Фото: Марічки Дацко

Фото: Марічки Дацко

УПівка на псевдо «Домовина». Бо ніколи нікого не зрадила

24926 0
Ванда Горчинська – членкиня УПА на псевдо «Домовина», прозвана так, бо до кінця уміє зберігати таємниці. Жінка мешкає у місті Копичинці, що на Тернопільщині. Скоро їй буде 97 років. Жінка пережила безліч втрат, знущань, принижень, зраду подруги, каторгу, смерть близьких, але ні на мить не втратила бажання жити.

На запитання про те, чи згадує минуле, жінка відповідає, що тим живе. «Зараз така погода, що на двір не вийдеш, то людина мусить чимось жити – живе минулим», – каже вона.

Будинок, де мешкає Ванда Горчинська

Розмовляємо утрьох – допомагає дочка пані Ванди Ярослава, адже жінка погано чує, хоч має слуховий апарат. Неодноразово розмова змінює русло, події перестрибують з дитинства, шкільних років, часів каторги та заслання, потім – повертаються в сучасність і – знову зненацька у минуле. Часто не встигаю за переходом розмови і не завжди одразу вловлюю плинність історичних подій, тому доводиться перебивати й уточнювати, щоб не пропустити важливого.

Ванда Горчинська каже, що до неї приїжджали і з Києва, і з Тернополя, зі Львова, з Польщі, з Ізраїлю.

«Знаєте, коли мама вчилась у школі, – допомагає розмові донька Ванди Ярослава, то класи були спільні. Вчились разом і українці, і євреї, і поляки. Тому вже нині, в більш спокійний час, коли я розмовляла з мамою, то уявила: «Як би то добре було, коли б до нас приїхали Гроси!». І таки вони приїхали. То була велика єврейська родина. Їх переховували хлопці з УПА. Було дві сестри, які потім втікали на Краків, потім через Альпи. Вони дійшли туди, де селили переселенців.

Донька Ванди Горчинської Ярослава

Пані Ярослава розповідає, що 1-го березня, коли я до них приїхала, для сім’ї символічний день, адже це день арешту мами.

«Я сьогодні пережила друге життя, – каже Ванда Горчинська, – Бо зі мною так повелися. Арештували, поклали на підлогу, били і відливали водою. Я була без памяті, а коли прийшла до тями, то побачила над собою начальника міліції. Це був мій одноліток. Я сказала йому, що я зовсім інша людина – Юлія Сагайдак. З цим я жила до вечора, я знала, що в криївках ще є наші хлопці. Боялась їх видати, тому змушена була назватись іншою. Тоді мені було 22».

На час арешту Ванда уже два роки була в підпіллі. Там вона лікувала людей, була медичною сестрою в УПА: робила перев’язки від початку 1944-го до березня 46-го.

«Я провела навіть ампутацію руки, що була в гангрені по лікоть. На кухні проварила скальпель. Потім зробила перев’язку і чоловік пішов. Нічого більше не знаю про нього. Лікувала також керівника крайового проводу Уласа. То було в Тудорові. Я заангажувала лікаря Петра Чалого, щоб він помагав мені, бо знала, що ради не дам, рани в нього вже гноїлись. Але вилікувала його і пішла в глибоке підпілля. Більше я його не бачила», – згадує Ванда Горчинська.

Вона додає, що багато хлопців, які були у підпіллі, коли розуміли, що можуть не вистояти, зрадити, здатись, то або стріляли себе, або підривались на мінах.

«Пам’ятаю, що в 45 була дуже люта зима. Сніги були страшні. Провідник проводу мав страшну цингу. Я його лікувала народними методами: синій камінь і сірка. Так порадив Чалий. Плящинку я тримала між грудьми, щоб хоч трохи зберігалось тепло», розповідає жінка і додає, що криївка була маленька, на трьох людей, вона не пам'ятає, скільки часу там провела.

Як вступити в ОУН?

Щоб вступити в ОУН, говорить Ванда Горчинська, треба було знати вірш Лесі Українки «Contra spem spero», «Розриту могилу» та «Заповіт» Шевченка, з Франка – «Корись не корись» та «Історію суспільності», «Метелики на шпильках» Ірини Вільде. Жінка боялась, що її не візьмуть, адже була з бідного роду, а батько був поляком – таких не брали зазвичай.

В ОУН проходили ідеологічні вишколи, часто вони відбувались у лісі. Читали лекції з історії України, розповідає Ванда Горчинська.

Наша розмова часто переривалась. Жінка відчутно хвилювалась, мабуть, боялась мені сказати щось, що знати не годиться. Згодом хвилюючись розповіла, що є якась велика таємниця пов’язана з Львівським псевдособором у 1946 році, відома лише їй. При цьому часто зупинялася і казала, що не пам’ятає багато речей, тому я не наполягала.

У Копичинцях жив один з трьох ініціаторів псевдособору Антоній Пельвецький.

«У нас його називали Половецький. Він був священником. Я перед ним сповідалась, тому він знав, що я належала до УПА. Раніше був доброю людиною. Одного разу, коли я була вже в організації, це було за німців, мене послали з портретом Мазепи до нього, щоб він відправив за Мазепу Службу Божу. А він сказав: «Наша церква не може за нього правити Службу». Я зрозуміла, що до мене вже хтось приносив йому цей портрет, бо він дуже іронічно усміхнувся», – каже пані Ванда.

У проводі були згадки про Мазепу, то треба було відправити Літургію за душу людини.

«Раніше в нас так було: коли люди народжувались, то свідоцтва були не на руках, а в церкві, де хрестили дітей. Якщо синагога, то в синагозі, як католицький храм – то в католиків, як православний – то в православних. Мій батько до мене мав уже дві доньок (Марію та Стефу). Він був поляком і дуже хотів сина. Однак народилася я і мене охрестили в римо-католицькому храмі. Одного разу, коли я вже була в УПА, то пішла до польського ксьондза, забрала документи і занесла до греко-католицької церкви, якраз до Пельвецького. Він тоді сказав: «Ти добре діло зробила, дитино!», – розповідає Ванда Горчинська і додає, що не розуміє, чому отець Пельвецький пішов на зраду, хоча говорити про подробиці відмовляється.

«Я ж нікого не зрадила, нікого не здала, ні на кого не свідчила. Я своє життя провела чесно. Я була переслідувана весь час», – говорить жінка.

Натомість її зрадили: подруга Софія, якій Ванда довіряла.

«Вона прийшла до мене і сказала, щоб до неї прийшла поїсти. Я погодилась, бо довіряла їй. Ми йшли до неї полями, не дорогою, щоб нам не трапились люди. Ввечері вона попередила, що вранці піде швидше на ринок продавати м’ясо, щоб я не відчиняла нікому дверей, хіба своїм, кого знаю. А на ранок мене в її хаті схопили», – згадує Ванда Горчинська.

Каже, що зазвичай завжди мала при собі пістолет. Коли лягала спати, то тримала його під подушкою, а того разу його залишила в куртці. Софія його забрала.

Ванда не вірила, що подруга таке може. До кінця усвідомила це уже в чортківській камері. Зараз, каже, коли згадує, то аж сум бере. Подруга постачала Ванді медикаменти, якими та лікувала хлопців.

«Я прийшла від слідчого в камеру до дівчат і сказала: «Яка курва доносить? Морду їй розідру». За кілька хвилин відчинили двері і її забрали від нас», – додає пані Ванда.

Сказала слідчому: «Караюсь, мучусь, але не каюсь». Шкодує лиш про одне, що не змінила порядок слів на: «Мучусь. Караюсь. Але не каюсь».

Арештованих жінок запхали в підвал: їх було понад 50-60 осіб, піт стікав і лився на підлогу. Не було чим дихнути, адже це був червень.

«Насправді це були найгірші дні в моєму житті. Тут добивали… Добивали свої. На каторзі було легше», – згадує жінка.

Згодом Софія видала і хлопців з криївки, і саму криївку. Тоді вже була весна, вона йшла дорогою і на дерева розвішувала проліски, які вказували шлях. Однак і її саму згодом розстріляли.

Розпитую далі, а пані Ярослава допомагає.

А крім Софії у Вас ще були близькі подруги?

Так. Була одна на псевдо «Мрія». Вона була красунею, займалась пропагандою. Її доля була трагічною. Вона пішла в глибоке підпілля. Колись, пригадую, що зробила їй із тіста вервичку, це мало означати, що я все життя за неї молитимусь. Молюся й до нині. Останні хвилини її життя були в лікарні. Коли вона розплющила очі, то побачила московських офіцерів і щоб не видати нікого, розрізала свій живіт і вивернула з нього нутрощі. Так загинула.

Розкажіть, будь ласка, про період між 1946 і 1956 роками. Ви були на каторзі?

Мені дали вирок. Я працювала на глиняному та кам’яному кар’єрі, будувала також аеродром в Норильську. Ми виконували важку фізичну роботу. Я там дуже перехворіла.

Коли ми були на баржі, то серед хлопців був Степан, один з трьох братів, яких теж везли на висилку. Він підійшов до нас і запитав: «Чи є хтось з Тернопільщини?». Я казала, що то я. А він: «Кого знаєш?». Я відповіла: «Мрію», «Казку». Потім він зізнався, що «Мрія» – це його сестра. Він мені поступився місцем.

Я захворіла на дизентерію і мала дуже високу температуру. 18 днів стікала кров’ю, вихуділа страшно. Коли мене привезли в Дудінку (місто в Красноярському краю. – Авт.), то годували тільки сухарями і сухою рибою з Остри, давали воду. Це було єдине, що допомогло вижити.

Там вони мене залишили. Думали, що помру, бо була безсильна. Там я вперше побачила «битовиків» – це злодійки, які мали свої закони.

Яким було повернення на Батьківщину?

Коли маму звільнили, – говорить пані Ярослава, – то вона не одразу повернулась на Батьківщину, хоч і мала можливість. Її постійно мучили докори сумління за те, що її батьки постраждали за неї, адже вони навіть не знали, що Ванда була членкинею УПА. Тому вона спочатку рушила в селище Уркан, де був її тато, похована мама і ще рідна сестра. Пробула там ще три роки.

Що найважче згадувати у житті?

Навіть не тортури. Тоді, коли стоїш гола і коли скликають усіх чоловіків, навіть тих, що підмітали, щоб ходили довкола тебе, дивились і казали «бандеровская курва». Серед них був один з нагайкою, а інший – з шомпором. Вони били мене так, що текла кров.

Якби у Вас була можливість змінити щось у своєму житті, чи зробили би це?

Нє. Я вже такою буду до кінця життя. Навіть до другого життя.

А як познайомились зі своїм нинішнім чоловіком? Любили одне одного? У Вас же ж є діти, внуки…

І правнук Матвій. Ми з чоловіком були знайомі три дні. Він приїхав до мене 14-го січня на Старий новий рік, а 19-го на Йордан ми вже розписались. Ми прожили разом щасливих 53 роки, 3 місяці і 6 днів. Він мені якось сказав: «Ванда, ми з тобою однакової долі. Чи дасть Бог нам дітей, чи не дасть, я тебе ніколи не лишу».

Донька Ярослава додає, що її мама народила у 36 років. А в 40 – її брата. Щоранку, коли приходить до мами в кімнату, щоб розчесати їй волосся, то бачить, як вона плаче і розуміє, що старенька згадує в молитві покійного чоловіка.

«Батьки таке гарне життя прожили, – додає вона, – що аж заздрісно. Мій батько був дуже гарною, віруючою людиною. Я теж дуже до тата вдатна. Один росіянин на Сибіру йому сказав: «Ты наверное священник, вы святой человек, можно я вас в руку поцелую». Батьки нас так гарно виховувалиЗавжди дивуюсь, як то так, що за три дні батьки одружились, а прожили таке дуже достойне життя…»

Марічка Дацко

Фото авторки

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!