблема, починаючи із 2005 року. У більшості випадків ми їздимо за свої кошти. Дуже рідко, але бувають випадки, коли потрапляємо на нормального сільського голову, на території якого виявили рештки і просимо у нього хоч щось відшкодувати.
Цього року нам пощастило – ми отримали 55 тисяч гривень на пошукові роботи у Львівській області. Крім того, цього року від адміністрації нам безкоштовно передали домовини від комунального підприємства «Доля». Тих коштів, звісно ж, не достатньо, бо роботи з пошуку і перепоховання загиблих включають багато аспектів.
Тих 55 тисяч нам вистачить лише на пальне, щоб поїздити по тих місцях, де можуть бути захоронення, але після того, як ми проведемо пошукові роботи, нам потрібні будуть знову кошти. Зокрема, потрібні будуть гроші на ексгумацію для виїздів на місце і вилучення останків, вже маючи на це дозвіл.
Хоча навіть, коли ми це зробимо, виникає більша проблема – куди їх хоронити? Нам уже фактично виділили землю під військові поховання – у селі Червоне Золочівського району, але на одному із засідань у облараді один громадський діяч Володимир Правосудов привів громадськість, яка була проти виділення цієї землі, і нам це питання не погодили.
Тому ми ходимо і просимо про якісь цвинтарі, аби там похоронили ті рештки. Бувають випадки, що люди проти, коли чують, що це рештки червоноармійців. Вони вважають, що це росіяни, але доводиться пояснювати, що в червоній армії було безліч українців, лише варто на їхні прізвища подивитися і стає зрозуміло.
З кістками до президента...
Цього року я написав президенту листа з такими словами: «Якщо до 9 травня ви не забезпечите перепоховання останків червоноармійців, які лежать вже три роки, то ми зберемося з тими кістками під адміністрацією президента». Не було ні відповіді на лист, ні телефонного дзвінка, тобто вони абсолютно ніяк не реагують.
Ніби й обласна адміністрація забезпечила цього року домовинами, виділила якісь кошти, але ж це не всі потреби товариства. Після поховання треба ще поставити якийсь пам’ятний знак, бо не зробиш на могилах дерев’яний хрест. Потрібно ставити нормальний гранітний хрест, на якому була б відповідна таблиця з інформаційним надписом.
Кожна людина має бути похована
Займатися перепохованням цих останків дуже важливо, бо до цього часу ніхто цим не займався, починаючи від 1914 року. Кожна людина просто повинна бути похована. Крім того, солдат – це надзвичайно складна професія, бо ти мав бути здоровим і воювати за свою державу. Якщо в тебе було якесь поранення, то тебе вже не вважали солдатом, ти був обузою. А коли солдат помирав, то ніхто не думав про його поховання. Солдат виконував безліч обов’язків перед своєю сім’єю та батьківщиною, і ці його дії мали б нагороджуватися відповідним вшануванням, а в нашій країні солдат, як бачимо, цього не отримав.
Найгірше було з червоноармійцями, бо часто, коли помирали вояки, їх вважали безвісти зниклими. Відповідно, сім’я, яка втратила годувальника, не отримувала допомоги від держави. Офіційно 5 мільйонів солдат вважаються безвісти зниклими. Тому 5 млн сімей не отримали виплат від держави.
Уявіть собі, яку суму забрала собі радянська влада. І найстрашніше – могильні мародери, які просто нівечать могили солдатів, плюндрують їх і позбавляють нас можливості ідентифікувати тих солдатів, повідомити родичів, що ми знайшли останки. Завдяки героїзму і відданості таких людей, хлопців і дівчат, ми живемо зараз у незалежній Україні.
Розмовляла Софія Шавранська
Фото товариства «Пам’ять»
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Вибір Твого міста
- А вони відчинені? «Рейд» львівськими укриттями
- Підземний паркінг, або Остання крапля терпіння для ЮНЕСКО
- Замість підсумку шкільного року. Чи працюють у школах Львова басейни та що можна зробити
- «Львову бракує зеленого каркаса». Що не так із повітрям у місті та як це змінити
- «Ми чекали, що буде війна у Львові». Розмова з добровольцем Ярополком Пшиком
- Для України вірогідними є чотири сценарії. Два з них позитивні
- Пікнік на галявині та ніяких «подяк». Якими є випускні за кордоном
- Що не так із реабілітацією військових та чому це стосується кожного
- Привид «Люсії», або Чому у Львові знесли історичну віллу
- У музей або під асфальт. Як Львівщина позбувається радянських пам’ятників
- Гривня за квадратний метр. Що відбувається з комунальним майном Львівської облради
- «Усе буде добре, мамо». Розмова з тими, що втратили синів на війні
- Галина Крук: Коли нас перестануть запитувати, хто наш Достоєвський?
- Складено рейтинг 200 найбільших компаній Львівщини за виторгом за рік
- Місце пам’яті. Як Львів створює нове військове кладовище
- Довга історія короткого моста, або чому Рясне може стати «островом»
- «Король пішов на війну». Як Львів святкуватиме День міста
- «Ми як на пороховій бочці». Як живе Розвадів, де стався витік газу
- «Сьоме питання». Про що Садовий не може домовитись з депутатами
- «Не думали, що готуватимемо харчі на передову дев’ять років»
- Молоко, пил і надмірна чистота. Чому в дітей виникає алергія і як боротись
- «ЛКП проїдають мільйони». Чи створять у Львові наглядові ради
- Що буде із двома найстарішими пологовими будинками Львова?
- «Тепер з 30 співають лише троє дітей. Раніше було навпаки». Інтерв'ю з хормейстеркою
- Як забудовують південну околицю Львова та що не так
- Московський патріархат – це питання національної безпеки, а не релігійної свободи
- Підробляють документи, перепливають річку. Інтерв'ю з прикордонником про ухилянтів
- Якою могла б бути наша кухня, якби не «совок». Інтерв'ю з дослідницею Маріанною Душар
- «Нам поможе святий Юрій». Як Львів позбувався російської церкви
- «Ми вже перемогли... ». Остання розмова з Євгеном Гулевичем
- Сир у багажнику, щоб прилаштувати на визрівання, – звичне явище
- Команда рівних. Яка роль медсестри з розширеними повноваженнями в сучасній медицині
- Кому належать готелі у центрі Львова і чи є серед них росіяни
- Операція «Релокація». Як урятувати економіку України
- «Я постійно думав: хто, як не ми». Останнє інтерв’ю Дмитра Пащука
- «Хороша освіта нам потрібна не менше, ніж армія»
- «Далі буде ще дорожче». Скільки коштує житло у Львові
- Як зміниться площа Міцкевича у Львові та хто за це заплатить
- Динамічність у мистецтві. Де у Львові працює унікальний виставковий центр Home of Arts
- «Ходимо вдвох». Як у Львові працюють інспектори з паркування
- У Києві зникає садиба Терещенків. Чи є шанс на порятунок
- Як трамвайне депо у Львові стає креативним простором. Репортаж
- «Ми збирали кошти на відновлення будинку, коли росіяни ще стояли під Києвом»
- В Україні – дефіцит цибулі. Звідки її імпортують та яка ситуація з іншими продуктами
- За що треба платити в Першому ТМО. Розмова з керівництвом лікарні
- «Мене врятувала ікона». Репортаж з будинку у Києві, який постраждав 25 лютого
- «Все складається, щоб навесні ми пішли у контрнаступ», – військовий експерт
- «Хто я в цій війні». Настоятель гарнізонного храму Тарас Михальчук
- «Хто я в цій війні». Хірург Гнат Герич
- Едвард Лукас: «Шансів на розпад російської федерації зараз більше, ніж колись»
- «Виробіть нові документи!» Юрист про повістки, мобілізацію та військовий облік
- Чи потрібен нам День української жінки? Оксана Кісь про пропозицію нових свят
- «Власта» є частиною історії міста, у цьому ми вбачаємо цінність
- Сам пише казки. Як десятирічний Мартин живе без гаджетів
- Боєць Мирослав Откович: «На передовій життя більше, аніж у тилу»
- Як забудовують Львів та чим зможуть пишатись наші онуки
- Львів гуде. Чи готові підприємці ділитися генераторами та як отримати компенсацію
- «Діти – то святе». Педіатр Ярема Возниця про те, що варто знати батькам
- Проїзд площею Ринок. Кому та за яких умов видають перепустки
- «Українці – це спів». Уляна Горбачевська про моду на українське у світі
- Як зміняться парки та озера Львова. Відверта розмова з очільницею управління екології
- Цілюща вода. Як Моршин намагається зберегти свої джерела
- Як хочете «прохалявити», згадуйте хлопців і дівчат на фронті. Розмова з викладачем-добровольцем
- Чути дзвони та коляду. Як у Львові переосмислювали Різдво
- Майкл Каппоні: Модульні будинки для ВПО – не завжди добре. Чим їх замінити?
- Місія Львова – допомагати. Як місто пережило рік та що далі
- «Страшно, коли відправляєш посилку, а людини вже нема». Інтерв’ю з Лілією Ступницькою
- Незламні люди. Як львівʼяни працюють з кафе та коворкінгів. Репортаж
- «Їдуть машиною і відключають світло». Інтерв’ю з речницею «Львівобленерго»
- Історія Церкви святого Миколая у Львові, або Як змінювався храм часів XIII століття
- «Треба змінювати стиль календаря, а не дату Різдва». Інтерв'ю з богословом
- Крафтовий сирник добра. Вісім найкращих рецептів
- «Святий Миколаю, принеси подарунки нашим захисникам. Нічого іншого не хочу»
- Неестетичні білборди. Чому у Львові вирішили демонтувати рекламу
- Куди поїхати на вихідні зі Львова: до одного з найстаріших українських міст
- «Хотів бути Левом через Львів». Як військові обирають свої позивні
- Як швидко оплатити комунальні послуги, не виходячи з дому. Інструкція
- «Пункти незламності» у Львові. Де у вашому районі випити кави та підзарядитись
- Що має побачити кожен львів’янин: храм Святого Архистратига Михаїла
- За рік «скурив» айфон. Чому підлітки повірили, що курити безпечно
- Львів матиме два реабілітаційні центри. Чим вони відрізняються і як працюватимуть
- Безпечне навчання. Як діяти під час різних загроз учням у школах і студентам у вишах
- Від цього часто залежить життя людини. Що має бути в домашній аптечці
- «Нам бракує порядку, дисциплінованості й тиші». Плюси і мінуси навчання за кордоном
- «Тут ти все одно на чужині, навіть якщо є дорога елітна школа». Плюси і мінуси навчання за кордоном
- Арештована пам'ятка. Що відбувається з Будинком вчених у Львові
- «Треба однією рукою відстрілюватися, а другою не упустити майбутнє». Юрко Назарук про допомогу військовим і школу
- «На щиті» замість «Груз 200». Як у ЗСУ позбуваються радянської спадщини
- Чи зросте вартість проїзду та як курсуватиме транспорт з осені. Розмова з Орестом Олеськівим
- Право на щастя. Історія подружжя, яке всиновило десятьох дітей
- Міста мають знати, що робити, якщо ракета влучить у ТЕЦ, – експерт
- «На Сихові розвиваємо молодь, яка не знає, чим зайнятись». Як працює центр Young Dovzhenko
- Громадський простір, комунальний ринок і ТЦ. Як зміниться локація на перехресті Петлюри – Садової
- Нам потрібно вижити. Павло Шеремета про руйнування мереж, втрати і бізнес
- Новий бізнес на Львівщині. Які галузі сьогодні є у пріоритеті
- Треба бути оптимістом. Юрій Андрухович та Генрі Марш про війну, творчість і українців
- Люди змінюють час, а не навпаки. Дорж Бату про новий роман «Коко 2.0»
- Знайшли чоловіка через відео на ютубі. Історія родини, яка евакуювалася з Лисичанська до Львова
- Маршрут двоколісним. Що цікавого можна побачити на шляху від Брюховичів до Жовкви
- Як росія створює псевдоукраїнські канали в Телеграмі і чим він небезпечний