«Поки не зміниться свідомість, поки країною не перестануть керувати бариги, злодії та недолугі політики, поки звичайний обиватель не зрозуміє, що демократія – це дуже відповідально, нічого не зміниться».

Народний депутат України, кандидат на голову Львівської ОТГ Ярослав Рущишин під час карантину на своєму YouTube-каналі розпочав влог «Львів майбутнього». Він запрошує цікавих гостей, щоб поговорити про міста майбутнього, сучасну економіку, культуру, освіту. 

Цього разу гостем влогу є Влодко Кауфман, один із засновників мистецького об’єднання Дзиґа, відомий художник, графік, живописець, перформер, автор багатьох мистецьких проєктів.

Стан, в якому зараз перебуває світ, залишить слід на багатьох митцях

Україна постійно фінансує культуру за залишковим принципом. На мою думку, тільки завдяки культурі та мистецтву ми можемо бути цікаві світові. Ти, як гадаєш, чи державі треба інвестувати в культуру?

Максимально. Треба усвідомити, що фізично культура є збитковою, якщо говорити про грошовий еквівалент. Вартість культури вимірюється зовсім іншими категоріями.

Звісно, тут усе зав’язано на вихованні, а це – процес болісний і тривалий. Річ не в тому, чи йдеться про сучасні, традиційні речі чи історичну спадщину – все, що стосується культури у глобальному розумінні залежить від того, наскільки люди виховані, заточені, аби вкладати в неї кошти. Що більше інвестувати в культуру, то більше вона нам поверне згодом. Це – питання майбутнього.

Чи може мистецтво під час пандемії допомогти не впасти духом? Чи в цій ізоляційній безконтактності людей із людьми мистецтво може врятувати?

Як соціальний проєкт, очевидно, що так: як спроба проаналізувати, що відбувається з людьми, як вони реагують на буденність, і, коли раптом щось змінюється, що може тебе врятувати. Я не хочу сказати, що пандемія зробить революцію в мистецтві, але точно підніме збурення в головах художників як відповідь на те, що з усім цим нам робити. Бачу, як по місту з’являються соціальні плакати, транспаранти, якісь заклики на них. Очевидно, ці речі супроводжують чи певні дії влади, чи знаходять відповіді на запитання людей, які розгублені, які чогось шукають. Мистецтво може допомогти реагувати на соціальну проблему.

Читайте також: «Тримати лінію фронту і захищати своє». Жадан у влозі Рущишина

Особисто я завжди реагую пізніше. Пригадую, як це було на початку війни… Потребую часу на переосмислення, адже сприймаю речі болісно і боюся на емоціях озвучити невчасні коментарі. Тому перший серйозний проєкт я показав лише через кілька років після початку війни.

Стан, в якому зараз перебуває світ, залишить слід на багатьох митцях. Та багато художників просто блискавично і дуже цікаво реагують на те, що відбувається зараз. До речі, завдяки ізоляції в мене з’явилося багато часу, а я веду паралельно 3-4 проєкти, які нарешті помітно просунулися. Зараз у митців хороший час підтягнути фізично важкі проєкти.

Чи з’явилася вже у Львові та Україні людина багата, інтелектуальна, яка цікавиться мистецтвом, особливо, сучасним?

Так, тим більше, у порівнянні з тим, що було 20-30 років тому. Але необхідний тривалий, потужний, безперервний процес виховання. Людей потрібно готувати до того, що мистецтво буває різним. Є традиційне мистецтво і є сучасне, для мене вони, як приклад колії: забери одну з рейок – і поїзд не поїде. Сучасне мистецтво завжди розвивається паралельно з традиційним. Інша річ, що аби на це адекватно реагували, треба ще з дитячого садка привчати людей, що світ буває різний, світ буває інший. Людям часто неграмотно коментують те, що відбувається з культурою. Як не парадоксально, ми маємо багато мистецьких навчальних закладів, але мені достатньо однієї руки, аби перелічити аналітиків, із якими можна говорити про мистецтво. Це для мене феномен. 

Чи маємо ми, що сказати світу? 

Справді, у Львові є коледж імені Труша, Академія мистецтв, і багато міст нам через це заздрять. Та чи у глобальному контексті ми маємо, що сказати світові? Який у нас потенціал? Чи ці інституції дають нам підстави для оптимізму, причини думати про конкуренцію на глобальному ринку? 

Річ не в конкуренції, річ у готовності місцевого середовища реагувати на те, що продукує сучасна культура. Потенційно, у Львові є дуже багато цікавих митців. Вони здебільшого залишаються незатребуваними з різних причин – нестача коштів, відсутність можливості заробляти, неготовність середньостатистичного обивателя сприймати їхні твори. І от, коли художник чи музикант не бачить адекватної реакції на свою творчість, він шукає середовища, де він буде затребуваний. Величезна кількість митців випорхує зі Львова, вони з’являються десь у Берліні, у Варшаві. І це проблема. 

Знову повертаємося до того, як виховувати обивателя. Це – справа демократії, якою у нас ще не пахне. Середній французький чи німецький обивателі інтелектуально нічим не кращі за українця, але рівень толерантності у них неспівмірно вищий. Француз, якщо чогось не збагнув, промовчить, а наш полізе сваритися: «Що це ви мені за фігню тулите?», особливо, якщо він чиновник від культури (сміється).

Читайте також: Львів не може бути глобальним і містечковим водночас. Пекар у влозі Рущишина

Крім виховання необхідна відповідна інфраструктура: де художники виставлятимуться, де митці гратимуть свої вистави, читатимуть вірші? Раніше ми мріяли, що вулиця Вірменська буде вулицею митців, але трохи галерей тут відкрилося – і на цьому все. У тому ж Любліні є цілі резиденції та інші інституції, які дозволяють митцям приїжджати одним до інших і творити. Чи є у нас така інфраструктура?

Якщо порівнювати нашу та польську інфраструктуру – то це прірва. Будь-який музичний чи мистецький проєкт у Польщі, до якого нас залучають як гостьових митців, на 90% фінансується їхньою державою. Існує престижна стипендія Gaude Polonia, яку можуть отримувати навіть наші художники. Я завжди думав, навіщо полякам фінансувати художників з-за кордону, і чому вони не бояться витрачати на це гроші.

У Львові нібито планують відкрити муніципальну галерею, муніципальний центр – інфраструктуру, яка обслуговуватиме митців, але яка мала би фінансуватися державою. Маю багато запитань до цієї ідеї, наприклад, чи потягнете держава адекватне фінансування, враховуючи, що культуру в нашій країні бюджетують за залишковим принципом. Зі збереженням такої ситуації надалі не варто розраховувати на серозний перспективний проєкт. Все цікаве та потужне – це наразі приватні ініціативи.

Львів (не) культурна столиця та чи можна споживати мистецтво онлайн

Кілька разів почув, як Львів у Києві назвали культурною столицею. Мене це зачепило і здивувало – чи відповідаємо цьому званню зараз?

Ні-ні, Львів уже давно не столиця культури. На превеликий жаль, не можу його так назвати. Колись давно Віктор Неборак (відомий поет і прозаїк) сказав, що Львів породжує безліч цікавих митців, але вони тут народжуються і зникають. Мало хто з них залишається, бо тут безперспективно на щось претендувати. Серйозні проєкти, які можна представити на фестивалях у Європі, потребують значного фінансування. Добре, якщо ти знайшов інвестора, адже наше Міністерство культури на це тобі коштів не дасть. Ти приїжджаєш туди з цікавим проєктом, а тобі кажуть: «А-а, ви зі Львова? То просіть у поляків, вони мають гроші». Такою цеглиною тобі луплять по голові ще на порозі Міністерства культури.

Читайте також: На Митрополичі сади у Львові чекають великі зміни. Що буде

Чи українське мистецтво цікаве за кордоном? Ти згадав, що поляки дають гроші, та чи після цього хтось приходить до нас, зацікавлений українським мистецтвом?

Так, в Європі є дуже багато цікавих українських художників, відомих там, та про яких в Україні мало хто знає. Тут у них немає можливості реалізувати себе.

Запитання мистецько-карантинне: чи можна споживати мистецтво онлайн?

Звичайно, можна. Інша річ, як це цікаво організувати. Інформаційно, технологічно світ дуже посунувся вперед, і якщо правильно та цікаво все реалізувати в онлайн-форматі, воно буде варте уваги. Але, звісно, прямий контакт ніяка технологія не підмінить, згадайте, як ми любимо слухати вініли або читати паперові книги!

Уяви картинку міста ХХІ століття, яке мистецтво там має бути? 

Не скажу чогось дуже оптимістичного, бо не думаю, що воно чимось відрізнятиметься від міста ХХ століття. Поки не зміниться свідомість, поки країною не перестануть керувати бариги, злодії та недолугі політики, поки звичайний обиватель не зрозуміє, що демократія – це дуже відповідально, нічого не зміниться.

Треба вичавити з себе совок, потім вичавити його ще раз і ще раз. Допоки не змінимо соціальної ментальності, мало перспективи на те, що у ХХІ столітті все буде інакше.

Пробуксовки у культури не буває, а от політики ніколи не розуміють, чому ці митці весь час крутяться під ногами, чогось хочуть, щось вимагають. Культура нікуди не дінеться, інша річ, що вона може розвиватися повільніше чи інтенсивніше. Але це – вічний процес. Культура керує прогресом, культура і тільки культура! За нею підтягуються усі інші вагони, та саме вона є локомотивом!

Розмовляв Ярослав Рущишин у рамках влогу «Львів майбутнього»

Довідка. 

Ярослав Рущишин – народний депутат України, секретар комітету з питань економічного розвитку, кандидат на посаду міського голови Львова, громадський діяч, почесний Сенатор Українського католицького університету. 

У минулому керівник мережі фабрик «Троттола», де шиють одяг для таких світових гігантів як Zara та New Look. 

Він ініціював у Львові такі знакові проєкти, які вплинули на розвиток міста і середовищ: мистецьке об’єднання «Дзиґа», Львівська бізнес-школа УКУ, Бієнале довіри, Комітет підприємців Львівщини, Унівська група та інші. У 2019 році був обраний народним депутатом від партії «Голос». Сьогодні він також очолює міський і обласний осередок партії.