Писала серед карпатських гір. Листи молодої письменниці до своєї сім'ї

746 0
Учасниця Карпатської літературної резиденції першого заїзду 2021, авторка художніх репортажів і психіатриня Христина Шалак майже щодня свого перебування в Карпатах писала листи. До кінця резиденції вони стали своєрідними есеями-репортажами з місця подій. Авторка публікує три із них — до чоловіка, сестри та семимісячної доньки: про КЛР, резидентів, творчість і те, як воно — відчувати себе письменником, не видавши ще жодної книги.

Доброго ранку!

Пишу тобі з нашого конференц-залу із великими панорамними вікнами. За ними видно Карпати, в які не хочеться йти, бо холодно, і це, мабуть, хороші умови для писання – краса, яку можна тільки споглядати й описувати, не долучаючись жодною дією. Сьогодні зранку я відчула гостре бажання стати сосною: тою, що росте перед нашими вікнами, такою високою, худою, обвітреною і майже без гілок. Вона виглядає дивовижно спокійною і приймає свою обскубаність.

Загалом все добре, окрім того, що дорогою сюди я отримала свій перший штраф за перевищення швидкості – подія так собі, але сам досвід штрафування був доволі комфортним. Емпатійний поліцейський втішав, що їхала я загалом добре і гарно, якби встигла ледь-ледь пригальмувати – все б було гаразд. Співчутливо дивувався, чому ніхто не моргнув мені фарами по зустрічній. Запропонував по прибутті на місце призначення обмити свій перший штраф із пасажирами. Так склалося, що за роки спільних поїздок на роботу з Ірою я делегувала їй функцію «розбиратися з усіма тими незрозумілими речами, що можуть статися в дорозі», адже вона машинами захоплюється, а я ними тільки користуюсь. До переліку «незрозумілих речей» я зараховувала, наприклад, заміну колеса, паркування в центрі Львова і спілкування з поліцейськими, якби вони мене таки колись зупинили. А тут Іри не було поруч, тож я поводилася як колись на іспитах: замість спробувати викрутитись, списати чи виканючити трійку, чесно попросила «ставте два!» і погодилась зі штрафом (а вже ввечері Іра розказала мені, що камера має бути зафіксована, а не триматись в руках, бо тоді вона дає похибки – тож я таки могла оскаржити свою «двійку»).

Атмосфера на резиденції не дуже робоча: поговорити, помандрувати, спільно випити чаю (що автозаміна мені корегує на «часу»), послухати про літературу і все довкола неї. Багато хто навіть не відкривав ноутбука з понеділка, але мені пояснили, що так воно і має бути, що книжки по-іншому і не пишуться. Не пам’ятаю, хто це сказав: що письменник має «багато читати і багато жити». Тож цим тут і займаємось.

Читайте також: Карпатсько-літературна одіссея горами, грибами і творчістю 

Розповім тобі трішки про резидентів. Ти нікого з них не знаєш і нічого з їх доробків не читав, але ти не один такий принаймні в день оголошення письменників-переможців в коментарях на Fb з'явилось щось на кшталт «хто це такі узагалі?..».

Насправді, на резиденції є хтось із кожного жанру, в якому пишуть її учасники. Багато від поезії – і з нами є одна поетка, Ірина Шувалова. Є Галина Ткачук, яка пише книжки для дітей, одна з них  –  це історія про дівчинку, яка могла перетворюватись на білку (тобто про білкулаку, вловлюєш?). Під час знайомства ми обирали, хто б на яку тваринку хотів перекидатися, тож я стала коалулакою – моїм тотемним звіром з дитинства, спокійним до загальмованості, милим і волохатим, що пахне сиропом від кашлю, бо не їсть нічого, окрім евкаліптового листя.

Олександр Михед – автор того літературного подкасту, що я почала слухати саме перед виїздом, коли в мене закінчився «Книжковий базар» і я шукала щось україномовне. В перші дні спілкування між резидентами саме по собі було більше схоже на виставку подкастів: кожен сам собі радіо, навколо є слухачі, які іноді ставлять запитання, але цього замало для діалогу, а потім станція перемикається і лекцію вже читає хтось інший. Це чудово, щоб наслухатись, але замало для взаємодії. Так часто буває, коли збираються незнайомці, кожен має свої історії, щоб розповісти, але ці оповіді між собою не пересікаються, настільки кожна з них інша, чужа та незнайома для решти. Вже з плином днів та якимись крихтами спільного побуту починає з’являтись впізнавання себе в уривках чужих історій, та сама спільність, починає писатись вже не подкаст, а радіовистава.

Четвертий резидент-письменник доїде пізніше, та ще є «молодняк», тобто автори-початківці. Ми знаємо про цей наш внутрішній поділ, а попри те на публічних заходах – всі разом, і таким чином я потрапляю на фото з написом «вечір із письменниками», не написавши жодної книги. Організатори кажуть, що поділ між нами умовний, але навіть тут, у листі, «молодняк» мені хочеться називати просто на ім'я, а письменників – обов'язково із прізвищем.

Дмитро пише детективи, тобто працює у найдобрішому жанрі, де все неясне обов'язково стає зрозумілим і логічним під кінець, де герой помирає на початку твору, так що ти не встигаєш до нього прив’язатися, а якщо й прив’язуєшся, то не дуже за ним шкодуєш – заздалегідь знаєш, що когось принесуть у жертву. Зрештою, на резиденції ідеальна локація для детективу чи трилеру: вісім незнайомців у горах, посеред туману, до найближчої «Рукавички» йти і йти, а мою машину можна вивести з ладу (тільки не знаю, як ліквідувати таксистів). У когось та й має бути мотив, але гадаю, що якби Дмитро писав про нас, мене б цікавило не те, хто тут злочинець, а те, кого автор вирішить вбити.

Окрім мене є ще один психіатр, Сергій, і мені здається, що з нього б вийшов хороший психоаналітик, як і з будь-якої людини, яка багато мовчить. Бо ж ідея в тому, що аналітик має бути дзеркалом, в яке дивишся на себе, невідомим об’єктом для «перенесення», який дає тобі так мало, що починаєш про нього дофантазовувати і в цих фантазіях вже бачити себе. Десь те саме відбувається і з Сергієвими поезіями: здається, що замовчаного є набагато більше за сказане, тому фруструєшся і вигадуєш своє, інтерпретуєш – а це, знову ж таки, більше говорить про тебе, а не про вірш. Це як дивитись на тріщини в стінах, на візерунки кори дерева чи на хмари, і бачити в них форми.

Моя сусідка Оля пише роман про жінок, вагітність, народження дітей, і все це переплітається з рунами, язичницькими богами, свічками та картами. Вона б могла продовжити серію про міфічних істот Дари Корній і написати, наприклад, «Довідник чарівних істот, що збираються навколо письменників у Карпатах» (так, назва занадто довга, знаю). Мені дуже цікаві її історії – вони такі красиві, тільки послухай: душі предків з приходом холодів відлітають із птахами у вирій, і ми залишаємось самі у темряві; для вікової ініціації хлопчику у сім років дарують пояс, а дівчинці тато заплітає косу – і перше, і друге, є символом контролю над своїми силами; є аж чотири сонця, що народжуються протягом року – Коляда, Ярило, Купало та Овсень; якщо маєш якесь прохання, то маєш пожертвувати чимось, чого справді шкода – хай навіть і свічкою, яку сам зробив; там, де можна обійтися без магії – обходься без магії. Пригадую, як колись Марта розповідала мені про неоязичництво і вікканську магію: про доброго Рогатого Бога, якого з приходом християнства перетворили на чорта, бо треба було його якось скинути, та й диявол більше не міг залишатися вродливим янголом з Біблії.

Десь наприкінці резиденції має приїхати журналістка, яка пише художні репортажі та буде писати про КЛР. Зловила себе на думці, що не дуже хочу бути включеною у художній репортаж, хоча сама їх пишу і не відчуваю опору, коли просто даю інтерв’ю. Справа не в тому, що побачиш себе по-іншому, ніж уявляв, а в тому, що дзеркало, у яке дивитимешся – не буде ідеально чистим і вільним від спотворень. Репортажист пропустить тебе через м’ясорубку власних уявлень про людей і світ, крізь своє перше враження та, зрештою, крізь стиль письма та міру свого таланту, а на виході ти отримаєш ті самі художні образи, з яких він буде клеїти твій портрет, схожий на людину не більше, ніж полотна Арчімбольдо. І хтозна, який з цих образів приклеїться до тебе навік, як груша-ніс на портреті Рудольфа ІІ.

Якось так. Час поновити чаю (за ним треба трохи побігати по поверхах) і сісти писати щось, що не є листом. Те, що нас тут так часто називають письменниками, робить свою магію і за два тижні навіть можна у це повірити. До резиденції у тебе була просто дружина, а опісля вже буде дружина-письменниця, хоча кількість (не)написаних нею книг залишиться незмінною.

Наприкінці зроблю референс до Зебальда і надішлю тобі фото сосни, якою я б хотіла стати.

До завтра,

Коалулака Христя

 

Привіт, сестро!

Як і обіцяла, ось тобі лист.

Власне, я мало що пишу тут, окрім листів, це моя особлива форма прокрастинації.  Вже навіть задумуюсь над якоюсь епістолярною книгою, та все ще не покидаю потуг.

Мабуть, зроблю цей лист навкололітературним, бо про що ж писати літературознавчині із такого місця. Перш за все часто згадую тут тебе, бо наче потрапила у твій світ і живу у тому всьому, про що ти розповідала, таке собі стань-Мартою-на-два-тижні: всі говорять про якісь канони, читають книжки, говорять про книжки, а часом їх і пишуть. Я ніби опинилась у твоїй книгарні на Хрещатику: для мене це чудовий простір, щоб послухати, побути у цьому іншому світі.

Мої вимоги до резиденції скоротились до того, щоб встигнути написати передмову до своєї книжки. Це важливо, бо передмову пишу для себе, і в ній хочу пояснити, про що ж та книжка буде.

Вчора написала такий-сякий есей на три тисячі символів, про те, як в товаристві незнайомців стаю схожою на Пісочну людину Бредбері, яка набирала форми в залежності від того, що про неї думають. Що іноді потрібно набрати форми складнішої, ніж звик, вона така викручена, деталізована, майже барокова, якщо і вдастся — то застигати в ній надовго складно. Можливо, через це мене часом так болить голова.

Дуже відгукуються ці слова із «Синетів» Меггі Нельсон: «Мені подобалось говорити людям, що я пишу книгу про синій колір, і не робити цього». В моєму ідеальному світі якесь видавництво б мало прислати мені листа: пані Христино, а напишіть нам, будь ласочка, книжку про те і се, дуже треба — і я б написала (мабуть). Ця резиденція або дасть мені поштовх  таки щось робити, або переконає в тому, що ну не моє це і все. Часто згадую фразу: «Якщо можеш не писати — не пиши».

Не вмію писати багато і швидко, бо якщо таке і буває — потім це все переписую, ніби порю шарф, який зв’язала поспіхом. Письмо стає схоже на вишивання бісером, коли довго і повільно обираєш намистинки, підбираєш кольори, а потім виявляється, що крізь них не пролазить голка.

Пробую писати про різне і по-різному, а врешті все одно повертаюся до лікарні — навіть тоді, коли пишу про руїни Галичини, бо де ж ще є більша руїна. Так ніби маю написати спершу про це, а вже потім зможу розповідати щось інше.

Трохи опишу наш побут. Зранку в нас є одна лекція від когось із письменників, а потім ми можемо робити, що душа забажає. Життя йде від однієї трапези до іншої, а опісля ще ж треба поговорити. Кухня тут нагадує про моє перебування на морі з бабцею, скочуюся у дитинство, коли їжа була подією, розвагою і рамкувала день, рятувала від нудьги, була то сюрпризом, то розчаруванням. Приїхав останній резидент, Вахтанґ Кебуладзе, з його появою з’явилось вино, і ми почали збиратися на вечері всі разом, а не по двоє-троє, сидіти довше і говорити більше.

Іноді виходимо гуляти в гори, але з теперішньою погодою не дуже далеко і не дуже охоче. В час, вільний від розмов (безкінечних розмов), їжі і променадів, я читаю книжки, які привезла зі собою (вже дочитала «Ведмедя» Ламарш, зараз читаю «Українські щоденники» Ноуена) або приходжу в конференц-зал писати. Обкладинка «Ведмедя» має чудовий вигляд на фоні Карпат та брендованої кружки резиденції. Зрештою, це теж книга про письменницю, яка не може зібрати себе докупи.

А як просувається твоє написання книги? І як ти виживала серед такої кількості літераторів?.. Розкажи.

 

Найкращого тобі дня,

Христя

 

Привіт, Єво!

Пишу тобі з осінніх Карпат, з письменницької резиденції. Тобі сім місяців, ти нещодавно навчилась повзати й почала їсти різні пюре. Поки я тут, ти вдома разом із татом.

 Можу розповісти про цей твій період — початок життя, місяць сьомий, як створення світу. Зараз ти — ідеальне немовля. Чудово смієшся, аж заходишся, багато граєшся, досліджуєш, усміхаєшся, тебе приємно обіймати та носити на ручках. Тебе всі люблять, а в людському житті, якщо такий період і є, то не триває вічно. Хотілося б, щоб щось із цієї любові з тобою залишилося назавжди і якось тебе тішило. У будь-якому випадку, ця любов до тебе точно багато змінила в мені, у твоєму татові та людях, які тебе знають.

До тебе в гості приходять наші знайомі і родичі зі своїми самотностями, кризами середнього віку, втомами і депресіями — біля тебе гріються та лікуються, як у дельфінарії. Гадаю, захоплення немовлям виникає через те, що воно ось таке-от життєрадісне, а якщо і плаче — то його дуже просто зробити щасливим, бо перелік потреб простий і зрозумілий. З дорослими куди важче. Було б чудово, якби можна було заспокоїти всіх дорослих, просто взявши їх на ручки, це б одразу вирішило багато проблем і ліквідувало потребу у психотерапевтах — аби тільки ручок вистачало. А ще немовля дивиться на тебе добрим поглядом і не оцінює, не засуджує, просто є поруч і тішиться з того, що і ти є поруч. Це дуже цінно.

Ну і ще — надає життю додаткового завдання, зайнятості, місії дбати, тому одразу почуваєшся важливішим, ніж був.

Зараз мені здається, що батьки потім усе життя люблять у дитині те немовля, яким вона колись була; люблять найбільше за період життя, в якому ти себе не пам’ятаєш.

На противагу, чи не кожна дитина мріє про те, щоб вирости.

Ще розповім тобі трішки про літературну резиденцію. У нас нарешті сонце, нарешті можна посидіти попрацювати на вулиці, навіть у футболці. Кругом грибочки, пеньочки, ялиночки.  Я слухаю тут лекції від письменників про те, як писати книжки, намагаюсь писати щось сама, багато говорю з людьми й трохи гуляю Карпатами. Не те щоб я була письменницею, чи дуже б хотіла нею бути, але для мене писати — це для того, щоб висловитись, виразити себе, сказати. Писати є способом залишення сліду, про це є в Тараса? Прохаська — «використання літератури як засобу для консервації і увічнення». Я дуже шкодую, що мій тато нічого не писав, тільки-но свою кандидатську, яку я так і не подужала прочитати. І тато твого тата — теж не залишив жодних записів. І так виходить, що ти їх не знаєш, ростеш в оточенні тіток, бабусь і моїх подруг, а твій тато та кур’єри із «глово» — єдині чоловіки, яких ти бачиш. У тебе немає жодного дідуся і є лише один прадід; щоразу, коли ви зустрічаєтесь, ти лякаєшся і плачеш, ніби в присутності якоїсь дивної істоти, що геть не вписується у твоє уявлення про людський вид.

На додачу, писати — хороший спосіб думати. Багато речей я можу краще зрозуміти для себе, коли сяду їх записувати.

Загалом для себе перебування тут я пояснюю потребою проживати паралельні життя. Ще першого вечора під час знайомства ми говорили про «справжнє життя» і «резиденцію», коли організаторки розповідали, чим займаються крім оцього от всього. Виявилось, що майже у кожного є одне чи й кілька паралельних життів, і майже ніхто не займається літературою і тільки нею. Мені це дуже відгукується — зараз я в своєму несправжньому, паралельному житті. Зміна професії є одним з небагатьох способів змінити структуру існування з лінійного на таке, що галузиться, його стає наче більше, воно якось розростається в ширину, хоч і не стає довшим. Це гарний спосіб побути кимось іншим. Гадаю, це мій одвічний рушій: як би то прожити побільше за коротший проміжок часу. Та нічого не вдієш із цими екзистенційними даностями: час обмежений, не можна вибрати все.

Думаю, багато з того, що я зараз роблю, я роблю також і через твою появу, так ніби мені хочеться жити хороше життя, щоб ти бачила це і знала, що так можна. Що жінка може кермувати автом, може бути мамою і тішитися цьому, може працювати і їздити на літературні резиденції, навіть маючи вдома малюка. На зустрічі із письменниками у минулих учасниць запитали: «А хто сидить з Вашими дітьми, поки Ви тут?», що мені з надією сприймається не як докір, а як щирий пошук людиною якогось лайфхаку. І коли ти виростеш, я тобі про такі лайфхаки розповім.

З іншого боку, хочеться тобі показати, що попри те, що живеш хорошим життям, можеш багато сумніватися, тривожитися, сумувати, сердитися і мати решту нормальних людських емоцій. Нормально по-людськи робити помилки, і це теж гаразд. І навіть якщо ти житимеш і не дуже хорошим життям (принаймні за моїми чи татовими мірками), то не страшно, так теж буває. На край, можеш чергувати — рік так, рік інакше.

Завтра заїду на трохи до Львова, обійму, візьму на ручки.

Мама

Додамо, що про події та лекції від письменників під час Карпатської Літературної Резиденції ви можете дізнатися на сторінці КЛР у Facebook та на ютюб-каналі КЛР тут. Проєкт реалізується за фінансової підтримки Українського культурного фонду.

Опубліковано авторкою на прохання команди Карпатської літературної резиденції, що відбувалась за підтримки Українського культурного фонду

Авторка листів – Христина Шалак

Автор фото: Віталій Фідик

Партнерська публікація

Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!