Фото: ucu.edu.ua

Фото: ucu.edu.ua

Маємо почати говорити про втрати. Психолог про втому та другий місяць війни

3226 0
Як змінилося сприйняття війни після місяця бойових дій та як упоратися після героїзму із втомою від війни Tvoemisto.tv розпитало Олександра Аврамчука, кандидата психологічних наук, доцента кафедри клінічної психології УКУ.

Місяць ейфорії від героїчного спротиву вже минув. На якому етапі психологічного сприйняття ми зараз перебуваємо? 

Із суто психологічної точки зору я розглядаю це як зміни, які супроводжуються нашою спробою адаптуватися до нових життєвих обставин. Ми намагаємося переосмислити себе і своє оточення в контексті цих нових обставин і прийняти спосіб реагування на втрати, яких уже зазнали.

Якщо розглядати це як процес адаптації, то це зміни, які, перш за все, відбуваються на рівні нервової системи. Коли ми потрапляємо в гостру ситуацію, наш організм мобілізується максимально, щоби забезпечити основну мету – виживання. Організм нехтує певними аспектами, пов’язаними із соціальними взаєминами, у тому числі людяністю. У певні моменти цього гострого періоду ми чинимо дещо егоїстично. І це абсолютно нормальний, природний еволюційний егоїзм. Природою закладена ідея, що якщо ми не виживемо, то нікому не допоможемо. 

Читайте також: «Вони бояться смерті сильніше, ніж ми». Психоаналітик Роман Кечур про путіна і росіян

Те, що ми здобули новий досвід мобілізації, справилися з ним і бачимо, що з цим справляються інші, є елементом суттєвої винагороди для нас. Коли я бачу успіхи не тільки свої, а й інших, це також підтримує кожного з нас, оскільки дає надію, що кожен із нас рухається правильним шляхом, що всі ми рухаємося у правильному напрямку.

Це певне захоплення, але в той момент ми не хочемо думати про реальність. Коли наша психіка зустрічається з небезпекою, яку може сприймати як невідворотну або з якою не може справитися, вона намагається спочатку її заперечити. Тобто знецінити, сказати, що цього не існує, максимально дистанціюватися. Ми знаємо типові прояви завмирання, коли людина непритомніє або ж її психічна діяльність настільки капсулюється, що вона втрачає здатність спілкуватися із людьми, перебуває в стані певного збентеження, прострації. 

На рівні індивідуальної або колективної психології це може проявлятися у прагненні забезпечити своє власне виживання, часом не думаючи ні про наслідки, ні про тих, що поруч із нами. А часом – максимально знецінити ситуацію небезпеки. І незважаючи на те, що чути, як свистять кулі над головою, люди можуть сказати «та, мене не зачепить». 

Це може знижувати критичність нашого мислення, сприйняття ситуації і підвищувати прагнення отримати швидку винагороду: задоволення скинути напругу за будь-яку ціну. Це також абсолютно нормально. Це не прояв патології або якесь відхилення. Ця ейфорія корисна, бо підтримує мобілізацію, єднання та відчуття винагороди, але часто це і неспроможність оцінювати життєву ситуацію реально. 

Коли ж реальність нас наздоганяє, варто очікувати кількох варіантів. Перший – наше реагування може погіршуватися. Поки ми в ейфорії і максимально мобілізовані, нервова система витрачає купу енергії. Але ми не можемо, на жаль, бути щасливі весь цей час. У який момент наш організм сигналізує, що втомився. 

Ця втома може настати різко, і людина побачить одного дня, що не в змозі встати з ліжка, або поступово – тоді ми будемо максимально намагатися знайти речі, які підживлюватимуть цей «жар». Наприклад, скролити соціальні мережі, щоби знайти «мертвого москаля» і отримати порцію ендорфінів. Але при цьому вся інша інформація, яку ми отримуватимемо, буде сприйматися як невдача в пошуку того, що може дати задоволення. І якщо, проскроливши стрічку новин, ми не знайдемо жодного «вбитого москаля», то все – ранок почався «не з тієї ноги». 

У цьому захопленні в нас може виникнути думка, звичка, що так буде постійно. Не хочу бути песимістом, але коли нам доведеться нарешті зупинитися, ми не будемо готові прийняти те, що вже нікуди не біжимо. Багато експертів певні, що затяжний період війни може бути найважчим не через поступове виснаження, а через незвичність цього для нас. росія хотіла зробити бліцкриг, готувалася до цього морально і розчарувалася. Зараз бачимо наслідки. Схоже може бути й у нас через очікування, що війна не закінчилася швидко попри період дуже вдалих військових операцій і перемовин.

У цей час ми можемо почуватися втомленими, вразливішими, шукати швидкої винагороди і швидкого способу задовольнити себе в чомусь. Тому саме тоді може посилитися ризик того, що виникатимуть конфлікти у соціальних ситуаціях, особливо в місцях, де безпечніше, приміром у Галичині. Це конфлікти поглядів, ставлення до політичної ситуації. Ми вже помічаємо поділ на тих, хто за і проти референдуму. Зараз внутрішній громадянський аспект виходитиме у стосунках на перший план. Це може по-своєму виснажувати, тривожити, пригнічувати. 

Читайте також: Зло Путіна. Яким є психологічний портрет російського диктатора

Другий аспект є певною мірою продовженням попреднього, але й може бути самостійним. Він пов'язаний із пошуком швидкої розрядки в алкоголі чи наркотиках. У великих містах існує заборона на спиртне, на наркотики – перманентна заборона. Проте в затяжні періоди люди почнуть шукати схожі способи розрядки. Думаю, частина населення України вже почала гуглити про те, як самому зібрати самогонний апарат. І це цілком очікувано. Маючи досвід роботи з волонтерами, я не раз чув, як люди признаються, що їм дуже треба випити. Це говорить про те, що в нас недостатньо прийнятних стратегій, щоби справитися з цим у інший спосіб. 

Третій варіант – різке повернення або занурення в життєву рутину цілодобово: навчання, робота, волонтерство. Ми бачили пік загострення на початку, коли у цьому була потреба. Потім воно почало спадати. І я думаю, що коли ми перейдемо в момент вичікування, щоби підтримати у собі відчуття корисності та потентності, то будемо шукати те, де зможемо себе максимально реалізувати. Це може виглядати як перфекціоністське прагнення. Якщо воно стане єдиним, це призведе до виснаження.

Саме в такі періоди нам потрібно переглядати аспекти адаптації та внутрішнього ресурсу, який би міг нас підтримати. Гадаю, цей період може тривати по-різному, багато в чому залежати від подій, внутрішніх та зовнішніх, зокрема політичних, допоки не з’явиться новий конфлікт, навколо якого ми отримаємо поштовх до дій. Це час до часу повторюватиметься, і люди не завжди помічатимуть зміни, які відбуватимуться. Що й на краще, тому що це підтримуватиме в нас спроможність залишатися «на землі» і не впадати в ейфорію. 

Як упоратися з розчаруванням і втомою від війни? Дайте кілька порад. Ви вже згадали про пошук розрядки в алкоголі. Що скажете про певні щоденні ритуали, дихальні вправи? 

Ми точно знаємо, що є корисні техніки, які підтримують у нас внутрішній ресурс в стресових ситуаціях. Це дихальні практики, різні техніки заземлення, медитативні практики та інші, спрямовані на усвідомлення себе тут і зараз. Це хороші речі, які варто впроваджувати у своє життя. В тому числі й підтримка фізичної активності, режиму харчування, сну, соціальних контактів. 

Читайте також: Валіза – це все, що лишилося від «того» життя. Історія одної біженки, яка приїхала до Львова

Усі рекомендації, які давали психологи до цього періоду, не втрачають актуальності. Єдине, що варто розуміти, що процес відновлення не буде швидким. На мою думку, корисним буде дозволити собі не гнатися за найкращими результатами від роботи чи того ж навчання. 

Я часто чую нарікання студентів, що вони не можуть зосередитися на читанні книжки більш ніж дві години. Але навіщо це робити? Варто розуміти, що як би нам не хотілося бути в чомусь найкращими, ми не маємо ставити перед собою замрійні цілі. Наші плани мають бути чіткі, виконувані та бути реалізовані найближчим часом. 

Коли ми входимо в періоди, де треба бути мобілізованими, не розпорошувати сили, мені завжди допомагає «правило 15 хвилин»: якщо я можу щось зробити впродовж 15 хвилин, я роблю це не відкладаючи. Це правило використовується як одна з рекомендацій, щоби не входити в прокрастинацію. Звісно, буде спокуса гнатися за чимось великим, високим, але нехтувати звичними побутовими справами, які можуть принести не менше задоволення і не меншу користь. Звичні речі додають нам відчуття певного заземлення і прийняття своїх сильних та слабких сторін.

Ще один аспект, який може бути корисним, це проводити час із людьми, яким ви довіряєте. Якщо раніше ми гуртувалися, щоб розділити тягар гострого стресу, то тепер важливим буде те, щоб наша спільна діяльність допомагала нам відновлюватися і діяти. Це може бути, приміром, кооперування кількох родин, щоби поїхати на закупи в супермаркет. Я точно знаю такі випадки у Львові на прикладі мешканців окремих будинків, під’їздів. Ці активності в цей період будуть дуже значущими, важливими. 

Інший варіант – дозволити собі вчитися приймати втрати. Поки ми перебуваємо в гострому періоді, то певною мірою забороняємо собі думати про те, що ми втратили: людину, соціальний статус, житло, підтримку. І потрохи кожна з цих втрат змушує нас горювати в індивідуальний спосіб. Але ми можемо не сприймати це як горювання. Важливо почати принаймні говорити з кимось, кому довіряємо, про те, що ми втратили. Відпускати думки про те, кого ми втратили, віддаючи їм шану, висловлюючи вдячність. Думати про те, чого це нас навчило. 

Колеги розповідали, що, ховаючись від загрози з повітря, розуміли, що більшість речей, які вони брали зі собою в укриття цілий тиждень, їм абсолютно не потрібні. Що більшість цінних речей можна покласти в один наплічник. Це момент, коли ми звертаємо увагу на ціннісні орієнтири і дозволяємо собі щось відпустити. Багато людей кажуть, що важко було з чимось прощатися. Зараз у нас є можливість навчитися прощатися з певними речами чи людьми з не меншою шаною. 

Можете розказати докладніше, як упоратися з втратою близьких та рідних, позаяк частина України переживає справжній геноцид? 

У психології втрати варто розглядати як поняття «горе», «горювання». Горе – це наша реакція на усвідомлення того, що втрата відбулася. Це наш плач, туга, зміна апетиту, сну, поведінки. Ці реакції можуть бути схожі. Ми бачимо, що більшість людей переживають горе в такий самий спосіб. Горювання – це процес відновлення після втрати або ж прийняття, формування нового образу, прийняття себе у нових стосунках без людини, яка багато значила для нас. Цей процес індивідуальний.

Читайте також: «Там пекло, але хочемо додому». Історії людей, які змушені перечекати війну у Львові

Є дуже багато аспектів, де досвід кожної людини буде відмінним від інших. Можливо, тому я не є прихильником популярних стадійних теорій горювання через послідовність заперечення, гнів, торги або спроби домовитися, депресія та прийняття. Всі ці процеси відбуваються ніби в переплетенні. У певні моменти ми можемо і заперечувати, і гніватися, і перебувати в пригніченому стані. У якийсь час ми можемо почуватися легко і думати, що зможемо діяти інакше, а відтак нас знову може «накрити». 

По суті, ми спочатку вчимося приймати те, що близької людини поруч немає. Коли ми втрачаємо близьку людину, всередині нас формується пустка, яку ми відчуваємо. Часто вона замінюється думками, спогадами, тривогами за втраченими стосунками, значенням, яке ми мали для тої людини. Таким чином, у цій пустці поселяються не щирі прагнення любові, а «тривожні невдоволені сусіди», які сперечаються між собою за право панування в нашій голові. 

Тримаючись за магічний спосіб реінкарнації цієї людини, ми не дозволяємо собі будувати нові стосунки. Не дозволяємо часу, який нам приділяється для цього відновлення, йти у своєму темпі, своїм руслом. Це нелінійний процес, а хвилеподібний. У певний час ми будемо відчувати, як нас поглинає велика ностальгія за людиною, якої вже нема. У якийсь момент ми можемо про неї не згадувати і почати картати себе за те. У якийсь час ми можемо усвідомити, що не здатні викинути ці думки з голови. І все це абсолютно нормально. Через свою пам’ять про втрачену людину ми намагаємося опрацювати цей новий досвід. Його точно не варто заперечувати, втікати від нього.

Проте якщо фіксуватися на ньому, жити з ним, створювати певні життєві ритуали, то це призведе до стагнації. Я знаю людей, які не прибирають у кімнаті втраченої людини, залишають для неї місце за столом… З одного боку, це віддання шани, але люди при цьому позбавляють себе власних міркувань. Це елемент замикання в пустці, невизнання смерті як факту. Травматичний досвід просто прорветься, зруйнувавши нас та наші можливості для відновлення. 

Але якщо ми підтримуватимемо стосунки з іншими людьми, звертатимемося подумки до людини, яка відійшла, з вдячністю, нам стане набагато легше. Навіть якщо ми були у важких стосунках з людиною, якої вже нема, нам щонайменше є за що їй подякувати. Або ж, навпаки, висловлювати свої образи, гнів і мати таким чином можливість попрощатися. У психології є така техніка –  «прогулянка до могили». Це радше спосіб відпустити людину від себе, провести цей «ритуал поховання» з вдячністю та шаною і дозволити собі рухатися далі. Дозволити любові бути присутньою в нашому житті. 

Власне у цьому і криються основні рекомендації. Ми вчимося, кожен у свій спосіб, приймати смерть як факт, як би болісно це не звучало. Також ми дозволяємо собі любити, не відчуваючи провини за цю любов, за нові стосунки, за те, що ми можемо бути щасливими, можемо отримувати задоволення, можемо стати кращими завдяки цьому. 

Як говорити з дітьми про війну та як вона вплине на них? Як виростити здорове покоління та максимально адаптувати його до повоєнної реальності? 

Перш за все, не треба недооцінювати дітей в контексті тієї інформації, яку вони можуть сприймати, наскільки вони можуть це витримати. Є думка, що з дітьми не треба про це говорити і максимально тримати їх подалі від подій війни. Але що далі ми триматимемо їх від того, що війна зараз присутня у нашому житті, то гірше. Не треба казати, що все добре, що ми просто поїхали в гості і не повертаємося, бо тут краще. Діти бачать наше занепокоєння, яке виходить за межі «поїхати у відпустку» або «переїхати кудись». 

Вони мають доступ до соціальних мереж і, повірте, володіють ширшою фантазією, можуть собі домислити. Батьки, опікуни, люди, яким вони довіряють, мають у доступний спосіб для віку дитини пояснити, що насправді відбувається, що війна є. Діти і без того про це знають. Вони читали казки про поганого короля, який заховав принцесу, посадив дракона, але прийде той, хто визволить її. Нехай буде така метафора, але вона зрозуміла. Війна – не картинка в блокбастері, де є герої, які обов’язково приходять і рятують людство від усього. Кожен із нас є героєм, який допомагає рятувати Україну. Так само й дитина. Це може бути хорошим компонентом для її власного ресурсу. Позаяк, допомагаючи своїм батькам, вона показуватиме, що справляється.

Читайте також: Все буде добре, сину. Репортаж із кордону, куди українців вигнала війна

Не варто говорити, коли ми втрачаємо на війні людину, що вона «поїхала і скоро повернеться», а повідомити про її смерть, разом помолитися за неї. Діти готові сприймати все, якщо ви готові спілкуватися з ними щиро. Не треба їм розповідати про політичні аспекти, не треба лякати їх образами на кшталт «якщо будеш погано їсти, спати – прийдуть кацапи і заберуть тебе зі собою». Такий образ точно залишиться, і діти передадуть його наступним поколінням. 

Мають бути приклади, які вони можуть бачити тут і зараз. Ті ж волонтери, які допомагають цивільним і військовим. Можна допомогти їм перенести якийсь маленький пакунок. Таким чином дитина усвідомить, що також може бути корисною в складних життєвих обставинах. Елемент усвідомлення своєї маленької корисності заради великої цілі є частиною не тільки адаптації до воєнного часу, а й добрим фундаментом, який ми потім «перенесемо», щоби відбудувати нашу країну. 

Якщо ми зараз зможемо скооперуватися, показати, що разом ми здатні бути сильнішими, що кожен із нас – українець і що ми спільно формуємо нашу ідентичність у спільній справі, ідеях, піснях, культурі , то передамо це дітям, а вони передадуть це наступним поколінням. Саме завдяки їм ми збудуємо ту Україну, яку хочемо бачити в наших теперішніх гаслах. 

Звісно, в їхніх душах залишиться травма, яка передаватиметься, як і травма Голодомору. Ми не можемо заперечувати, що цей досвід вивітриться, він буде з нами. Питання в тому, чи стане він для нас основним рушієм. Людина, яка пережила панічну атаку, часто формує собі образ «ніколи не допустити панічної атаки». Відповідно постійною є тривога щось не проконтролювати, і панічна атака настає знову. 

Потрібен здоровий досвід. Так, це складно, жахливо, але ми точно з цим упораємося, тому що ми вже маємо добрі приклади, як ми зараз із цим справляємося, на рівні кожної людини, громади, країни загалом. Ми можемо бути в чомусь розчаровані, але це не зачиняє перед нами всі двері. Ми також можемо здобути з цього досвід, не роблячи когось винним, а розглядати це у перспективі з гіпотетичною можливістю повернення до цього.

Інтуїтивно ми так і робимо. Коли ми отримали першу відмову від НАТО, то почали кооперуватися, і в нас з’явилися нові ідеї з приводу переговорів, домовленостей, альянсів. Те ж саме з думками людей. Ображатися, гніватися – це було нормально, нам треба було якось «евакуювати» нашу енергію. Але потім ми самі прийшли до того, скільки б не кричали, не ображалися, що від цього може бути тільки гірше. Треба рухатися далі. Методом проб і помилок  намагатися відчиняти двері.

Роман Тищенко-Ламанський

Фото зі сторінки Володимира Зеленського

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.

Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!