Андрій Романюк

Андрій Романюк

Як хочете «прохалявити», згадуйте хлопців і дівчат на фронті. Розмова з викладачем-добровольцем

1441 0
«Хлопці на фронті взяли на себе обовʼязок тебе захистити, а твоє завдання ― навчатись і відбудовувати нашу державу. Твій фронт ― тут! Або ти на цьому фронті, або йдеш працювати чи на військову службу», ― викладач, військовослужбовець Андрій Романюк.

Андрій Романюк ― доцент кафедри комп’ютерних наук та інформаційних технологій Факультету прикладних наук УКУ, працює в університеті з 2015 року. З початку повномасштабної війни пішов на фронт захищати Україну. Нещодавно пан Андрій приїхав у відрядження із зони бойових дій на кілька днів до Львова. Ми розпитали, як це провести десять місяців в армії, що надихає та з чим важко змиритись.

Пригадайте свої відчуття 24 лютого?

Я лягав 23 лютого спати і тоді вже було відомо, що в росії був якийсь указ путіна. Тож лягав з думкою, що зранку буде війна. На біду, так і сталось ― прокинулись і війна. Ще були заняття в аудиторії, я провів кілька пар в УКУ і на наступний день 25 лютого поїхав у військкомат. Там було багато людей. У тому потоці потенційних добровольців намагався теж записатись. У якийсь момент нам сказали, що вже війська, в який йшов запис, набрані, нема місць. Але відбувався набір до Сил територіальної оборони. У мене є військова спеціальність ― «противотанкіст». Я зателефонував за номером щодо набору, назвав свою спеціальність і мені одразу сказали приїжджати. За 20 хвилин я був готовий і на місці збору. Отак вже 10-й місяць я в українській армії.

Перші дні видались простими. А зараз маю відчуття, що проходжу шлях від Гашека до Ремарка. Впевнений, що Гашек в армії служив сто відсотків, тому що весь типаж Швейка в нашій армії я бачив (сміється). Шкода, але зараз вже більше «ремарківських» відчуттів. Нам може видатися, що ми живемо вже багато років, маємо колосальний досвід. Але таку кількість типажів людей, різних характерів, стосунків, які мені довелось побачити на війні, я не зустрічав ніде, не уявляв. Я зустрів величезну кількість хороших людей, але є водночас проблеми в моїй службі ― це теж люди: ми всі хороші, чудові, але коли разом, то чомусь не даємо потрібного результату. 

Як би ви описали ваше є життя в армії?

Сказати, що є якісь фізичні перевантаження ― не скажу, хоча, якщо пульсометр каже, що ти вже «здихаєш», а тобі ще 500 метрів залишається йти, то тоді важко. Але більше дошкуляють психологічні перевантаження і, що шкода, вони накопичуються. Багато хто в армії успішно з ними справляється, але не всі. Часто, аби вивільнитись від психологічних  труднощів, люди вдаються до алкоголю, а це не вихід. На жаль, психологічної підтримки немає, є номінальна служба, але по факту нічого. Вся ця безвідповідальність, байдужість до справи, невторопність відгонить радянськими пережитками. Хоча багато з тих, хто зараз є в українській армії, радянського союзу в  очі не бачили, але маю відчуття, що «совок» тут побутує ще дуже сильно.

Мене дивувало, що навіть поселяючи нас ще у Львові, на побутові умови солдатів звертали мало уваги. Чомусь це вважається не таким важливим. Тепер це ще гостріше відчувається. В зоні бойових дій солдат, виходячи з позицій, повинен мати місце, де відпочити, помитись, привести себе до тями. Якщо цього не має, це не професійний підхід. 

Розкажіть, щось позитивне, що з вами трапилось в останній час?

На Миколая побратим Микола надав мені свій автомобіль у користування, бо попереднє авто я сильно пошкодив, розбив, на жаль. І якби не цей дарунок, я б не встиг потрапити  на поїзд і приїхати сюди у Львів, побачити рідних. І хоча це лише коротке відрядження, все-таки маю можливість побачити близьких. Кожен очікує на прихід святого Миколая, так склалось, що в мене цього року був дуже зворушливий подарунок. 

Ваш приїзд у Львів був сюрпризом для рідних?

Хотілось зробити сюрприз, але не вдалось, бо не мав ключів від квартири (сміється). Тож мусив завчасно повідомити. 

Щоб ви сказали студентам, які активно допомагають в тилу, або перебувають також, як і ви, на фронті?

Студенти повинні зрозуміти, що після цієї війни наша держава має  вийти на новий рівень. І саме студенти повинні, попри війну, знайти в собі сили,  зробити все, щоб зростати до того рівня, аби допомогти нашій країні піднятись на щабель вище. Ви, студенти, повинні свій нинішній час покласти на те, щоб стати чудовими спеціалістами і щоразу, коли у вас є бажання «прохалявити», згадуйте тих хлопців і дівчат, які сидять зараз на фронті. 

Варіанти волонтерства ― це добре, але ви повинні вимагати від себе і від викладача більше, сидіти ночами, вчитись, аби отримати високу кваліфікацію, щоб робити Україну сильнішою. Основна задача студента ― ти маєш вийти з освітнього закладу кваліфікованим спеціалістом. Хлопці на фронті взяли на себе обовʼязок тебе захистити, а твоє завдання ―  навчатись і відбудовувати нашу державу. Твій фронт ― тут! Або ти на цьому фронті, або йдеш працювати чи на військову службу. 

Часто ідеш вулицею, зустрічаєш військового і хочеш висловити йому свою вдячність, пошану, але не знаєш, як це правильно зробити. Як показати військовим нашу вдячність? Що ви відчуваєте поміж цивільних?

Мені здається, що не треба якихось надзусиль, не потрібно кидатись військовому на груди (усміхається). Військовий працює, виконує свою роботу і людина своїм гідним  життям в тилу вже військовим помагає. Я потрапив у Харків з місця нашої дислокації, ішов по супермаркету, був трохи змучений, брудний і ніхто на мене не косив оком. Іду і кажу товаришеві, а от цікаво, які у нас будуть відчуття, коли повернемось з фронту, чи ми зможемо посеред людей ходити. І от я тут у Львові, йду супермаркетом, і нормально. Але я не був Бахмуті, не був в Маріуполі… І це інший рівень відчуттів, інший досвід. Не треба вам робити чогось надзвичайного для військових, просто відповідально ставтесь до життя і до нашої країни. 

Чи відчуваєте ви підтримку волонтерів?

Я безмежно вдячний волонтерам, Українському католицькому університету, моїм студентам, моїм колишнім студентам «Львівської політехніки», випускникам. Ми цю допомогу цінуємо і відчуваємо. Це дуже зворушливо, коли ти розумієш, що люди тебе і про тебе пам'ятають й допомагають тобі.

Що є вашою точкою опори?

Дружина, сімʼя. Я повинен повернутись з війни і віддячити, компенсувати (усміхається) за все. Це було моє рішення піти на фронт. І це одне, коли я зараз десь на сході. А дружині треба давати всьому раду, всі справи вирішувати, все тягнути на собі. Моя відсутність не тільки мене стосується, а багатьох. Ті дружини, які тут в тилу, їм не менш тяжко, як тим хлопцям, що на фронті.

Багато людей тут у тилу сприймають перемогу як доконаний факт. Як ви вважаєте?

Я, чесно кажучи, коли читаю заголовки й бачу ту кількість дискусій, розмов про відбудову, що виглядає ніби перемога ― це доконаний факт, то трохи злюсь. Мені здається, що треба ще половину цих зусиль направити на перемогу. Те, як легко люди вже на білому коні в'їжджають невідомо куди ― оманлива ейфорія. У нас не той ворог, щоб розслаблятися. Безумовно, що відбудова ― це складний процес, але ще чимало зусиль треба направити на перемогу. Відбудовувати будемо всі, але спершу треба позбутись не тільки ворога, а й тих законодавчих, управлінських нашарувань ще з радянських часів і яких ми не позбулися за роки незалежності. Якщо на цій основі будемо продовжувати пробувати щось будувати, на теперішні нашарування накладатимемо ще один шар штукатурки, то ця стіна обвалиться й боляче нас вдарить.

Розмовляла Любов Куртяк

Фото Олі Шахник 

Андрій Романюк. Кандидат технічних наук,  доцент кафедри комп’ютерних наук та інформаційних технологій  Українського католицького університету, викладач основ програмування.

Викладач з 15-річним досвідом, автор понад 30 наукових та навчально-методичних праць.

В різні роки читав курси: «Системне програмування та операційні системи», «Комп’ютерна лінгвістика», «Методи проектування мультиагентних систем», «Проектування інформаційних систем» тощо.  Наукові інтереси: комп’ютерна лінгвістика, мультиагентні технології.


Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!