Фото: Цензор.нет

Фото: Цензор.нет

«Не хочу говорити однією мовою з окупантами». Історії переселенців, які перейшли на українську

2439 0
Російська мова на території України – одна з вимог путіна у цій війні. Tvoemisto.tv зібрало історії чотирьох російськомовних переселенців, які після початку російсько-української війни перейшли на українську та розповіли про те, чому важливо говорити державною мовою.

Читайте також: Безпрецедентне єднання. 83% українців за те, щоб українська була єдиною державною мовою

Непогано говорив українською, але тепер є привід, щоби повністю на неї перейти

Саша Якубович 17-річний студент Київського політехнічного інституту, який евакуювався з Бучі. Спочатку він був волонтером у Львівському гуманітарному штабі, тепер – у Центрі Шептицького Українського католицького університету. Українізувався з перших днів війни. Каже, що процес переходу на українську дався йому легко.

«Мені було легко українізуватися, бо я і раніше непогано говорив українською, а тепер ще й такий привід є, щоби повністю на неї перейти. Коли я приїхав із Києва і почав ходити вашим містом, то досить впевнено говорив українською. І ті, що мене не знали, запитували, чи я, бува, не студент УКУ. Я з усмішкою відповідав, що я студент Київського політеху. Раніше взагалі не спілкувався українською, однак у Львові в перші дні війни до мене підійшла інша волонтерка і сказала, що здивована моєю українською і що вона ніколи б не подумала, що я все життя говорив російською», – розповідає хлопець.

Студент називає мову ідейним напрямом, не критикує тих, що спілкуються російською, але не розуміє, як можна далі свідомо її обстоювати у Львові, коли будинки евакуйованих знищили російські ракети.

«Мова – це ідейний напрям, без якого ми не станемо незалежними у майбутньому. Я не критикую тих, що спілкуються російською, але якщо людина в цей час обстоює російську, пропагує її, то це неправильно. Не розумію, як можна думати і говорити інакше після того, як у твій будинок прилетіла бомба», – обурюється Саша Якубович.  

З початку війни він почав досліджувати історію і зрозумів, що має хист радше до гуманітарних наук, хоча й не читав нічого з української літератури, окрім Всеволода Нестайка. Хоче перевестися з Київської політехніки на навчання до Львова, залишитися тут.

«Зараз я почав цікавитися історією, дивитися відео про Бандеру. Взагалі хочу перевступити у Львові на філологію або соціальну роботу. Хімія і математика – це не моє. Але щоби вступити на філологію, треба вивчати мову і літературу, а я з літературою зовсім не дружив і ніколи нічого не читав, окрім «Тореадорів із Васюківки». Сподіваюся, будуть якісь бонуси для волонтерів, бо я хочу перейти в УКУ», – каже він. 

Спершу читав книги українською, щоб звикнути до мови

Дмитро Заблоцький – 37-річний артдиректор, оператор і відеомонтажер у ІТ-компанії, родом з Одеси. Після початку війни він разом із сім’єю евакуювався до Чернівців. Признається, що має дуже великі сентименти до заходу України.

«В Одесі я працював у ресторані, на концертному майданчику як артдиректор. Перед коронавірусом усе це зупинилося, і я почав працювати оператором та відеомонтажером у ІТ-компанії. Ми евакуювалися з Одеси не одразу. Коли сигнал тривоги почав лунати по кілька разів на день і було чути вибухи, ми бігли у бомбосховище в багатоповерхівці. Тоді й вирішили їхати на захід України. Це дуже лякало моїх дівчат. Друзі нам допомогли, ми приїхали до Чернівців. Дорога і пошуки місця проживання були дуже важкими. Після війни ми, мабуть, повернемося в Одесу, але я хотів би залишитися жити десь на заході України. Мені тут дуже подобається», – каже він. 

Майже одразу після приїзду його сім’я організувалася задля психологічної допомоги дітям. 

«Практично одразу Лєра, моя дружина, творча людина, вирішила допомагати дітям, які евакуйовуються. Дехто з них зазнав ще гіршої долі, аніж ми, і моя дружина розуміла, наскільки важлива не тільки фізична, а й психологічна підтримка, щоби діти відволіклися від думок про війну. Отож вона написала план допомоги дітям, який могла б реалізувати. Пішла з ним до головного волонтерського центру в місті, і їй це погодили. Вона уже почала робити творчу секцію з дітьми, на якій вони зможуть малювати, творити. Зараз активно шукає на це кошти», – розповідає Дмитро.

З його слів, він хотів перейти на українську раніше, проте його оточення в Одесі російськомовне. Разом із тим Дмитро називає мову зброєю та певен, що російсько-українська війна не розпочалася б узагалі, якби всі говорили українською. 

«Я час до часу починав розмовляти українською, час до часу думав про це, навіть читав книги українською вголос, щоби звикнути до мови. Це було три-чотири роки тому. Вважаю, що ми – українці, у нас є своя мова, своя культура, тож навіщо нам щось інше? Мова робить нас вразливими, тому що мовою можуть скористатися, і зараз дуже гарний приклад, коли мовою скористалася клята росія. Якби ми всі завжди говорили українською, то такого б не сталося», – пояснює Дмитро Заблоцький.

Він зізнається, що не міг повністю перейти на українську, бо його оточення на 99 відсотків говорить російською.

«Коли українці розмовляють російською, це така ж погана звичка, як і куріння, треба кидати. Одного разу я купив книгу «Мовні війни» Володимира Селезньова. У ній автор доволі упевнено й аргументовано доводить, що українська мова – цілком самостійне явище з точки зору лінгвістики, культури та історії, використовуючи як аргумент різні документи. Я зрозумів, що українська мова ще старіша, аніж російська. У будь-якому разі хочу в це вірити. У школі були дуже важкі для розуміння тексти, вони до мене не промовляли. Уже на філософському факультеті Одеського університету я вивчав Франка. Мені дуже імпонує його концепція кордоцентризму. Він наголошував, що у людини найважливіше серце, можливість сприймати чуттєво, а не аналітично», – пояснює Дмитро Заблоцький.

Перевела свій блог повністю на українську

Олена Полякова – 25-річна мистецтвознавиця, авторка блогу the_mysteztvo, на який підписані майже 25 тисяч читачів. Вона із Запоріжжя. У Львові вже п’ять років, тому спілкувалася в житті впродовж цього часу двома мовами. Почала вести свій блог у 2019 році російською, тепер повністю перейшла на українську. 

«До війни я здебільшого вела блог та лекції про міфологію і мистецтво. Тепер цей блог більше про гумор, меми та підтримку бойового духу. Жартую, що нині я боєць «мемного» фронту. На українську думала перейти давно, але не було нагальної потреби. Я з тих людей, що впевнені: слова не головне, головне дії. Але за декілька днів до війни вирішила все ж таки писати українською. Хочу, щоби класного україномовного контенту було більше. Враховуючи обставини, українці все більше потребують чітких орієнтирів у цьому хиткому світі. Це питання національної та культурної ідентичності. Те, що багато людей тепер переходять на українську, не так їхнє бажання, як потреба знайти і відчути своє коріння, щоб було не так важко в сучасних реаліях», – розповідає Олена Полякова. 

Улюблений поет блогерки – Василь Симоненко. Після війни вона хоче повернутися в рідне Запоріжжя. 

«У мене російськомовна сім’я, спілкуюся з нею і українською, і російською, і суржиком. Маю улюбленого поета – Василя Симоненка. Після війни збираюся побачитися з родиною в рідному Запоріжжі, а потім жити і любити, писати про мистецтво, подорожувати українськими містами, блукати нашими музеями», – каже дівчина.

Дар’я Толстих – дніпрянка, 28-річна власниця бренду натуральної косметики Moon&Rune. Її Instagram має понад 31 тисячу підписників. Вона жила поблизу Дніпра і в перший же день евакуювалася в Івано-Франківську область, оскільки по її містечку були здійснені ракетні удари. Дар’я повністю перейшла на українську з перших днів війни, бо, як сама каже, не хотіла, говорити однією мовою з орками-окупантами.

«Я займалася виробництвом української косметики, просуванням її в Україні та в світі. Під час війни роблю те саме. Це мій особистий фронт. На українську перейшла ще до війни, але сторіз були російською. Після того як почалася війна, весь свій контент почала робити українською, бо не хочу говорити однією мовою з орками-окупантами. До війни ніхто в світі не знав, що то за Україна така, хто в ній живе. І ось ми показали світу, яка в нас сильна і крута держава. Тепер треба показати, яка в нас крута і співуча мова, ще більше посилювати свою айдентику в світі», – вважає співрозмовниця.

Дівчина впевнена, що з кожним днем вдосконалюватиме свою українську, а після війни мріє відкрити центр допомоги безробітним. 

«Хоча моя сім’я російськомовна, проте ми на 70 відсотків стали частіше говорити українською. Думаю, це тільки початок. Я люблю вірші Ліни Костенко і Кобзаря. Хочу після війни піднімати економіку країни, відкрити пов’язаний із моїм брендом невеличкий центр допомоги безробітним. Робота у нас завжди знайдеться!» – наголошує Дар’я Толстих.

Нагадаємо, що за результатами опитування соціологічної агенції «Рейтинг», яке проводили 19 березня, сьогодні абсолютна більшість, а це 83%, за те, щоб українська була єдиною державною мовою в Україні. Така думка домінує в усіх макрорегіонах, вікових та мовних групах. Також українці все менше спілкуються у побуті російською. 

 Роман Тищенко-Ламанський

 


Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!